— Олю, у мене новини! — Максим увійшов до кухні, де дружина готувала вечерю, і зупинився біля вікна. — Будівельники сказали, що залишилося буквально кілька тижнів. Можемо планувати переїзд.
Ольга обернулася, витираючи руки рушником. Її очі засяяли.
— Правда? Нарешті! — вона підійшла до чоловіка і обійняла його за шию. — П’ять років ми цього чекали, Макс! Пам’ятаєш, як ми економили на всьому? Відмовлялися від відпусток, купували найдешевше, рахували кожну копійку…
— Звичайно пам’ятаю, — посміхнувся Максим, але Ольга помітила, що посмішка вийшла якоюсь натягнутою.
— А скільки грошей ми туди вклали! — продовжувала вона мрійливо. — Зате тепер у нас буде справжній будинок. Великий, просторий. Я вже все розпланувала. Хочу завести кішку, може, собаку.
Обов’язково зроблю невеликий город за будинком, посаджу яблуні та вишні. Уявляєш, як класно буде збирати свої яблука?
Максим кивнув, але його погляд був пустим.
— І діти, звичайно, — Ольга мрійливо подивилася у вікно. — Двоє точно, а може, і троє. У кожного буде своя кімната. Я ж не дарма так будувала кар’єру останні роки. Тепер можу працювати віддалено, буду вдома з малюками і при цьому не втрачу в зарплаті під час декрету.
— Так, все правильно плануєш, — відгукнувся чоловік, але в його голосі прозвучала якась дивна нотка.
Ольга уважно подивилася на нього. В очах Максима з’явився незвичайний блиск — не радісний, а скоріше неспокійний. Немов він про щось розмірковував, що її не стосувалося.
— Макс, ти чому такий задумливий? — обережно запитала вона. — Ми ж обоє цього хотіли. Великий будинок, сім’я…
— Та ні, все нормально, — швидко відповів він, але погляд відвів убік. — Просто втомився на роботі. Багато справ навалилося.
Ольга нахмурилася. За п’ять років шлюбу вона навчилася читати чоловіка як відкриту книгу. І зараз щось у його поведінці насторожувало. Цей блиск в очах, ця неприродна задумливість…
— Точно все добре? — перепитала вона.
— Звичайно, кохана, — Максим поцілував її в чоло. — Просто радію разом з тобою. Скоро переїдемо в наш будинок мрії.
Але Ольга все одно не могла позбутися дивного відчуття, що чоловік щось приховує. Однак думки про будинок і майбутній переїзд заглушали будь-які сумніви.
Через місяць вони вже жили в новому просторому будинку. Ольга з ранку до вечора займалася облаштуванням, розставляла меблі, розвішувала картини. Кожен куточок будинку здавався їй чарівним — великі світлі кімнати, високі стелі, панорамні вікна. Саме таким вона завжди уявляла його.
— Макс, — покликала вона чоловіка, який сидів у вітальні з телефоном, — через тиждень наша річниця. П’ятиріччя! Треба відзначити в новому будинку. Це ж знакова подія!
— Так, звичайно, — відгукнувся він. — Я хочу запросити всю родину. Батьків, Андрія з Мариною і дітьми, Ігоря з Оленою. Всіх! Уявляєш, яке це буде свято? Перше свято в нашому домі!
Очі чоловіка горіли вогнем. Ольга злегка нахмурилася.
— Родину? Всіх відразу?
— Звичайно! Твої батьки в Ужгороді, мабуть не приїдуть. Зате моя родина поруч. Накриєш великий стіл, приготуєш все, що вони люблять.
— Не знаю… — почала Ольга.
— Та що ти! — перебив її Максима. — Це ж свято! До того ж, всі давно хотіли подивитися на наш будинок. Пам’ятаєш, як мама цікавилася? А Андрій з Мариною просили надіслати фотографії. І щодо страв!
Мамі приготуй її улюблений салат олів’є, але без ковбаси, з куркою. Татові — м’ясо по-французьки. Андрій обожнює твої млинці з м’ясом. А Ігор… він нещодавно став вегетаріанцем, роби більше овочевих страв.
Ольга прийняла той факт, що їхня річниця не буде романтичною. Вона кивнула чоловікові.
— Звичайно! Все врахую! Хочу, щоб усім сподобалося. Адже це наше перше сімейне свято в новому будинку. Все має бути ідеально!
Вона вже подумки складала меню, уявляла, як буде накривати величезний стіл у просторій їдальні, як усі будуть захоплюватися будинком. Але Максим дивився на неї з дивним виразом обличчя, в якому знову промайнув той незрозумілий блиск.
Вечір річниці видався галасливим і веселим. Великий стіл в їдальні ломився від частувань. Ольга витратила цілий день на приготування, і результат перевершив всі очікування. Мати Максима, Галина Петрівна, вже вдруге попросила добавки.
— Оленька, золотце, ти чарівниця! — хвалила свекруха. — Такий смачний салат! А м’ясо по-французьки просто тане в роті!
Батько чоловіка, Віктор Семенович, задоволено кивав, смакуючи улюблену страву. Андрій із захватом їв млинці з м’ясом, а його дружина Марина не переставала захоплюватися будинком.
— Олю, яка у вас краса! — говорила вона, оглядаючи простору їдальню. — Такі високі стелі, який простір!
Ігор з Оленою теж були в захваті від овочевих страв, які Ольга спеціально приготувала.
— Дякую, що подумала про мої вподобання, — дякував Ігор. — Дуже смачно!
Діти бігали по будинку, досліджуючи кожен куточок. Ольга спостерігала за цією картиною з теплою посмішкою. Ось воно — сімейне щастя у власному будинку.
Раптово Максим підвівся з-за столу, взяв у руки келих із соком.
— Друзі! Сім’я! — урочисто почав він. — Сьогодні особливий день. П’ять років тому Ольга стала моєю дружиною, і це було найкраще рішення в моєму житті.
Всі зааплодували. Ольга сором’язливо посміхнулася.
— Моя дружина — приголомшлива жінка, — продовжував Максим. — З нею хоч у вогонь, хоч у воду, нічого не страшно. Вона розумна, господарська, турботлива. І тому саме в будинку з такою жінкою я хочу, щоб жила моя родина. Вся моя родина!
Родичі схвально загуділи.
— Тому вже завтра всі ви почнете потихеньку переїжджати в цей будинок!
Максим оголосив це з широкою посмішкою. Всі почали аплодувати, кричати «Ура!». А Ольга застигла з відкритим ротом, дивлячись на чоловіка.
— Макс, — прошепотіла вона, коли шум стих, — що ти мав на увазі під «переїжджати сюди»?
— Олю, кохана, — Максим сів і взяв її за руку, — я ж не просто так планував будинок з такою кількістю кімнат. Ще до початку будівництва ми з батьками обговорили, що вся родина повинна жити разом. Ти будеш доглядати за всіма. Все одно скоро вийдеш у декрет, у тебе буде повно вільного часу.
Ольга моргала, не в силах вимовити ні слова. Автоматично підвелася з-за столу і почала збирати брудний посуд. Руки тремтіли, тарілки дзвеніли одна об одну. Родичі продовжували обговорювати деталі переїзду, будували плани, хто в яку кімнату поселиться.
На кухні Ольга включила воду і почала мити посуд. Гаряча вода обпалювала руки, але вона немов не помічала цього. В голові крутилася одна думка: як так вийшло?
П’ять років вони будували плани, збирали гроші, мріяли про свій будинок, про дітей, про тихе сімейне щастя. А тепер…
— Оленька, золотце! — до кухні зайшла Галина Петрівна зі стопкою тарілок. — Яка ти в мене молодець! Таку вечерю влаштувала! Я прямо пишаюся тобою.
Ольга мовчки кивнула, продовжуючи мити посуд.
— Знаєш, як добре все склалося, — продовжувала свекруха, ставлячи тарілки на стіл. — Ми завтра почнемо потихеньку перевозити речі. А ще бабусю з собою візьмемо. Вона у нас зовсім здала останнім часом, хворіє постійно. Ти будеш за нею доглядати, так? Вона така безпорадна стала.
— Доглядати? — тихо перепитала Ольга.
— Ну звичайно! — Галина Петрівна поплескала невістку по плечу. — Годувати її, ліки давати, гуляти водити. Ти ж вдома сидітимеш, особливо коли малюк з’явиться. Часу повно. Я така рада, що саме ти стала моєю невісткою!
Інша б, може, і відмовилася, а ти розуміюча.
Свекруха пішла, а Ольга залишилася одна з брудним посудом. Підняла очі і побачила своє відображення в темному вікні. Бліде обличчя, розпатлане волосся, втомлені очі. Ось вона — господиня будинку мрії, яка завтра перетвориться на прислугу для цілого клану родичів.
Раптово її охопив жах. Не від того, що плани зруйнувалися, а від розуміння: це крах її мрії, всіх бажань. Замість тихого сімейного щастя — будинок, повний чужих людей. Замість турботи про власних дітей — догляд за хворою старенькою. Замість кар’єри — роль безкоштовної домробітниці.
Ольга вимкнула воду, не турбуючись про недомитий посуд. Тихо пройшла до дверей, схопила ключі від машини і вислизнула з дому босоніж. Сіла за кермо і поїхала геть від цього кошмару.
Міська квартира зустріла її тишею і спокоєм. Маленька однокімнатна, де вони жили останні п’ять років, поки будувався будинок. Тут не було розкоші, зате був її особистий простір.
Телефон розривався від дзвінків. Максим, Галина Петрівна, Віктор Семенович — всі вимагали пояснень.
— Де ти? Що відбувається? — писав чоловік.
— Олю, повертайся негайно! Що це за дитячі витівки? — обурювалася свекруха.
Ольга не відповідала. Вранці вона подала заяву на розлучення.
— Як ти могла? — кричав Максим у суді. — Ти зруйнувала все! Ми ж сім’я!
— Ні, не сім’я, — спокійно відповідала Ольга.
У суді з’ясувалося, що в будівництво будинку Ольга вклала вісімдесят відсотків коштів, Максим — тільки двадцять. У неї були всі документи, всі банківські перекази, всі чеки і довідки про доходи.
Максим намагався довести, що гроші були спільними, сімейними, але факти говорили самі за себе.
— Ваша честь, — твердо заявила Ольга на засіданні, — я маю право на вісімдесят відсотків цього будинку. Всі кошти переказувалися з мого особистого рахунку, який я відкрила ще до шлюбу.
Адвокат Максима намагався заперечувати, але документи були незаперечними. Галина Петрівна сиділа в залі суду і з обуренням шепотіла сусідці:
— Ось яка! Сина обібрала!
Суддя виніс рішення на користь Ольги. Вона викупила частку Максима за справедливу ціну, але при цьому отримала виключне право власності на будинок. Наступного дня слюсар міняв усі замки.
— Якщо побачу когось із них на моїй території, буду викликати поліцію, — прошепотіла Ольга собі під ніс.
Максим дзвонив, благав, вимагав зустрічі. Його батьки надсилали гнівні повідомлення, називали Ольгу безсердечною і корисливою. Андрій з дружиною навіть приїжджали до воріт будинку, але охоронна система і відеокамери змусили їх поїхати.
Тепер Ольга сиділа в порожній вітальні великого будинку, попиваючи чай з красивої порцелянової чашки. За вікном шумів вітер.
Плани дійсно зазнали краху — ніяких дитячих голосів, ніяких сімейних вечерь, ніякого затишного сімейного гніздечка. Але зате ніхто не сидів у неї на шиї, ніхто не диктував, як жити, за ким доглядати і з ким ділити дах над головою.
Будинок був великим, може, навіть занадто великим для однієї людини. Але він був її. Повністю її. Тут вона могла завести ту саму кішку, читати книги до ранку, працювати скільки хочеться і не виправдовуватися ні перед ким за свої рішення.
Ольга посміхнулася, дивлячись на захід сонця за вікном. Залишалося тільки знайти відповідну людину — таку, яка захоче будувати сім’ю разом з нею, а не підселяти до неї всю свою родину.
І тоді цей будинок дійсно стане будинком мрії, а не комунальною квартирою. Все ще буде добре, тільки тепер вона точно знала, на яких умовах.Спеціально для сайту Stories
