Нині Софії 57 років, за освітою – економіст, уже багато років працює бухгалтером в одній із найбільших фірм із продажу кондиціонерів, одружена, має двох синів, уже двоє онуків від першого сина та онучку від другого.
Сім’я в неї дружна – хоча вже діти від них із чоловіком давно виїхали вити свої гнізда, але вони щотижня провідують нас.
А почалося все в далекому 1985 році, коли Соня була зовсім юною і чарівною дівчиною, навчалася на другому курсі інституту-наргоспу. І досить непогано – що згодом і дало їй закінчити його з червоним дипломом.
Справа була ближче до зими, а точніше, вона вже стояла на порозі й чекала, коли осінь збере останні валізи. За вікном було 22 листопада,
Соню розбудив будильник.
– Час збиратися, – мляво пробурмотіла вона.
– Соню, час збиратися, не запізнися, – пролунав із кухні мамин голос.
Вона завжди доньку контролювала щодо пунктуальності.
– Добре, мамусю, я вже встаю.
Зробивши ранкові водні процедури, Соня пройшла на кухню, де на неї чекав смачний сніданок.
– Ти сьогодні до скількох?
– У мене три пари.
– Я просто сьогодні затримаюся на роботі, не встигаю здати звіти.
– Добре, мамусю, я сама впораюся, уже не маленька.
– Так, не маленька, але все-таки ти мамина донька і завжди будеш для мене дитиною.
– І я теж тебе люблю, спасибі за сніданок, побачимося ввечері.
Вставши з-за столу, Соня чмокнула маму в щічку і пішла збиратися в інститут. Вона досить швидко примчала на навчання і підійшла до розкладу.
– Так, аналіз господарської діяльності – кабінет 62, – пробурмотіла Соня.
Вона зайшла в аудиторію – там було майже зовсім порожньо, вибрала зручне місце для себе і почала розкладати ручки і зошит, аж раптом двері класу відчинилися, і на порозі з’явився він – красивий кароокий брюнет.
– Привіт, ця група 312?
– Так, – боязко прошепотіла Соня.
– Чудово, значить, я не помилився.
Він неквапливо пройшов в аудиторію, сів збоку від мене на сусідній ряд, дістав якусь книжку і почав читати. А в Соні все всередині затріпотіло – він був такий гарний. Дівчина ніколи його раніше в їхній групі не бачила. Як виявилося пізніше, він перевівся до нас у місто з іншого навчального закладу.
Вона сиділа мовчки, втупившись у порожній зошит – і робила вигляд, що теж щось читає. Їй було так соромно почати розмову – що вона не змогла перебороти себе.
Так минуло кілька тижнів, а може, навіть і місяць. Цей гарний хлопець – його звали Юра – тепер з’являвся в інституті щодня. Соні так хотілося з ним познайомитися, але через свою боязкість вона ніяк не наважувалася на це.
Шукала слушний момент, але не знаходила. І ось одного разу, приїхавши на навчання рано, вона підходила до будівлі і раптом побачила знайому фігуру. Юра заходив у парадний вхід, а вона слідувала за ним тінню.
Якоїсь миті Соня набралася сміливості і, порівнявшись із ним біля стенда з розкладом занять, вимовила:
– Привіт.
У відповідь почула:
– Привіт. Щось ми з тобою сьогодні зарано прийшли.
– Так уже.
– Вибач, не пам’ятаю, як тебе звати?
– Соня
– А мене…
– Я знаю, тебе Юрою звуть.
– Правильно. Ну, будемо знайомі. Мені дуже приємно познайомитися з тобою. Я за тобою спостерігаю відтоді, як перший раз побачив, тільки от за натурою я хлопець боязкий, сором’язливий, усе ніяк не міг перебороти себе, щоб підійти до тебе. Ти дуже красива.
– Дякую.
Від збентеження Соня не знала, куди подітися.
– Ну що, підемо на пари?
– Пішли.
З того самого дня вони були нерозлучні, завжди разом сиділи на навчанні, Юра зустрічав її в метро, і разом пара йшли в інститут. У вихідні вони ходили на ковзанку, в кіно – загалом, щасливо і весело проводили час.
Потім настала пора захисту дипломів, який вони з успіхом пройшли, а після нього всі роз’їхалися за розподілом у різні міста, зокрема й Юра.
Вона дуже переживала їхню розлуку – адже залишилася працювати в рідному місті, а його відправили кілометрів за 800 від Соні. І тоді ж зв’язок було підтримувати важко – листи писати та іноді дзвонити з будки міжміського зв’язку.
Так минуло близько трьох років – і весь цей час Соня думала тільки про нього, не знаходячи собі місця. Так, вона намагалася побудувати особисті стосунки, створити сім’ю, але думки про Юру їй постійно заважали – так, якщо чесно зізнатися, вона ні з ким і не хотіла бути, окрім як із ним.
І ось одного разу пролунав телефонний дзвінок, я зняла слухавку:
– Алло!
– Сонечко, привіт! Це я, Юрок!
Я навіть підстрибнула від несподіванки.
– Юро, Юрку, ти де? Як я рада тебе почути!!!
– Кохана моя, я приїхав по тебе! Сонечко, будь моєю дружиною! Я так люблю тебе і всі ці роки тільки про тебе і думав. Я багато працював і чекав цього моменту, щоб зателефонувати тобі і почути тебе.
– Юрику – я теж чекала на тебе і дуже тебе люблю, я хочу бути твоєю дружиною.
Вони зустрілися, довго спілкувалися і не могли повірити своєму щастю, що ми знову разом, це було як уві сні. Незабаром вони одружилися, у них виросли діти, з’явилися онуки, вони живуть з Юрою дружно і щасливо і ніколи більше не розлучалися надовго. Ось така ось вийшла історія чудового Сониного кохання.
