Тетяна Павлівна, наспівуючи якусь веселу мелодію, піднімалася пішки сходами.
Настрій у Тетяни Павлівни був чудовий — завтра у її коханого чоловіка, Олександра Семеновича, ювілей!
П’ятдесят рочків — золота середина, до речі.
Тетяна Павлівна придумала сюрприз, так-так, сюрприз, справжній.
Золота людина, її Сашко!
Тому й ювілей у нього теж золотий!
Тетяна Павлівна зайшла додому, попрацювала трохи і сіла за комп’ютер — потрібно було підтвердити замовлення.
На пошту прийшов лист, Тетяна Павлівна, повністю впевнена, що це з ресторану, де й планувалося святкувати ювілей, відкрила його й завмерла…
Якась пані повідомляла, що Павло дуже ображений на тата, чому тато не приїхав на його день народження.
— Що це за нісенітниця, — вигукнула Тетяна Павлівна, — який Павло, який день народження? Що це все означає…
Вона написала листа й отримала відповідь.
Що Павло — це син Олександра, її Сашка… Син Сашка? Як це можливо? Який син? У них із Сашком лише дві доньки, Оля й Анна, вони вже не малята, а тут якийсь синочок.
Раптом на пошту Тетяни Павлівни посипалися листи з фотографіями.
Ось Павло їсть, ось катається на велосипеді, ось зовсім малюк, ось на дерево заліз.
Жінка зі сльозами на очах просила приїхати до Павла, а якщо не вийде приїхати, то надіслати гроші…
Коли Олександр Семенович повернувся додому, уся квартира пахла серцевими краплями, усі його речі були розкидані, кілька разів складалися у валізу, а потім знову викидалися.
Заплакана Тетяна Павлівна сиділа на кухні й допивала пляшку гарного домашнього червоного.
— Таня? Тетяно ! Що сталося?
— Іди геть, йди… Не хочу тебе бачити й знати, негідник, негідник, який же ти негідник…
Якось Олександр Семенович домігся від своєї дружини пояснення, у чому ж причина такої її поведінки та ненависті до свого досі коханого чоловіка?
Тетяна Павлівна плакала, кричала, сипала фактами, тикала пальцем у монітор, піднімала руки до неба й закочувала очі.
Вислухавши, що він негідник і зрадник, якось зібравши свої речі, розкидані, а деякі — зіпсовані під час жіночої істерики, Олександр Семенович нарешті вмовив свою дружину вислухати його, спробувати зрозуміти й пробачити…
— Вислухай мене, Таню, я тебе прошу! Вислухай! А потім вирішуй, що з цим робити!
Я був молодий, у мене не було ні копійки за душею, я хотів їсти й пити, Таню.
Я був бідним студентом, а ти пам’ятаєш, які це були часи, Таню, ти маєш пам’ятати… Ми виживали, як могли…
І ось один із братів-студентів, такий самий голодний і злиденний, як твій майбутній чоловік, запропонував мені здавати кр.в.
Так, так, свою кр.в.
Там платили якісь мізерні копійки, але ми раділи й цьому, Таня!
Одного разу, бігаючи від одного пункту прийому кр.ві до іншого, я знепритомнів… Так таке буває, Таню, я знесилів і знепритомнів…
Мені заборонили здавати кр.в…
Мені не було що їсти… І ось… один із моїх товаришів по нещастю сказав мені… що є такий спосіб… незвичайний спосіб заробити грошей…
Я довго думав, Таня… Я не міг зважитися… Я хвилювався, моя совість і виховання не дозволяли мені цього зробити, але…
Мої бідні батьки і моя маленька сестричка… Вони пухли від голоду, їм не було що їсти й у що одягатися, і тоді… Таня… я зважився і…
Я зробив це, — з пафосом вигукнув Олександр Семенович, — ти… ти чиста й невинна душа… ти… ти, Таню… я не гідний тебе…
Ця ганебна таємниця палила мені душу, я вже почав забувати про цей свій вчинок, і ось… Через стільки часу… бумеранг повернувся до мене, Таня!
Я піду… так, піду, бо не зможу тепер дивитися в очі тобі й нашим дівчаткам, ганьба… Яка ганьба,— заридав Олександр Семенович.
— Сашко? Про що ти? Яка таємниця? Який сором? Що сталося? Чому ти плачеш? Адже це ти мене обдурив! Це твоя дитина від іншої, Сашко…
— Ні! Таня, ти не розумієш… ти не зможеш мене зрозуміти й пробачити… Я зганьблений… За той свій проступок мені краще піти й зникнути, моя мила, кохана Тетяна…
— Ну скажи мені нарешті, що сталося? Сашко?
— Я не можу, ні… ні… Це надто ганебна таємниця…
— Та кажи вже, чорт забирай, — заревіла диким голосом, посиленим стресом, краплями та червоним, Тетяна Павлівна, — кажи, наказую тобі! Який проступок ти скоїв? Про що ти мені ще хочеш повідомити? І чим хочеш мене доб.ти, негіднику!
— Таню… Я скажу, раз ти так наполягаєш, скажу… Я… Я… Я був донором свого насіння, Таня… І хоч лікарі й запевнили мене, що ніхто ніколи не дізнається, ось бачиш, ця безсовісна жінка якимось чином дізналася мої дані й тепер буде мене шантажувати… Я не переживу ганьби, не переживу, Таню…
— Що за нісенітницю ти говориш? Сашко? Ти мене за дуру вважаєш?
— Я так і знав… Я так і знав, що ти не повіриш… Що ж… я піду, дай мені хоча б подушку й ковдру і будь ласка, загорни свої чудові котлетки, якими так смачно пахне на нашій кухні…
— А ну стій, куди ти зібрався?
– У гараж… куди ж іще… Прощавай.
– Та зачекай… Ти що, правду кажеш? Не брешеш?
– Ах, моя кохана дружино, матір моїх улюблених доньок, як ти можеш так говорити? Хіба я, за всі тридцять років нашого спільного життя, хіба я хоч раз? Хоч один маленький раз, Таню…
– Стривай, зачекай, ти хочеш сказати, що комусь дісталося твоє… насіння? І народилася дитинка, а тепер…
-Так, так… Таню, все саме так! Тепер ця жінка буде мене теро.изувати й шантажувати!
-Та ні! Нічого в неї не вийде! Невдячна, як вона може! Їй дали такий великий шанс стати матір’ю, а вона! Підла!
Роздягайся, Сашко, роздягайся і сідай їсти, ні, ти подивися, яка!
Заспокоївшись і пробачивши одне одному, подружжя щасливі лягли спати.
Вночі Сашко, Олександр Семенович, пішов у туалет.
— Гей, Генка, чуєш? Ну ти, голова, все пройшло як по маслу, навіть краще! Ага, ну добре, дякую тобі, а Зінаїді я влаштую скандал, уявляєш, я думав, вона написала тільки мені, а вона й Тані, ось яка … Ну добре, друже, дякую тобі, завтра побачимося на ювілеї, кхе-кхе.
****
— До речі, а ми можемо відібрати у неї дитину, — задумливо сказала за сніданком Тетяна Павлівна.
— У кого, яку дитину?
— Павла…
— Павла? Якого Павла?
— Ну, твого сина.
— Е-е-е, ти ж ніби вчора казала, що там донька…
— Та ні, син Павло…
— А, Павло… Але я не знаю ніякого Павла… Тобто… я чомусь подумав, що дівчинка…
В обід Олександру Семеновичу зателефонувала схвильована дружина й сказала, що на пошту прийшов лист, пані дуже вибачалася, вона переплутала кілька літер в адресі, лист призначався зовсім іншій людині…
Олександр Семенович сидів збентежений, він придумав таку історію, такий план, коли його колишня… кхм… секретарка Зіночка заявила йому, що народила від нього, від Олександра Семеновича, дочку і збирається розповісти про це його дружині…
І щоб виправдатися, вони з другом Геною придумали ось таке… А виявляється, все даремно?
Він просто міг учора подивитися цей клятий лист і ці дурні фотографії та при Тані написати, що не знає, про що ця жінка говорить!
Він міг не розігрувати цю комедію, а просто сказати, що це все нісенітниця, а він…
-Гена… Гена, який же я… осел.
-Ну нічого, Сашко, зате тепер навіть сто коханок принесуть тобі під двері сто твоїх дітей, і навіть тести покажуть, що це твої діти, ти зможеш із спокійною душею сказати, що так, це ті самі діти… А твоя Тетяна буде стояти за тебе горою.
-Ага, вона захоче їх усіх собі забрати. Ні, мені вже вистачило однієї пригоди з тією Зіночкою, тепер треба якось викрутитися. А все через тебе… У всіх начальників є коханка.
-А я тут до чого? Я своїй Ользі не зраджую…
-А, он що… Звісно, твоя Ольга до секунди знає твій розклад, а ти все одно примудряєшся…
-Та годі тобі, ну що ти, друже. Зустрінемося ввечері в ресторані.
А в ресторані ввечері святкували золотий ювілей золотої людини, були подарунки й сюрприз від коханої дружини, Тетяни Павлівни.
Човен з мотором і японська вудка!
Оце так сюрприз, це ж мрія Олександра Семеновича, можна сказати, дитяча!
У самий розпал веселощів, коли всі, включаючи господиню, вже були трохи напідпитку, на телефон Тетяни Павлівни раптом зателефонували, і жіночий голос сказав, що у неї є сюрприз для Тетяни Павлівни.
Сказали, що в Олександра Семеновича народилася донечка.
— Ще й донечка? Оце так сюрприз, до синочка ще й донечка, а несіть до нас, ми у вас усіх заберемо й виховаємо!
— Як це заберете? Кого? — не зрозуміли на тому кінці дроту.
— Дітей Сашка! Усіх у вас відсудимо, ми купимо великий будинок і будемо жити!
— Жінко, ви хвора? Я коханка вашого чоловіка!
— Жінко, хвора це ви, — весело сміється Тетяна Павлівна, — це ж ви скористалися пробірками? Я здорова, у мене є чоловік, а ти… Нумо кажи, де живеш, підла, зараз приїдемо й заберемо у тебе нашу дитину.
– Я помилилася номером, вибачте…
– Кажи адресу… — але там уже відключилися, і коли Тетяна Павлівна намагалася додзвонитися, абонента вже був поза зоною.
Тетяна Павлівна знизала плечима й повернулася до гостей та милого Сашка.
