— Костик, як мама?
Зінаїда Єгорівна клала в сумку хлопчика шматок сала, пачку крупи, пляшку олії, пакет з картоплею. Костя опустив очі.
— Зараз хворіє.
— Знаємо ми її хворобу. Знову…
Костя стояв мовчки, похиливши голову. Ну що він міг відповісти тітці Зіні? Вона і сама все знала, тому й допомагала їм із сестричкою. А мати й справді вже п’ятий день не просихала. Тітка Зіна зітхнула.
— Ох, горе. Як вам жити? Ну біжи, а то зовсім стемніє.
Костя підхопив сумку і побіг у бік будинку. На вулиці міцнів мороз. Треба б сьогодні зайвий оберемок дров спалити. Хоч він і економив, але Ліза зовсім розхворілася.
Костя смикнув двері на себе і відразу побачив Лізу. Вона сиділа на дивані і злякано дивилася на нього.
— Ти чого, Лізко?
— Тебе так довго не було, а мама пішла.
Костя про себе вилаявся. Ну про що мама думає? Залишила Лізку одну. А їй всього п’ять.
Кості недавно виповнилося одинадцять. Він не просто вважався старшим, він був за дорослого — все в цьому будинку лежало на його плечах. Дрова, вода, готування, прання.
Мати тверезою бувала рідко, тому і допомоги від неї ніякої. Якщо чесно, то Костя насилу міг пригадати, коли вона була тверезою хоча б тиждень… Напевно, ще за батька. Тато лаявся, замикав її вдома. А коли батька не стало, мати зовсім з котушок злетіла.
Костя швидко розтопив піч, зробив Лізі чай, нарізав тоненько сала і хліба.
— Ось, жуй поки, а я суп варити буду.
Ліза сіла за стіл, пила чай і розповідала про те, як погано сьогодні поводився Барсик. Костя майже не слухав її. Він думав, що ж буде далі…
Лізі через рік до школи. Її будуть дражнити, вона буде страждати, а як допомогти? Ну, поки він вчиться, її ніхто не чіпатиме, а потім? Справа в тому, що коли Лізі було всього три роки, мати якось примудрилася її впустити. Спочатку ніби нічого не сталося, а потім у Лізи стали якось нерівно дивитися очі.
Зараз оченята були косі, причому настільки, що людині, яка не була до цього готова, ставало не по собі.
Місцевий фельдшер говорив, що якщо це лікувати, то, швидше за все, виправити все можна. Тільки хіба у матері є час цим займатися?
* * *
Мати вранці не прийшла. Не прийшла і наступного дня. Таке бувало і раніше — якщо десь наливали, то додому її не тягнуло.
Але скоро пішла чутка, що вона поїхала до райцентру з якимось чоловіком. Через тиждень чутка підтвердилася, і за Костею з Лізою приїхали з опіки. Їх відвезли в різні місця. Коли дівчинку відривали від брата, вона плакала, а Костя, захлинаючись сльозами, кричав:
— Лізко! Я знайду тебе, чуєш? Знайду і заберу!
* * *
Ліза зі злістю мила посуд. Це була її робота — посудомийкою в ресторані. Вона прийшла сюди влаштовуватися офіціанткою, вже обійшовши все місто в пошуках роботи. Але її підняли на сміх.
— Яка з тебе офіціантка? Ти якщо на клієнта своїми чарівними оченятами подивишся, то він забуде, навіщо сюди прийшов.
Ліза давно звикла до насмішок. Раніше, коли була зовсім маленька, плакала, би лася… А потім вирішила, що сенсу немає. Ну ось така вона, і нічого з людьми не зробиш. Вона вже хотіла йти, але жінка, мабуть старша, сказала:
— Нам потрібна посудомийка. Зарплата невелика, але плюс до неї завжди будеш сита. Підеш?
Їй нічого не залишалося, крім як погодитися. І ось вона мила цілими днями посуд і намагалася не знімати без особливої потреби темні окуляри.
Як не дивно, поступово колектив прийняв її. Особливо теплі стосунки склалися з Максимом. Симпатичний хлопець, він приїхав із села, навчався в інституті, а вечорами підробляв у ресторані офіціантом.
Максим відразу став захищати Лізу, і вона була йому дуже вдячна. А після одного випадку Ліза зрозуміла, що закохалася.
Ліза прямувала додому після роботи. Шлях її лежав через парк, але вона помітила там компанію. Вона вирішила, що піде швидким кроком, сподіваючись швидко оминути нетверезих.
Але вона помилилася. Компанія її помітила відразу. До неї напереріз нетвердою ходою попрямував один з молодих людей.
— Стій, красуне! Склади нам компанію!
Ліза спробувала його обійти, але хлопець чіпко схопив її за руку.
— Ти що, глуха? Я сказав, компанію склади!
Ліза спробувала висмикнути руку.
— Відпусти!
Але той тільки засміявся.
Звідки взявся Максим, вона так і не зрозуміла. Він буквально підлетів до них, з ходу збив з ніг того хлопця, схопив Лізу за руку і крикнув: «Біжимо!».
Його розрахунок був правильним: поки товариші піднімали друга, поки оглядалися, згадуючи, в який бік втекла парочка, Максим і Ліза були вже далеко. Вони бігли настільки швидко, що не помітили, як опинилися далеко від будинку Лізи.
Обидва зупинилися, віддихалися і розреготалися, а потім Максим провів її додому. Всю дорогу вони весело базікали. Ліза ніколи не відчувала себе так — у неї ніби крила за плечима виросли.
Дивно, але і Максиму було з нею дуже добре. У той же час він відчував розгубленість і не розумів, що йому робити. Ліза дуже красива… була б, якби не її очі. А в темних окулярах вона дуже подобалася Максиму.
Минуло кілька тижнів. Вони багато спілкувалися, Макс проводжав її додому. Виявилося, що Ліза прекрасний співрозмовник, розумна, з почуттям гумору. У ресторані жартували над ними.
Ліза соромилася, а Максим просто мовчав. Він сам розумів, що відбувається щось не те. Йому було мало простого спілкування. Макс стримував себе — ну куди? Вона ж косоока… І сам собі відповідав — мені все одно. Я зароблю для неї купу грошей, і вона обов’язково виправить цей дефект.
* * *
На день народження Лізи Максим напросився до неї в гості. Ліза збентежено розповідала:
— Мені цю квартиру дали після дитячого будинку. Ремонт поки що тільки в кімнаті осилила. Диван сусідка віддала, штори купила. Поки більше ні на що не зібрала.
— Мені подобається. Неважливо, що ще не дороблено. Зате це твоє, ти сама тут створиш те, що тобі потрібно. Ходімо на кухню, святкувати будемо!
— Святкувати?
— Ага. Дивись, наш шеф-кухар наклав нам смаколиків, а я купив червоне. Справжній день народження, і у мене навіть подарунок є!
* * *
Костянтин Єгорович був сьогодні не в дусі, і його секретарка Оленка це відразу зрозуміла. З кабінету шефа лунав його грізний голос, більше схожий на ричання.
— Я питаю, за що ви берете такі гроші, якщо від вас немає користі! Я ж не прошу вас знайти голку! Я прошу вас знайти людину! Звичайну, яка ніяк не може просто так взяти і зникнути! Я вже кілька років плачу вашій конторі, а віз і нині там! Ви весь час на якісь сліди нападаєте, а потім сліди зникають!
Він на мить замовк. Потім заговорив ще голосніше.
— Все, мені набридло! Якщо ви нічого не можете, я розриваю з вами договір! Ні! Мені ваше завтра вже давно поперек горла!
Шеф замовк. З кабінету вийшли двоє чоловіків і, не дивлячись на Олену, покинули приймальню.
Олена взяла піднос зі свіжозвареною кавою і відкрила двері в кабінет.
— Кава, Костянтин Єгорович.
Він подивився на неї.
— Олена, ось чому ти примудряєшся приносити мені каву вчасно, а натовп людей, який отримує набагато більше грошей, не може впоратися із завданням?
Олена співчутливо подивилася на нього.
— Що, знову нічого?
— Нічого. Я не розумію, куди вона могла подітися?
— Можливо, її удочерили? Може, вона поїхала…
— Все може бути. Взагалі не розумію, навіщо одну дитину стільки разів переводити з одного дитячого будинку в інший.
— Швидше за все, її ображали… через…
— Так, зрозуміло, зрозуміло…
Олена працювала у Костянтина вже три роки — незважаючи на те, що він не палав бажанням брати молоду дівчину, побоюючись, що вона швидко вискочить заміж, і доведеться шукати іншого секретаря. Але Олена працювала і заміж поки не збиралася. Вона подобалася йому — красива, розумна. Шкода, що робочі стосунки, а то можна було б і…
Звідки йому було знати, що Олена і чоловіків ніяких не бачить, бо в її серці тільки один — її бос.
* * *
Увечері в Олени був у плані ресторан — день народження подружки. Вона попросила піти раніше. Костянтин Єгорович з підозрою подивився на неї.
— На побачення, напевно?
Олена й сама не зрозуміла, чому відповіла «Так». Їй на секунду здалося, що бос ніби розлютився, але швидко взяв себе в руки.
— Добре погуляти.
Це прозвучало настільки сухо, що Олена здивовано подивилася на нього. А Костя і сам не зрозумів, чому так відреагував. Звик, що в Олени нікого немає — тільки робота.
* * *
Ліза прийшла на роботу раніше. Вона була в чудовому настрої. Максим залишався у неї ночувати вже кілька разів і щоразу говорив, що йти йому не хочеться. Вона почала переодягатися і почула голос Макса. Хотіла крикнути, але завмерла: говорили про неї.
Судячи з голосів — Максим, адміністратор і інший офіціант. Вони теж увійшли в роздягальню, але Лізу не бачили: її шафка була за рогом.
— Макс, ну скажи? Ну як? Вона ж, як подивиться своїми очима, так у будь-кого бажання пропаде.
— Ай, відчепіться.
— Ні, ну ти герой, не кожен наважився б на такий подвиг. Вона хоч нормально старається? Розуміє, що тобі вдячна повинна бути?
Хлопці голосно зареготали. Ліза чітко чула, що і Максим сміється. Потім він сказав:
— Та нормально все. Я їй обличчя газетою прикриваю, коли потрібно.
Знову сміх. Ліза вийшла з-за рогу. Вона стояла мовчки, поки всі її помітили. Адміністратор і другий офіціант швидко вийшли, а Максим подивився на неї переляканими очима.
— Лізо, я так не думаю… Тобто… Я просто, щоб вони відчепилися, так сказав.
Ліза від душі вліпила йому ляпаса і кинулася бігти. Вона вискочила в зал і вже на виході мало не збила з ніг дівчину. З Лізи злетіли окуляри. З підсобки вискочив Максим.
— Лізо! Стій!
Дівчина повернулася до тієї, на яку наскочила, пробурмотіла «вибачте», підняла окуляри і кинулася навтьоки.
А Олена стояла ошелешена. Ліза? Не може бути! Вона знала її по фотографіях, які їй показував бос. Вона встигла помітити очі цієї дівчини, та й вік…
Олена вискочила з ресторану. Вона побачила дівчину, яка швидко віддалялася, і пішла за нею. Потім дістала з кишені телефон.
— Костянтин Єгорович, вам варто приїхати… Так, терміново.
* * *
Ліза вже підбігла до під’їзду. Сльози заважали їй бачити, вона зупинилася на хвилину, щоб витерти їх і дістати ключі.
— Лізко! Лізко!
Вона завмерла. Защеміло серце. Так називав її тільки один чоловік: він розтягував її ім’я так, що наголос припадав на останній склад. Вона не пам’ятала, як він виглядав, але добре пам’ятала, як сильно його любила. Вона обернулася.
— Костя?
І тут же потрапила в обійми високого чоловіка.
— Сестричко… Як же довго я тебе шукав…
До них підбігла ще якась дівчина, вона чомусь плакала. І Костя плакав. Всі плакали…
* * *
Минуло три місяці. Максим переодягався на зміну, до нього підійшов адміністратор.
— Є новини?
Максим негативно похитав головою.
— Так, блін. Негарно вийшло… Хоч би пояснила. Ми ж просто пожартувати хотіли, не зі зла…
Максим нічого не відповів. Всі три місяці він щодня ходив до Лізи додому, але її не було. Коли він зрозумів, що вона чула їхню розмову, ледь не провалився крізь землю. Він знав, що вона його не пробачить, але не думав, що буде так погано.
Тільки після того, як втратив Лізу, він зрозумів, як сильно він її кохає. Повний дурень! Сказав таку гидоту, щоб не вдарити обличчям у бруд перед хлопцями.
Він вийшов у зал. За столиком вже сиділи клієнти, на вигляд із заможних — чоловік і дві дівчини. Вони весело базікали. Макс підійшов і дістав блокнот.
— Що будете замовляти?
Всі мовчали. Тоді Макс підвів очі. Блокнот впав. За столиком сиділа Ліза в затемнених окулярах.
— Лізо… Лізо! Я прошу, вислухай мене! Я не хотів. Я дурень. Я сам не знаю, чому це випалив тоді. Всі вважали себе крутими, і я не хотів відставати. Лізо! Таке ніколи не повториться, клянусь. Я не можу без тебе!
Мені абсолютно неважливо, які у тебе очі! Я зароблю, я буду працювати день і ніч, ми все виправимо, все вилікуємо. Тільки пробач мене!
Він без роздумів впав перед дівчиною на коліна. Ліза зняла окуляри. Максим з подивом дивився на неї. Її очі були в порядку, а сама вона була прекрасна…
— Ти…
— Встань. На тебе всі дивляться.
Ліза безпорадно подивилася на брата. За той час, що він був з нею в клініці в Німеччині, вони стали дуже близькими.
— Мені байдуже.
Костя хмикнув і допоміг хлопцеві встати.
— Закінчуй. Вона тебе пробачила. Але я запам’ятав! Не дай Бог тобі ще хоч колись образити мою сестру! І ось що, візьми вихідний на сьогодні. У нас сьогодні сімейне свято, а так як ти скоро, наскільки я розумію, теж станеш членом сім’ї, тобі варто бути присутнім.
Через півгодини Максим сидів поруч з Лізою і тримав її за руку. Костя встав.
— Друзі! Сьогодні у нас подвійна подія.
Олена подивилася на нього і посміхнулася.
— Босе, є щось крім возз’єднання двох сердець?
— Так, є. Сердець сьогодні буде не два, а чотири. Олена! Хочу звернутися до тебе… не знаю, що ти мені відповіси, тому що ми з тобою навіть не розмовляли на цю тему. Ну, загалом… ось.
Він простягнув Олені коробочку і встав на одне коліно.
— Ти вийдеш за мене заміж?
Олена з подивом широко розплющила очі. Ні, так не буває… Звідки він дізнався? Вона перевела погляд на Лізу. Та з невинним виглядом дивилася кудись у стелю. Ось хто розболтав її секрети!
— Так!
Олена кинулася на шию Кості, а Максим притиснув до себе Лізу.
— У мене немає каблучки… Але я сподіваюся, що ти теж мені не відмовиш?
Ліза подивилася на нього щасливими очима.
— Ти ж поклявся… Не відмовлю!
Спеціально для сайту Stories
