Випадково почувши розмову батька і дядька Слави, Микита зрозумів, що нового комп’ютера йому не бачити.
Дядько Слава – молодший брат матері – заїхав до них проїздом . Він працював за кордоном, а зараз їхав у відпустку, ось дорогою вирішив провідати сім’ю сестри.
– Олеже, – звернувся дядько Слава до батька Микити, – я у вас лише три дні, але мені вже впало в око, що ви молодшого Борьку балуєте, а Микиту не особливо.
– Чим це ми Борьку балуємо? – поцікавився батько.
– Ось дивись: дивиться Микита спортивну програму по телевізору. Боря підходить і вимагає перемкнути на канал із мультиками, і ви відразу перемикаєте. Якщо старший заперечує, ви кажете: “Він маленький, поступися”. А Борис уже не маленький – йому шість років.
– Це дрібниця, не варто навіть уваги звертати, – відповів батько.
– А ось не дрібниця: Микита попросив купити йому ноутбук. Той комп’ютер, який у нього зараз стоїть, – давня старовина, там така пам’ять, що не всяку програму встановити можна. Ти йому відповів, що грошей немає, а сам мені вчора тільки розповідав, що Борьці і велосипед купили, і планшет на день народження подарували, і батут на дачу купили і встановили. І все за один місяць. Я не знаю, навіщо шестирічному хлопчику планшет – купили б краще футбольний м’яч, – пояснив дядько Слава.
– Знаєш, які зараз діти? Я в цьому планшеті ще не розібрався, а Борька вже щосили кнопки тисне і скачує різні ігри, – відповів батько. – А Микиті поки що й такого комп’ютера вистачить, йому всього чотирнадцять.
– Ось я тобі про це і кажу: Борьці треба, а Микита почекає.
У цей час мама покликала всіх до столу, і більше до цієї розмови не поверталися.
Наступного дня дядько Слава мав їхати. Зранку він кудись пішов, а коли повернувся за речами, зайшов у кімнату Микити:
– Слухай, племіннику, я три останні твої дні народження пропустив. Тому вирішив тобі подарунок заднім числом зробити – тримай.Він поставив на диван коробку. На ній було написано: “Ноутбук ASUS…”
– Операційна система тут уже встановлена, – продовжив дядько, поки Микита, не вірячи своєму щастю, розпаковував подарунок.
Коли племінник пішов проводити дядька до зупинки автобуса, той сказав:
– Ти, Микита, на батьків не ображайся. Борьці завжди буде більше уваги – він молодший. А ти будь готовий усього домагатися сам. Розраховуй на свої сили. Став собі мету – і вперед. Зате чого домігся – те твоє.
Микита добре запам’ятав ці слова, і коли вони наступного разу зустрілися з дядьком Славою, хлопець уже закінчував коледж і збирався піти служити.
– А чому коледж, а не університет? – запитав дядько Слава.
– А тому що я зараз уже працюю за фахом і до служби в мене майже два роки стажу буде. А повернуся – одразу на заочне вступлю і працювати піду. А якби я після дев’ятого класу в школі залишився, то досі б у батьків на шиї сидів.
– Що ж, цілком розумно, – похвалив племінника дядько.
До двадцяти восьми років Микита свій план реалізував: він відслужив, здобув вищу освіту, став досвідченим програмістом, працював. Жив поки що з батьками, але планував незабаром купити собі квартиру.
Борис жив тут же, але, на відміну від старшого брата, жодних планів не будував. Наприклад, він уже два місяці був без роботи, однак це анітрохи не обтяжувало його.
Якось за вечерею мати попросила Микиту хоч кудись влаштувати брата:
– Невже у вас у фірмі немає жодної роботи для Борі? Не всі ж за комп’ютерами сидять? Або попроси своїх знайомих, щоб брата влаштували, – просила вона сина.
– Мамо, я не буду влаштовувати Борю на роботу – нікуди. Просто тому, що мені потім не хочеться червоніти за нього і псувати стосунки з людьми, – спокійно пояснив їй Микита.
– Чому ти так ставишся до Бориса? – обурилася мати.
– Тому що він безвідповідальна людина і не цінує доброго до себе ставлення. Він не буде працювати ніде, куди б його не влаштували, – сказав Микита.
– Ти наговорюєш на брата, йому просто не пощастило, – продовжила захищати молодшого сина мати.
– Добре, я поясню, чому так вважаю. Згадуй: в одинадцятому класі ви оплатили Борі репетиторів, а він пропускав заняття, унаслідок чого іспити склав – гірше нікуди.
Ви піднатужилися і знайшли гроші на платне навчання. Борю відрахували за прогули і неуспішність із другого курсу. Далі: від служби ви його якимось чином відмазали, і тато влаштував Борю на роботу експедитором. Уже до кінця місяця виявилася така нестача електроніки, що вам довелося продати дачу, щоб покрити цю нестачу і дати пристойну суму зверху, щоб господар не звернувся в поліцію, – нагадав матері Микита.
– Ти сам знаєш, що Борю просто підставили, – упевнено заявила мати.
– Звичайно, а він такий весь білий і пухнастий, – зауважив Микита. – Он у сусідній магазин вантажники потрібні – нехай іде.
– Ти сидітимеш у теплі й тиснутимеш на кнопочки, а брат мусить тяжкості тягати, – образилася мати.
– А я, коли в коледжі навчався, частенько вантажником підробляв, щоб мати кишенькові гроші, – сказав Микита.
Минуло майже два роки. У Микити сьогодні відповідальний день. Він купує квартиру. Двокімнатну, в новому будинку. Вибирав майже місяць. Микита збирається одружитися, і хоче освідчитися своїй дівчині у власній квартирі.
Коли він уже підписував документи, несподівано зателефонувала мати:
– Микитушко! Ти ще не віддав гроші? Не віддавай – з Боренькою біда.
– Що сталося? – стривожився Микита.
– Вони з Максимом учора взяли покататися чиюсь машину і розбили її та ще дві інші, – плакала в телефонну слухавку мати.
– А самі-то вони як? Сильно постраждали? – запитав Микита.
– Дякуючи Богу, ні. У Борі кілька подряпин, а в Максима – струс мозку. Але грошей треба багато – за три машини заплатити і на адвоката, а то Бореньку можуть посадити.
– Зрозуміло, – відповів Микита. – Але угода вже минула, тож я допомогти нічим не можу.
– А що ж робити? – розгублено запитала мати.
– Напевно, Борису доведеться відповідати за свої вчинки, – сказав Микита.
Відповідати справді довелося: постраждалі звернулися до суду, Борис і Максим отримали по два роки виправних робіт. До того ж кожен із них мав виплатити власникам розбитих машин майже по триста тисяч гривень.
Мати просила Микиту продати щойно куплену квартиру і виплатити борги брата, але той відмовився.Спеціально для сайту Stories
