— Все, перевзула нашу стареньку на зимову гуму, тепер переживемо зиму, – сказала я чоловіку.
— Добре, але треба було б нову машину, звичайно. Хочеться і країною поїздити, поки дітей немає.
— Я теж, Павле, про це думаю. Давай почнемо підшукувати варіанти, а нашу на продаж виставимо. У борги сильно теж лізти не хочеться, тож шукаємо за коштами. Збираємо вже давно, можна щось краще підшукати, ніж наша робоча конячка.
Машина ця дісталася мені від батька. Коли я вийшла заміж три роки тому, він купив собі перспективного дорого японця, а дитину вітчизняного автопрому віддав мені. Ми з чоловіком були раді такому подарунку – їздить, що ще треба!
Але машина молодша з роками не ставала, хоч поводилися зі старенькою і дуже дбайливо. Шлюб із Павлом можна було з упевненістю назвати вдалим. Ми познайомилися з ним на курсах англійської мови, куди ходили після роботи.
Мені мова потрібна була, щоб підробляти перекладами, а майбутній чоловік просто любив тему про саморозвиток. Він багато читав, і іноземною мовою в тому числі, ось і пішов піднімати рівень за допомогою курсів. Сиділи поруч, разом ішли додому – виявилося, що наші квартири поряд, у сусідніх будинках.
Через вісім місяців Павло покликав мене заміж. В обох за душею нічого не було, навіть житло довелося винаймати, але ми не поспішали з дітьми, насолоджувалися життям та один одним. На одяг нам вистачало, на їжу теж, оренду за квартиру платили без проблем.
Павло працював на заводі електриком, я працювала бухгалтером у невеликій компанії. Гроші ми обидва витрачали досить раціонально, обидва були ранніми пташками, а вдома віддавали перевагу порядку. Особливих притирок, коли з’їхалися, не було.
Якось одразу знайшли один в одному тиху гавань і комфорт. Вечорами читали, дивилися фільми, розмовляли. Нам завжди було про що поговорити. Мріяли подорожувати, але наша машина була занадто старенькою, щоб ризикувати їхати на ній на великі відстані.
Тільки й вибиралися на нашій старенькій недалеко від міста – восени в ліс за грибами, влітку на озеро шашлики посмажити, але раділи й тому. Зі свекрухою стосунки у мене не склалися з самого початку. Чомусь Ірина Дмитрівна з першого дня вважала, що я хочу обдерти її сина як липку, і він для мене лише перевалочний пункт на шляху до вигіднішого шлюбу.
Мати чоловіка, звісно, помилялася. Я чудово знала за кого іду, я щиро кохала Павла, і нікого, крім нього, у цілому світі не помічала. Ми були споріднені душі. Він розпочинав фразу – я закінчувала. Ми часто разом сміялися до сліз, могли годинами обговорювати прочитану книгу.
Ірина Дмитрівна намагалася налаштовувати сина проти мене, але Павло незмінно вставав на мій бік, просячи матір не говорити про мене гидоти. За цю підтримку я чоловіка теж цінувала, адже шлюб – це закохуватися в одну й ту саму людину багато разів. І за його вчинки у тому числі.
Поступово ми наживали у квартиру техніку, до осені прикупили теплі комфортні речі, взуття. З харчуванням теж особливих проблем не виникало. І я, і Павло любили просту їжу – мінімум м’ясного, максимум овочевого, каш, риби. На свята морепродукти, натуральні соки. Обидва їли багато фруктів.
Цукерки та торти майже не брали, віддаючи перевагу сухофруктам і винограду. Влітку брали кавуни та дині, які їли у величезній кількості. Наш спосіб життя свекруха теж неодноразово критикувала.
– Це що, суп? Помаранчево-зелений?
— Суп із гарбуза, броколі та порею. Ми дуже любимо з Павлом.
– О господи! А м’ясо там хоч є?
Я загадково посміхалася, намагаючись не вступати у конфронтацію з матір’ю чоловіка.
— Нормально треба годувати чоловіка, Софія! З чим котлети, я не зрозумію?
— З соєвим фаршем та кабачками, а ці з нутового борошна.
Вигляд свекрухи був такий, наче їй пропонували з’їсти крота під ананасовим соусом. Ірина Дмитрівна бувала у нас не часто, що мене дуже радувало, оскільки кожен її візит був для мене справжнім випробуванням на міцність. Вона критикувала все – книгу, залишену на дивані, вміст каструль та сковорідок, навіть мій зовнішній вигляд.
Я намагалася не звертати на матір чоловіка уваги. Зрештою, я жила з Павлом, і саме з ним була щаслива, а свекруха – тимчасове явище, яке треба просто пережити. Тим більше її наклепи на мене чоловік не слухав. Останні кілька місяців ми обопільним рішенням стали збирати на нову машину.
Ремонтувати нашу вже набридло, але на зимову гуму її перевзути все-таки довелося – тим більше, батько взяв якраз вживану за цілком демократичною ціною. Ми з Павлом знайшли варіант, що влаштовує нас, виставили нашу стареньку на продаж.
Охочих було досить багато, але у машини був великий пробіг, хоча авто було в ідеальному для її віку в стані. Зрештою знайшовся покупець з іншого міста. Він приїхав, оглянув нашу стареньку, і одразу ж сказав, що купує. Ми з чоловіком від радості ледь не стрибали на місці – нарешті візьмемо щось надійніше, і можна буде покататися по містах!
Чоловік теж мав посвідчення водія, хоча машина вважалася моєю, тому що віддав її мій батько. Оформлено також все було на мене, і продавала, і купувати нову я планувала сама, як власник. Свекрусі ми про продаж та купівлю нічого не говорили.
Коли угоду вже було здійснено, вирішили піти святкувати у кафе. Я вбралася в нову сукню темно-синього кольору. Вона була затишною, з об’ємною горловиною, якраз для початку морозного листопада. Тілесного кольору колготки чудово підкреслювали її.
Волосся прибрала у високу зачіску, підфарбувала сірими тінями очі, торкнула рожевим блиском губи, і трохи підрум’янила вилиці. Наносячи парфуми на зап’ястя, з подивом підняла брову на стук, що пролунав у двері. Відкривати пішов Павло, і одразу я почула голос Ірини Дмитрівни:
— А я до вас із пирогами! Напекла, синку, твоїх улюблених – з рибою, з грибами! І жульєн тримай, обережно тільки.
Здивована я вийшла з кімнати, привіталася. Чоловік теж виглядав розгубленим, але виставляти свекруху з гостинцями, яка тільки прийшла, і стояла вся в снігу, що танув на комірі, було незручно.
— Ірино Дмитрівно, проходьте швидше, я чаю зараз зігрію, а то ви з морозу! – Привітно сказала я, і пішла ставити чайник.
— А ти чого така, чого вирядилася? Свято, чи що, яке? – кинула мені у спину мати чоловіка. – Чим хвостом крутити, краще б вечерю нормальну приготувала! Тільки мати рідна мужика і годує в тебе, а тобі нема до того діла. Якоюсь травою його, як кроля племінного пригощаєш!
— Мамо, ми просто хотіли провести вечір удвох, а готує Софія дуже смачно, тож не починай.
Ірина Дмитрівна картинно підібгала губи, і пройшла в кухню. Чоловік із пакетами, повними контейнерів пройшов за нею.
— То який привід так вбиратися, мені так і не сказали? І ти в сорочці та надушений одеколоном! – не вгамовувала свекруха.
– Та ніякого особливого приводу. Ось, продали машину Софії, тепер нову дивимося.
– Гроші з продажу машини віддай мені, я краще ними розпоряджуся, – заявила свекруха
Я від такої заяви трохи чай повз чашку не пролила.
— Ви мені пробачте, Ірино Дмитрівно, але з чого б я віддавала вам гроші з продажу мого автомобіля? – слово «мого» я особливо інтонаційно виділила.
— З того, що ти на себе все витратиш, на свої цацки, а мій безхребетний Павло слова поперек твого каблука не скаже! А я життя прожила, я краще знаю, куди ці грошики витратити, так що не сперечайся.
— Це не ваша справа, куди і як я їх витрачу. Ми з чоловіком вирішили, що купимо нову машину.
— Знову візником сина зробити хочеш, і сама невелика пані в кареті роз’їжджати! Автобус – ось твій рівень, люба, більшого ти не варта, – заявила свекруха, а в мене від гніву перед очима від її слів темніло.
— Мамо, припини негайно таке говорити, Софія – моя дружина!
– Дружина! Пам’ятай мої слова, викине вона тебе, як цуценя, до копійки все забере. Бачу я її наскрізь, душечку її жадібну.
— Ірино Дмитрівно, ідіть з нашого будинку негайно! – свідомо спокійно сказала я.
— Та будь ласка! Ноги моєї тут більше не буде! Син мене ні в що не ставить, невістка грубить. Знайшов собі ти, Павло, гірше не придумаєш подружку!
Ірина Дмитрівна, важко вибираючись з-за столу, все обсипала нас образами, а вийшовши, згребла всі свої пироги, що принесла нам у гостинець. Склавши все в пакети, пішла, гордо задерши підборіддя і навмисно голосно демонстративно грюкнувши дверима. Ми залишилися одні, переглянулись і похитали головами.
— Вибач за поведінку мами.
— Нічого, вона непроста людина, я знаю, – озвалася я, і підійшла до чоловіка, щоб його обійняти.
Павло обійняв мене у відповідь, ласкаво поцілував у маківку. Я відчувала, як його подих лоскоче мені шкіру і коливає волоски.
— Ходімо в кафе святкувати?
— Ходімо. Ти така гарна!
Ми зібралися та пішли святкувати продаж автомобіля. Поки їли, мені прийшла відповідь від чоловіка, який продав автомобіль, якому я писала вранці. Ця модель повністю мене влаштовувала, я порадилася з чоловіком, і, доївши салат і захопивши з собою піцу, ми помчали на нову угоду.
Повернулися додому вже щасливими власниками майже новенького авто. Завалилися щасливі на диван, їсти піцу та говорити. Про сварку з Іриною Дмитрівною більше не згадували, а мріяли-мріяли. Зиму проїздили на новому авто, а вже навесні махнули у подорож.
Старі міста зустрічали мальовничими вуличками, давніми храмами, цікавими музеями. Кожне місто мало свій голос, запах, свою атмосферу. Тепер ми мандрували, як завжди і мріяли. Заодно почали відкладати на власне житло, на перший внесок.
Відпустка минула дуже швидко, але ми наповнилися новими враженнями та чудово відпочили. Наступного року запланували на машині їхати на море. Поки повернулися до себе, почали знову працювати, жили спокійно та щасливо. Ірина Дмитрівна не дзвонила і не писала, образившись на нас.
Ми вважали себе правими, і теж на контакт не йшли. Якщо людина не розуміє, що в чужу родину лізти не варто – що з нею вдієш? Впевненість свекрухи, що вона все на світі знає краще, мене завжди в ній дратувала, але та історія з продажем машини стала останньою краплею.
Я зрозуміла, що більше згладжувати конфлікти немає сенсу – мати чоловіка зробила все, щоб розлад між нами став відкритим. На щастя, чоловік був на моїй стороні, як і завжди. У вихідні ми іноді вибиралися на машині у величезний лісопарк.
Там було, як у справжнісінькому лісі – засніжені ялинки, модрини, берези, свіже повітря, білі-білі кучугури. Там ми бігали на лижах щасливі та безтурботні. Нам обом подобалося, коли тіло дзвенить від напруги, а над головами розкинулося синє зимове небо, і птахи у гілках кидають у блакить свої трелі.
Потім поверталися втомлені додому машиною. Завжди брали із собою термос із гарячим чаєм, який робили обов’язково солодким і з лимоном та травами. Говорили, сміялися, мріяли, що скоро купимо власну квартиру, все обставимо так, як нам хочеться, заведемо дітей.
Малюків обидва хотіли, але підходили до цього питання відповідально. Спершу все підготувати, стати на ноги, а потім уже наповнювати дитячу веселими голосами синів та доньок. Я була впевнена, що Павло буде чудовим батьком, а поки що він був найкращим у світі чоловіком, якого я кохала.
Ірина Дмитрівна помилялася – ніколи не був для мене Павло чимось тимчасовим, чимось зручним. Моє кохання до нього тільки міцніло, як і його до мене. Я не уявляла сім’ї з кимось іншим. Ми всіма ямочками і виїмками з чоловіком збігалися, дихали в унісон, мріяли про одне й те саме, дивилися в один бік, і рухалися вперед по життю крок за крок.
