Дощ стукав у вікно, барабанячи по склу немов зловтішаючись. Олена сиділа на кухні.
Грюкнули вхідні двері й важкі кроки чоловіка прогриміли передпокоєм. Вона знала, що зараз почнеться. Знала, що він кричатиме, ображатиме.Сергій увійшов на кухню і жбурнув на підлогу мокру парасольку.
Олена обережно підняла її, віднесла в передпокій і розкрила, щоб висохла. Обличчя Сергія спотворила звична гримаса презирства.
– Знову сидиш, як клуша! – рявкнув він. – Зайнялася б хоч чимось цікавим.
– Чим цікавим, Сергію? – тихо запитала
Олена, намагаючись не дивитися на чоловіка.
– Чим? – передражнив він, злобно зіщуливши очі. – Хоч би книжку почитала, чи що! Або вишивати навчилася! А то сидиш цілими днями.
Він не договорив, махнувши рукою. Сергій вважав, що домогосподарки не роблять нічого корисного. На його думку, Олена повинна була знайти роботу, щоб “не деградувати вдома”. Але коли ж їй працювати, якщо в них цілих троє дітей.
– Дивись, я сьогодні твою улюблену запіканку приготувала, – несміливо промовила Олена, намагаючись перевести тему розмови.
Сергій фиркнув.
– Наче це подвиг – каструлю на плиту поставити! Чомусь ось Ірка у Васі встигає все. І чоловік у неї від самотності не страждає. А ти мене ніби помучити вирішила.
“Так у Ірина всього одна дитина”, – хотіла заперечити Олена, але промовчала.
– Гаразд, – буркнув Сергій, прямуючи у вітальню. – Піду, полежу, голова розколюється.
Олена мовчки кивнула.
У горлі стояла грудка, а очі щипало від сліз, що підступали. Знову кричить. Зовсім не кохає… Сергій повернувся на кухню через півгодини.
– Якою ж ти стала нудною! – сказав він.
Олена дістала з духовки запіканку і відрізала шматочок чоловікові.
– З тобою ні поговорити, ні в кіно сходити, вічно втомлена, вічно з дітьми. Кому ти, крім мене, потрібна будеш?
Він мовчки сів за стіл і взявся за їжу. Олена тихо сиділа навпроти, не наважуючись порушити мовчання.
– Сіль де? – різко запитав чоловік, не піднімаючи очей.
Олена здригнулася і потягнулася за сільничкою.
– Завждити все переплутаєш, – пробурмотів Сергій. – Треба ж, сіль ліворуч поставити, а перець праворуч. У тебе що, руки не з того місця ростуть?
Олена відчула, як по її щоці покотилася сльоза. Вона швидко витерла її рукою і тихо сказала:
– Вибач, Сергію.
– Та що толку вибачатися, – зло кинув Сергій, встаючи з-за столу. – Від твоїх вибачень краще не стане. Як була клушею, так і залишишся.
Він пішов у спальню, голосно грюкнувши дверима. Олена залишилася сидіти на кухні, безсило впустивши руки на стіл.
Дні потекли звичним руслом: готування, прибирання, турбота про дітей. Олена вже й не знала, що робити. Вона звикла, що в них уже давно в житті нічого цікавого немає. Коли в них була одна дитина, все ще було нормально.
Але з появою другого, а вже тим більше після третього, Сергій змінився. Усе в нього були якісь претензії, менше намагався Олену зрозуміти. А останнім часом взагалі почав практично ображати дружину. Сам постійно кудись пропадав. Одяг він собі новий купляв, парфуми нові. Олена відчувала, як чоловік далі й далі віддаляється.
Одного вечора, коли діти вже заснули, Сергій мовчки поклав на стіл папери. Це був позов про розлучення.
– Що це, Сергію? – тихо запитала Олена, ледь стримуючи тремтіння в голосі.
– Те, що бачиш, – відповів він. – Я від тебе йду.
– Але чому? Що сталося? – Олена відчувала, як земля йде в неї з-під ніг.
– Не будь наївною, – Сергій усміхнувся. – Ти ж усе чудово розумієш. Ми стали чужими. Ти себе запустила. Стала нецікавою, нудною.
– Але в нас же діти! – Олена в розпачі вчепилася в руку чоловіка.
– Діти залишаться з тобою, – Сергій вивільнив руку. – Не хвилюйся, я буду їм допомагати. Фінансово.
– Та як же ти так можеш? – усе запитувала Олена. – Я ж на тебе все життя поклала. Це ж ти дітей хотів, спадкоємця. Казав, що хочеш велику сім’ю.
– Ну і яка це сім’я, коли я себе не відчуваю чоловіком? Ти тільки господарством своїм і займаєшся, а про мене зовсім забула.
Олена навіть і не знала, що сказати. Звідки ж їй узяти стільки сил, коли в неї ціла купа дітей поруч.
– Загалом, я вже знайшов собі іншу жінку. Тож навіть не вмовляй.
Серце пронизав біль. Хоча Олена вже здогадувалася, що в Сергія на стороні хтось є. Але не хотіла все в це вірити.
– Добре, – сказала вона, гнівно хапаючи ручку і підписуючи папери. – Вали до своєї. А я собі когось кращого знайду.
Сергій у відповідь тільки посміхнувся.
– Та кому ти потрібна будеш із трьома дітьми.
Коли Олена все підписала, він зібрав речі й тихо пішов. Двері зачинилися. Олена залишилася сидіти, не в силах поворухнутися. Слова чоловіка, як відлуння, дзвеніли в порожній квартирі. “Нікому ти, крім мене, не потрібна будеш…”.
Але цього разу щось змінилося. Вона більше не може так жити. Не може дозволити йому принижувати її, топтати її почуття. Вона – особистість. Мати. Вона – жінка, врешті-решт!
Уранці, вперше за багато років, Олена прокинулася з рішучістю щось змінити. Діти, як зазвичай, шуміли. Збиралися до школи і дитячого садка. Олена з усмішкою спостерігала за ними. Вона більше не дозволить нікому, навіть їхньому батькові, навіювати їй почуття нікчемності.
Того ж дня Олена почала діяти. Попросила подруг і родичів допомогти їй із дітьми. Оновила резюме і розіслала його в кілька компаній. Записалася на курси підвищення кваліфікації. Згадала про свою давню пристрасть до малювання і записалася на курси живопису.
Їй було нелегко. Доводилося розриватися між роботою, дітьми, курсами. Але вона вперто йшла до своєї мети. Треба було стати незалежною. Підтримку Олена знайшла там, де не очікувала.
У нових знайомих по курсах, мамах-одиначках на дитячому майданчику. Було там чимало розлучених жінок. Вони Олену запевняли, що життя після розлучення не закінчується, а тільки починається.
Якось раз Олена вирушила з молодшим сином на майданчик. Цього разу подруг поруч не було, сиділа вона з Ігорем одна, думала про плани на день. Тут до неї підійшов чоловік.
– Вибачте, – усміхнувся він. – У вас донька відерце впустила.
Він простягнув їй відерце. Олена зніяковіло посміхнулася.
– Дякую. Тільки це не донька в мене, а син.
Незнайомець розсміявся.
– Ой, ну ви вибачте.
Із незнайомим чоловіком вони розговорилися. Виявляється, Максим був вдівцем. Зараз сам виховував доньку. Він як ніхто інший розумів, як це – бути батьком-одинаком.
З Оленою вони почали часто бачитися. Разом із дітьми гуляли. Поступово їхня дружба переросла в щось більше. З Максимом Олена відчула себе захищеною, коханою, бажаною. Він цінував її не за зовнішність. Не казав, що вона була нудна. Поруч із Максимом Олена ніби ожила.
Минуло п’ять місяців. Олена стояла перед дзеркалом і посміхалася своєму відображенню. На неї дивилася красива, впевнена в собі жінка. У неї була робота, яка їй подобалася. Улюблені діти. Турботливий чоловік поруч. Вона була щаслива.
Якось раз, вийшовши з магазину, вона натрапила на свого колишнього чоловіка.
Сергій стояв на іншому боці вулиці і дивився на неї широко розкритими очима.
Перед ним стояла не та змучена побутом жінка, яку він залишив. А зовсім інша людина. Сяюча, приваблива, успішна жінка.
– Олена? – невпевнено вимовив Сергій.
– Привіт, Сергію, – спокійно відповіла вона.
– Ти… ти так змінилася, – пробурмотів колишній чоловік.
– Трохи, – посміхнулася Олена.
Вона вже збиралася йти. У неї не було жодного бажання з колишнім чоловіком розмовляти.
– Олено, почекай, – Сергій підійшов ближче. – Я тут нещодавно бачив, що якийсь чоловік із нашими дітьми гуляв. Ти що, вже знайшла мені заміну?
Олена подивилася на нього спокійним, трохи глузливим поглядом.
– Це Максим. Він мій чоловік.
Сергій зблід. Він не міг повірити своїм вухам. Але ж він був упевнений, що вона нікого не знайде.
– Ну, мені час, – Олена розвернулася і пішла геть. Вона ні на секунду не пошкодувала про те, що трапилося в її житті. Вона б, може, від Сергія ніколи б і не пішла. І ніколи б не почала себе цінувати. Тож розлучення з ним стало для неї найголовнішим у житті подарунком.
