У Олени в будинку немає дзеркал.
Ну хіба що одне кишенькове в косметичці (про всяк випадок). Олена їх не любить. Адже саме вони правильно показують час. Ні, не годинник, як прийнято думати, а дзеркала.
Марія, єдина, хто іноді заходить до Олени Василівни, спочатку дивувалася:
– А як ти фарбуєшся?
– А я не фарбуюся.
– Ну а зачісуєшся як?
– Гребінцем. Мені для цього моє відображення не потрібне.
Марія хитає головою: непорядок. Самій Марії дзеркала ох, як потрібні. Вона вважає себе королевою краси. Хоча всі інші вважають Марійку сільською дурепою. Олена спочатку дивувалася: чому огрядну Марію прозвали Птахою. Немає в ній нічого пташиного.
– Тому що синя! Знаєш, у Метерлінка?Письменник такий є. Во! Він книжку написав “Синій птах”, – якось пояснила Марія. – Але на синю я ображаюся. Адже вони на що натякають? А проти Птаха я нічого не маю. Навіть красиво.
***
Марія іноді дивує Олену Василівну. Начебто розуму невеликого, а скільки в ній усього понамішано. Увечері, буває, загуляє її Пашка до зелених чортів. Марія, звісно, пиляти його починає. Лаються так, що жах. Іноді справа до синців доходить.
А вранці Марія встає, замазує синці тональником . Густо, немов штукатурку кладе. Потім поверх крему “малює собі обличчя”. Ну і завершальний штрих – зачіска.
Плойка у Марійки не працює, вона гріє її на плитці. Небезпечне заняття – скільки разів Марія обпікала собі вуха і лоб. Але краса вимагає жертв!
Олена Василівна називає стиль Марії – сільським шиком. Вона не ображається. Марія взагалі дивна. Метерлінка ось знає. Звідки?
– Мама в дитинстві читала, – розповідає Марія. – Вона взагалі багато мені чого читала. А потім поїхала. Я довго ображалася, а потім зрозуміла: нічого їй було тут ловити з татусем моїм, світла йому пам’ять. Мені б теж варто було поїхати, та ось проґавила я свій шанс. Усе відкладала: страшно в нікуди зриватися. Та й кому я в місті потрібна?
Там пробивні, головасті в ціні. А я… Ну сама знаєш, як мене називають. Школу й ту зі скрипом закінчила. Тут, звісно, болото, але зате своє, рідне.
– А мама? Вона що, тебе не відвідувала навіть?
Марія хитає головою, вистраждані кучерики завзято здригаються. Зовсім не підходить для такої розмови.
– Ти розумієш, Олено, я ж сама її бачити не хотіла. Та й батько б її …, якби вона тільки сунулася. Не пробачив він її. Згадував, тільки коли під градусом: ” Продажна, мамка твоя! Адже в коханні клялася, дитинку он на світ привели! Тебе, Марійко. А потім почалося: “Я тут деградую, Володю, а ти гуляєш!” Дурна! Це я зараз такий, а тоді огірком був. Відмовки це все.
Уже тоді вертихвістка пригледіла новенького чоловіка собі! Мене не обдуриш! Загалом так, Маріє, навіть якщо раптом твоя мама одумається і приїде, на поріг її не пускай. А на мене нарветься – так я її поліном у лоб зустріну!” Виговориться він ось так, а потім плаче злими сльозами, мене на вулицю жене, щоб не бачила…
– Ну ти ж кажеш, що пробачила її потім. Чого ж до неї не поїхала? – Олена Василівна розуміє, що це вже неважливо, але не може не запитати.
– Але ж я тільки недавно і пробачила. Коли їхати кудись можна було – образа в мені кипіла. За тата, за себе, за життя наше безпросвітне. – Марія зітхає.
– А потім і не шукала її. Живе десь чужа тітка, а може, й не живе вже. Яка мені різниця. Пізно щось змінювати. Життя-то до заходу свого повзе. А таткове і зовсім закінчилося. Гаразд, Олено, досить смуток-тугу розводити. Час мені в магазин навідатися, поки Павло не прокинувся.
А то встане з хворою головою, і почне. Гроші він за шабашку отримав, тож тепер бенкетує! Принесу йому холодненького на поправку, може, й обійдеться без скандалу. Не хочеться собі гарний день псувати.
Марія струшує головою, кучерики вкотре підстрибують – тепер вчасно.
– Та що ж у тебе дзеркала-то немає нормального? Ну, неси свій огризок, хоч одним оком на себе гляну. Раптом туш потекла? Усе через тебе! Розворошила спогади. Аж очі на мокрому місці.
Олена Василівна приносить Марії дзеркальце, та морщиться, але бере, дивиться на себе прискіпливо, залишається задоволена:
– Хороша туш. Хоч і дешева! Свєтка віддала, вона дорогу не віддасть. Ну та ми не горді. Каже, їй вона очі щипає. А мені нічого не щипає. Чого там у мене на голові? Нормально все? Олено, добром прошу, заведи ти хоч одне дзеркало. Що ж у тебе за бзик-то такий!
Марія іде. Олена Василівна ловить себе на думці, що вона їй чомусь заздрить. Світ Марії набагато яскравіший, ніж світ самої Олени. Стільки в ньому всього: не засумуєш точно. А у світі Олени Василівни навіть дзеркал немає. Бо вона не хоче бачити, як біжить час!
“Від чого пішла, до того й прийшла”, – думає Олена Василівна. І це правда. В юності вона теж не любила дзеркала. Тільки причина була інша.
Олена була страшненька. В окулярах, з мишачим хвостиком, непоказна. У дитинстві це було не надто важливо, а от у юності…
У подружок почалося кохання. Олена теж хотіла кохання: побачень, нічних розмов телефоном. Вона навіть перевіряла: чи дотягнеться дріт від їхнього апарата до її кімнати. Мобільників тоді не було.
Дріт дотягувався, тільки Олені не було з ким розмовляти, сховавшись за зачиненими дверима.
Але тоді в неї була надія – у шістнадцять років вона зробить операцію, зніме ці кляті окуляри і засяє.
Нарешті це сталося. Олена й уявити не могла, що буде так непросто. Наркоз місцевий, лампа світить прямо в око, зафіксоване розширювачем, стан непритомний, щось кажуть лікарі, чимось побрязкують. Моторошно. Але вона трималася. “Невелика плата за прийдешнє кохання”, – думала вона.
Може, Олена й не надто змінилася для інших, але зате змінилася для себе. Немов разом з окулярами зняла з себе невпевненість. Зняла й отримала те, що давно хотіла: увагу.
І років шість вона була цілком задоволена життям. А потім на її шляху з’явився Дмитро, а з ним прийшло і кохання. Ох, не того Олена чекала від цього самого кохання. Вона-то думала, що кохання – це щастя, романтика, краса. Але ні.
Виявилося, кохання – це біль, сльози, безсонні ночі. І немає там ніякої краси. Є ревнощі, злість і образа. А щастя зовсім на денці.
– Не того ти вибрала! – поставила діагноз мама.
– Не того, – погодилася Олена. – Але як забути, не знаю.
А забути й справді було неможливо. Дмитро, здавалося, знущався з неї, грався. Пропадав тижнями, а потім повертався, і Олена, яка обіцяла собі, що більше ніколи… Знову танула і пробачала.
– Це не кохання, це хвороба! – казала мама.
– Невиліковна, – погоджувалася Олена.
Але одного разу він пішов назавжди, так вона тоді думала. Йшли місяці, і начебто відгоріло все, вилилося сльозами, розтануло…
“Він одружився”, – сказали доброзичливці. Олена навіть не здригнулася.
– Ну що ж, щастя йому! Я теж заміж збираюся! – Збрехала.
Напевно, для того, щоб не виглядати такою жалюгідною.
Хоча не так уже й збрехала. Знайшовся наречений. Точніше, він був, просто Олена його не помічала. Ну крутиться поруч якийсь Льоха, компліменти інколи говорить, ніби як і несерйозно. А ось коли залишилася одна біля розбитого корита, зрозуміла, що зовсім і не просто так він поруч. А для того, щоб плече підставити, води принести, сльози витерти, в коханні зізнатися і пропозицію зробити.
І Олена погодилася, хоч і не любила. Просто на зло Дмитру, на зло всім!
– Так не можна, – сказала мама. – Ти ж його не кохаєш.
– Я нікого не кохаю! – відповіла тоді Олена. – Що ж мені тепер, одній залишатися? Не хочу.
– Пожалій хлопця.
– А мене хто пожаліє? Та й що жахливого я роблю? Багато хто живе без кохання, і нічого.
***
Багато хто, може, і живе, а ось у Олени не вийшло. Не склалася сім’я у них з Олексієм. Дві чужі людини в одному ліжку.
– Оленко, я сина хочу, – говорив він.
– Потім, – відгукувалася вона.
Олена не хотіла від Льохи ні сина, ні доньку. Вона хотіла піти. Але він її випередив.
– Не можу я так більше! Думав, що покохаєш згодом. Почекаю, витягну сім’ю один поки що. Дам тобі час. Але не вийшло! Давай закінчувати цей театр.
Вони розлучилися. І ось тоді Олена злетіла з котушок. Вживала щовечора, не гірше за чоловіка Марії. Бувало, що вранці встати не могла. З роботи за прогули поперли. Мама тоді врятувала її, втримала на краю.
– Ти в мене одна, не смій себе губити! – сказала і заплакала.
Олені тоді стало так соромно, аж до пунцових щік: “І справді, яка ж я ганчірка. Про себе забула, про матір, Олексію кілька років життя споганила. А тепер ще й отрута ця. Усе – більше ні ковтка. Поки не пізно, будемо своє життя до ладу приводити. Немає чоловіка, і не треба! Деякі он покалічені, в інвалідному кріслі, і то живуть! І вміють бути щасливими”.
І вона вчепилася за мамину простягнуту руку, вибралася з трясовини, зуміла. Гордість свою в темний кут засунула. Батькові зателефонувала – він давно з ними не жив. Олена від нього завжди відхрещувалася: “Вибрав не нас, нехай на себе нарікає”. Навіть на мамине: “Не викидай ти батька з життя” уваги не звертала.
А ось тепер згадала. Робота потрібна, а в тата скромний бізнес є: пара-трійка кіосків. Може допоможе. Батько, звісно, зрадів:
– Сто років не бачилися. Порадувала. Знайдемо тобі роботу! Торгувати вмієш? Навчимо.
Життя увійшло в колію, побігло тихо-рівно. Нехай чоловіка в житті Олени немає, зате є мама. Нехай робота нічого особливого – зате стабільна.
***
І ось, коли Олена вже майже полюбила своє життя, Дмитро знову з’явився на її порозі.
– Привіт,Оленко, гостей приймаєш?
І вона його впустила!
– У тебе, дивлюся, все по-старому. Навіть живеш усе там само. Я, чесно кажучи, не дуже сподівався тебе застати. Йшов навмання. Думав, ну проженуть, якщо я не за адресою. А тут ти: все в тій самій квартирі, все така сама. Навіть і не постаріла майже. Скільки ми не бачилися?
Десять років? А в тебе нічого, схоже, не змінюється. Я ось і одружитися двічі встиг. І розлучитися один раз. Другий на підході. Не щастить мені з жінками. Усі якісь не ті трапляються. Жадібні, злі, віроломні. Не те, що ти була! Знав би тоді… А може, ще не пізно? Ризикнемо, може, старе згадаємо?
“Ні!” – закричав розум. Але серце його не почуло.
– Давай спробуємо, – сказала Олена.
Він оселився в неї. Не до колишньої ж Олену вести. У самого Дмитра теж нікуди: там мати, брат старший. А в Олени з мамою дві кімнати на двох. Помістяться якось.
Після розлучення Дмитра вони одружилися. Без пафосу. Тихенько розписалися і зажили сім’єю.
– Ти знаєш, що він вживає? – одного разу запитала мама.
– Іноді.
– Ні, Олено! Дивись, тебе за собою потягне. Один раз я тебе витягнула, другого разу може й не бути.
– Ну й не треба. Ти мені допомогла, а я йому допоможу, – сказала Олена.
І вона намагалася. Життя стало схоже на божевільні американські гірки. Дмитро буянив, потім тверезів, плакав і обіцяв виправитися. Просив Олену не кидати його. І вона вірила.
Ховала пляшки, виливала, кодувала Дмитра. На деякий час запановував спокій, але потім усе летіло до чортової бабусі. І життя мчало в тартари.
Чому вона не пішла від нього раніше? Кохала! Незважаючи на жалість матері, незважаючи на власну втому, наплювавши на все! Вона просто не могла без нього. І хоч усі навколо називали це кохання хворобою. Вилікуватися Олена не могла. Дуже довго не виходило.
Дітей у них не було. Куди вже там. Потім пішла з життя мама. Час летів, а Олена все билася за Дмитра. Без надії на перемогу, без віри в майбутнє.
Може, все так би й тривало. Але Дмитро сам поставив крапку в цих нескінченних перегонах.
– Набридло мені, Оленко! Що ти наді мною квохчеш, як квочка, що ти мені душу мотаєш? Любиш – люби! Але дай жити, як я хочу. Мені вже років-то скільки! П’ятдесят скоро, а ти все з вигаданим ворогом борешся! Не так уже й багато я й вживаю. Працюю.
Нехай охоронцем, але в нас будь-яка праця в пошані. Грошей більше хочеш, то треба було за гаманець заміж виходити! Дай ти пожити спокійно, а то піду! Є в мене куди! Не одна ти жінка на білому світі. Не перевелися ще ті, що цінують простого робочого чоловіка!
“А й справді – скоро п’ятдесят! – усвідомлення цього, як обухом вдарило. – І що в мене є? Та нічого! Хоче йти, хай іде!”
– Є куди? Значить, іди! – Змусила себе сказати.
– А ти?
–
“Шкодує він мене, чи що? Та пішов він зі своєю жалістю!” – звідкись вилізла запізніла злість.
– А я жити буду. Квартиру цю продам, куплю іншу – меншу, здавати буду. А сама в село поїду. Обридло мені тут усе! Спокою хочу! Іди, Дмитре. Скінчилися сили мої. І здоров’я скінчилося, і нерви, і кохання, напевно, теж.
Він такого не очікував. Звик, що Олена завжди поруч. Завжди допоможе, завжди врятує. Але не цього разу. Вона просто втомилася. Скільки їй там залишилося? Двадцять років, може, менше. Нехай дні великих звершень минули. Але на життя-то час залишився.
***
Вона зробила все, як хотіла. Продала квартиру, купила студію, знайшла будиночок у селі. Не надто далеко від міста. Зі старої роботи звільнилася. Набридло!
І зажила на самоті. Саме тоді вона й викинула всі дзеркала. Бо в них відбивалася вже не Олена, а втомлена, постаріла Олена Василівна. Бо кожен погляд на цю тітку середніх років нагадував про профукане життя.
Друзів не заводила – ні до чого вони їй. Тільки ось Марія-Птаха прибилася, пошкодувала, мабуть, самотню тітку. Та й поговорити вона любить.
Зазвичай Олена Василівна її майже не слухала. А ось сьогодні замислилася – Марію он теж життя помотало , та так, що впору лапки скласти. Вона їх і склала в якомусь сенсі. Але ось за собою стежити не перестала. Навіть життю примудряється радіти. Хоча начебто нічому.
Олені, звісно, така радість, як у Марії, не потрібна. Наїлася по саме нікуди. Але ж жити-то треба. А для цього потрібно здригнутися, повернути дзеркала на місце, бачити і приймати всі свої зморшки. Виходити кудись крім городу.Спеціально для сайту Stories
Можна підробіток знайти якийсь. Нехай і отримує вона гроші від здачі житла. Але ж грошей багато не буває. Та й не в них справа. Буде привід струсити з себе пил. Адже вона збиралася жити стільки, скільки їй залишилося. Час!
