Вранці чоловік поїхав на роботу, але через годину несподівано повернувся. Він увірвався до квартири, кинув сумку на підлогу й побіг до вітальні.
Я годувала Івана на кухні. Повернула голову й втупилася поглядом у порожній передпокій.
— Ти щось забув? — прислухаючись до звуків, схожих на ляскання дверцят шафи та шухляд комода.
— Галя попросила грошей у борг! — відповів чоловік, продовжуючи шукати схованку.
— У тебе?
— Ну так. А у кого їй ще просити? — він, задихаючись, вийшов із кімнати, став посеред передпокою, перерахував гроші й здивованим поглядом подивився на нас із Іваном.
— Ти такий розпатланий, — зауважила я, помітивши «бурульки» замість чубчика.
— Біг. Біг, як тільки міг, — посміхнувся Сашко, задихаючись. — Гаразд. Поїхав. Бо в мене нарада на носі. Керівництво приїде, а мене не буде на місці.
— Бувай, — з сумом у голосі відповіла я.
Двері зачинилися. Стало так сумно, що наш малюк, мабуть, відчув мій негативний настрій і почав вередувати.
— Синку, їж пюре, трохи залишилося…
А я сиджу перед сином і думаю:
«Як мені набридла ця подруга чоловіка! До біса набридла…»
Ми з Сашком одружені вже два роки. Нашому синочку Івану шість місяців, здавалося б, у нас вдома — повна чаша, але все одно мені чогось не вистачає. І я прекрасно розумію — чого.
Мені не вистачає такого ж ставлення до мене, як він ставиться до своєї Галі: ніжно, завжди поспішає на допомогу.
Галя і Сашко — найкращі друзі з дитинства. Вони виросли разом, раніше жили на одному поверсі, поки Галя не переїхала на сусідню вулицю, святкували дні народження сім’ями — їхні батьки не те щоб друзі, але мило спілкуються.
Галя для нього — все!
На нашому весіллі я була, як би м’якше сказати, осторонь. На танцмайданчику запалювали вони, друзі дитинства.
На всі конкурси Сашко тягнув її — свою найкращу подругу. Проколоти кульку з закритими очима виделкою, відкусити яблуко, що висить на мотузці, витягнути щасливий квиток із лототрона: хто поїде кататися на катері ввечері — безкоштовно.
Звісно, пощастило Галині. Вона дістала папірець, розгорнула його, а там було лише одне слово — «вітаємо». Я дивилася на них і думала: що я тут роблю? Це ж їм треба було одружитися, а мені, мабуть, шукати собі іншу пару.
Коли Сашко захворів на жовтяницю, Галя щодня носила йому передачі. Звісно, мені заборонялося наближатися до ізолятора, хоча можна було поспілкуватися з чоловіком через вікно, але свекруха наполягла, щоб я берегла себе й не наближалася «до будівлі, наповненої жахливою заразою».
Хоча Галя й приходила до мене, відвідувала, приносила фрукти, соки, але мені було неприємно на неї дивитися, знаючи, що вона має якийсь нав’язливий вплив на мого коханого Сашка.
Мабуть, Галя прочитала мої думки й перестала заглядати. А мені було байдуже, бо я її не просила купувати для мене продукти.
Я народила, коли Сашко ще лежав у лікарні. Він не зміг мене зустріти, приїхали мої батьки, свекри й ця. Так-так, ця, яка, як мені тоді здалося, зазіхає на членів моєї родини.
Через два тижні Сашка виписали. Свекруха поїхала за ним, а там уже… подруга. Усі разом зібралися у нас.
— Та не переймайся ти так, — свекруха допомагала мені на кухні. — Вони ж друзі. Якби вони кохали одне одного, то не ти б зараз нарізала салати, а вона.
Марина Павлівна тоді трохи мене заспокоїла. Але після того, як я почула нічну розмову чоловіка з Галею, одразу зрозуміла — там не просто дружба, а справжнісіньке кохання.
Не дочекавшись ранку, я влаштувала скандал.
— Мені зателефонували з роботи, а ти цілу ніч на концертах, — виправдовувався Сашко, лягаючи в ліжко. — У тебе що, післяпологова депресія? Чи не запізно?
— Ніякої депресії немає! — кричала я, стоячи перед чоловіком, який уже зайняв горизонтальне положення. — Ти зраджуєш мені з цією Галею!
– Коли б я встиг? То на роботі, то в лікарні місяць провалявся. Слухай, мені рано вставати. А якщо тобі захотілося посваритися, то знайди хорошого психолога. Щось ти мені останнім часом не подобаєшся.
– Ти сказав їй, що готовий зустріти на вокзалі й відвезти хоч на край світу! Що це за ввічливості між друзями? У тебе між іншим є дружина, чуєш? Дружина!
Відвернувшись, Сашко замовк. Я стояла, наче мене обплювали. З одного боку, мені стало соромно за свою істерику, з іншого — мене трясло від його слів і від тієї подружки.
Подібних ситуацій було багато, коли Сашко мчав щодуху до своєї подруги й запрошував її до нас додому. Сядуть перед телевізором, вип’ють пінного з горішками, порегочуть, а потім Сашко йде її проводжати. Пішки.
Повертається через дві години, хоча йти всього двадцять хвилин…
Нещодавно поговорили з Мариною Павлівною. Цього разу вона якось недоброзичливо подивилася на мене й відповіла:
— У тебе щось не так із психікою. Ревнуєш на порожньому місці. Я Галю знаю з пелюшок. Вона ніколи б собі не дозволила зайвого. Займайся Іваном, собою, побутом, але не руйнуй дружбу між моїм сином і його подругою.
Але я, все-таки, розлучилася з Сашком. Його нічні дзвінки доконали мене, довели до нервового зриву. Він упирається, чути не хоче, навіть не виправдовується, а повторює одне й те саме:
— Лікуй нерви.
Після того, як він забрав наші заощадження й відвіз їх своїй подрузі, я залишила Івана у свекрухи й поїхала до Галини. Вона працює вдома, пиляє нігті, як кажуть між собою дівчата.
Я подзвонила у двері, у неї була клієнтка. І я не стала церемонитися, а відразу, з порога, вилила на неї весь той бруд, що накопичився в моїй душі. І не забула натякнути на гроші, які вона попросила у мого чоловіка.
— Які гроші? — зблідла Галя, стоячи переді мною. – Навіщо вони мені, коли я сама непогано заробляю?
Слово за слово, і ми з Галею залишилися наодинці на кухні. Вона попросила клієнтку почекати десять хвилин, щоб розібратися зі мною. Ми зачинилися, сіли за стіл, і Галя розповіла мені таке, що я ледь не впала зі стільця.
— Напевно, я мала б раніше відкрити тобі очі, але яке я маю право втручатися у вашу сім’ю? — говорила вона рівним, спокійним тоном, а я слухала. Уважно слухала, намагаючись заспокоїтися й не накинутися на неї з кулаками.
— Не варто ревнувати Сашка до мене. Я до нього нічого не відчуваю. Він для мене, як брат, розумієш? Мій старший брат пішов з життя, коли мені було десять, і ми з Сашком, стали найкращими друзями, але спочатку він був другом мого брата Віті.
Сашко мене заспокоював, щодня приходив у гості, приносив шоколадку і слухав мій пронизливий плач. Я досі сумую за Вітею…
І тут я розплакалася. Чужа втрата проникла аж до самих ребер, і мені стало важко дихати.
— Пробач мене, — ледь вимовила я, відчуваючи провину.
— Це ти мене пробач, але… Сашко ніколи не дзвонив мені вночі, не підвозив кудись, не зустрічав і не позичав грошей…
Грім серед ясного неба! Галя виклала всю правду про нього. Сашко — бабій.
Минуло вже три роки. Я знову вийшла заміж рік тому, а Галя обзавелася сім’єю. Тепер вона не Сашка, а моя найкраща подруга.
