– Тобі не набридло всіх рятувати? Що ти вічно лізеш зі своєю допомогою?
Світлана не могла зрозуміти цю звичку Дарини. Йде вулицею і все помічає. Там старого кидається через дорогу за руку перевести. Тут малюк спіткнувся, впав, плаче. Уперед матері підбігла, підняла, соплі зі сльозами витерла і в щоки розцілувала.
А вчора? Хлопець вихопив із вази біля квіткового магазину букет троянд і кинувся тікати! Ця недоумкувата кинулася йому навперейми зі своїми неповними 50 кілограмами. Природно, бугай збив її з ніг, як кулька кеглю.
Так і покотилися обидва в різні боки. Коліна в кров стесані, лікті обдерті, букет у лахміття, хлопець утік. Кому, що довела?
– Дарино, пішли в центр, там косметику нову завезли.
– Не можу, я Романюку обіцяла допомогти з фізикою.
– Ти зовсім уже збожеволіла?Йому ти потрібна, а не закони різні. Сохне вже два роки, осліпла зовсім, не бачиш?
– Не кажи дурниць, ми просто друзі.
– Ось саме, а він хоче більшого.
– Фантазерка ти,Свєто!
Свєтка вже була готова просити собі іншу сусідку по гуртожитку. Заглянула до коменданта:
– Віра Анатоліївна, а можна Дарину від мене відселити або мене до кого-небудь нормального підселити?
– Не зрозуміла… А що з нею не так?
– Та не кімната в нас, а рятувальна станція. Йдуть і йдуть потоком, то одне їм треба, то інше. А ця дурепа біжить, вилупивши очі, всім на допомогу. Сьогодні кішку принесли. Каже, куди її подіти? Шкода, на вулиці дощ. Чому в себе не залишили? А раптом вона заразна?
– Тварини – це непорядок! Заборонено в гуртожиток приносити.
– Ось і я про це. А Даринка її вже викупала, нагодувала і спати вклала! То можна мені в іншу кімнату перейти?
Загін волонтерів терміново викликали на завдання. Зникла бабуся з онуком. Гуляли на узліссі й зникли. Рятувальники витягнулися в ланцюжок і рушили в ліс, кричали, кликали, у відповідь тиша. Дарина почула тихе жалібне… виття.
Ніби цуценя тужливо плаче. Кинулася назустріч звуку й миттєво провалилася по коліно в трясовину. Болото! Вилізла на тверде, озирнулася: де палицю взяти? Попереду чітко видно сліди, значить, там можна йти. Крикнула іншим :
– Обережно, тут багно!
Крок, ще крок, показалася дитяча голівка з величезними переляканими очима. Хлопчисько пішов у багнюку по груди. Схопився руками за тонкі гілки і боїться поворухнутися. Кожен рух занурює все глибше в трясовину.
– Замри! Я зараз допоможу!
Скинула рюкзак, дістала мотузку, зробила петлю як ласо. З одного разу вдалося накинути на дитину.
– Тримайся!
Підбігли хлопці, схопилися за інший кінець:
– На рахунок три! Раз, два, три! Тягнемо!
Маленький стовпчик бруду із заплаканими очима.
– Де бабуся?
– Вона пішла!
Пошуки продовжилися. Дарина не віддала малюка поліції, поки не викупала його, переодягнула в шорти і футболку, які взяла в сина коменданта. Завелико, зате сухо й чисто.
З дальньої частини лісу повідомили, що бабуся сама вийшла до траси, цього разу обійшлося. Хлопчик заплакав, коли почув, що бабусю знайшли. Обійняла його:
– Усе добре, скоро ти будеш удома!
– Де мій син? – У відділ забіг солідний, представницький чоловік.
– Тату!
– Славик!
Схопив хлопчика на руки, перевіряє, усе ціле, немає травм?
– Що це на тобі?
– Іншого одягу не було…
– Це Ви його знайшли? Як вас звати?
– Дарина. Не тільки я, там усі шукали.
Славко раптом підійшов до Даринки, яка сиділа в кріслі, обійняв за шию і шепнув:
– Мені треба секрет розповісти.
Не встигла відповісти. Вбігла жінка, мама хлопчика, мало не задушила в обіймах.
– Синку! Слава Богу, знайшовся!
Світлана переверталася з боку на бік. Їй заважало світло від нічника Дарини. Ну й що, що маленький, усе одно заснути не дає. Мізки-то знають, що світло в кімнаті повністю не погашене.
– Спи вже, нарешті!
– Уявляєш, він такий маленький. Провалився по груди й не кричить, тільки жалібно так виє. За гілку вхопився, аж пальчики побіліли. Ледве витягли втрьох. Така трясовина сильна, не відпускала.
– Давай без подробиць. Врятували, і добре. Чекай медаль. Кажуть, його батько шишка велика. Ледь спадкоємця не позбувся.
– У нього такі оченята були!
– Та дістала ти мене! Спати будемо сьогодні?
– Дарино! Там до тебе прийшли, – покликала дівчину комендант.
Здивувалася, накинула кофтинку, спустилася вниз.
– Доброго дня, я Віктор Олексійович, батько Славика, а це моя дружина Ірина. Прийшли Вам подякувати. І ось, Ваші речі повернути.
– Ну що Ви! А зі Славиком усе гаразд? Як вони з бабусею загубилися?
– Він просився сюди, але ми його не взяли. Застудився трохи, лікується. Відійшов від бабусі, провалився в трясовину і не кричав. Та, бідолашна, ледве з глузду не з’їхала, бігала лісом, шукала.
– Як одужає, хай у гості приходить.
– Обов’язково!
– До побачення!
– До наступної зустрічі!Дарина зробила кілька кроків сходами. Відчуття холоду ніби штовхнуло в спину. Озирнулася і несподівано натрапила на палючі ненавистю очі матері Славика. Аж здригнулася!
– До побачення! – нарочито ввічливо промовила Ірина. І пішла за чоловіком, ледве стримуючи злість.
Дарина розповіла Світлані про реакцію матері Славика.
– Мабуть, в оченята татусеві заглядала, от матуся й розлютилася.
– Дурна ти, Свєтко!
– А ти мати Тереза недороблена!
– Дарино!
Озирнулася – алеєю парку біг Славик, розкинувши руки. Підхопила, зробила кілька кіл навколо своєї осі.
– Як я рада тебе бачити! Ти з ким тут?
– Із бабусею, мені треба тобі дещо сказати. Це вона мене туди штовхнула!
– Куди?
– У болото!
– Як це? Тобі здалося!
– Ні, не здалося. Вона палицею тикала всюди довго, потім штовхнула.
– Ти батькові казав?
– Ні, тільки тобі. Я її боюся. Вони з Іриною злі.
– Чому ти маму називаєш на ім’я?
– Вона мені чужа. Моя пішла на небо, коли я був маленький. Не пам’ятаю її зовсім.
– Славику, ну ж бо йди сюди негайно! Не чіпляйся до людей! – пролунав сердитий голос бабусі.
– Це Дарина !Вона мене знайшла.
– Дякую Вам. Ходімо, ми на обід спізнюємося!
І знову Дарину обпекли холодом крижані очі, як у Ірини.
– Не лізь не у своє життя! Хлопець може брехати, а ти в поліцію зібралася. Не злюбив мачуху та її матір, от і наговорює. Навіщо їм його топити? Хоча… заради спадщини, все може бути.
Свєтці стала навіть трохи цікава ця історія.
– Розкажи його батькові, і нехай він сам вирішує, що з цим робити.
Дарина так і зробила. Це треба було
бачити. Дорослий чоловік схопився за голову, стиснув кулаки, обличчя його стало білим:
– Я знав, відчував, що вони не люблять мого сина, але щоб ось так… Дякую, Дарино. Треба ж, мені Славик нічого не сказав, а Вам довірився. Я вирішу це питання, спасибі ще раз. Ви знову рятуєте мого сина.
Була гучна справа, місто гуло, Дарину на суд не викликали, напевно, батько Славика не хотів, щоб її тягали як свідка.
Літня сива жінка, яка не втратила своєї краси, сиділа на лавочці. Життя залишилося позаду. Яким воно було? Різне, але з митями щирої радості, коли вдавалося зробити добру справу, допомогти людям.
– Дар’я Іванівно, ось Ваші таблетки!
– Дякую, Марійко!
Медсестри в цьому будинку для літніх людей хороші, уважні.
– Довго не затримуйтеся, скоро вечеря.
– Так, так, звичайно!
І знову подумки полетіла у свою молодість. Чекала зі служби свого Михайла. Сміялася над собою: і чого так поквапилася? Це треба ж закохатися в хлопця, якого через місяць забрали служити. Не могла почекати трохи?
Цілих два роки із завмиранням серця бігала до поштової скриньки, зачитувала до дірок короткі послання. Люба, сестра Михайла, видала його таємницю. Сказала, що хоче приїхати несподівано і що привезе сюрприз.
– Як ти думаєш, що це може бути?
Люба мрійливо закочувала очі.
Перераховувала все, що хотіла б отримати. А Дарина лише сміялася. Їй важливим було одне: цього тижня її Михайло повернеться додому! Щодня бігала на перон, зустрічала потяги, жадібно розглядала пасажирів. Раптом буде не у військовій формі, а в цивільній.
І одного разу це сталося! Він стояв такий ставний, красивий, навіть якийсь випещений. Ніби не зі служби повертався, а з курорту. Біла сорочка, шкіряна куртка, чорні блискучі туфлі. Біля ніг стояли дві валізи з різними наклейками як у туристів.
– Михайле!
Дарина кинулася йому на шию, цілуючи куди попало. Схопив за кисті рук, відірвав від себе грубо, відштовхнув здивовану:
– Стій! Відійди!
– Михайле, це хто?
Вродлива дівчина, одягнена в дороге пальто лілового кольору, у модних туфельках у тон, із сумочкою, що коштувала щонайменше п’ять ззарплат Дарини, тихенько підійшла ззаду. У руках вона тримала пляшку води. Великий живіт явно вказував на те, що вона ось-ось стане мамою.
– Не хвилюйся, Марто, це Дарино, моя… родичка. Вона вже йде, їй на поїзд треба!
Повернувся і так зиркнув, ледь іскри з очей не вилетіли.
– Рада познайомитися!
– А вже я як рада, Ви навіть не уявляєте…
З того самого дня стала проситися постійно на волонтерські виїзди, заміняла тих, хто з якоїсь причини не міг поїхати.
Занурювалася з головою в тривогу за інших. І рятувала, рятувала, рятувала… Захищаючись від думок, власних страждань, заповнюючи вакуум у душі. І їй це вдалося.
За півроку дедалі рідше згадувала Михайла, за рік усередині перестало стискатися від образи. Серцю ж не накажеш. Боялася заводити нові стосунки. Раптом знову… Завжди брала із собою на пошуки Чарлі. Пес часто знаходив потрібні сліди.
– Дар’я Іванівно, час вечеряти!
– Іду, іду…
Того дня виклик був у гори. Хоча їх так назвати було складно. Просто високі скелі, але дуже стрімкі, без опуклостей і заглиблень. На такі любителі забратися не можуть. А професіонали без спорядження не полізуть.
Прийшло повідомлення, що зник один зі скелелазів, який наверх точно не піднімався! Інакше викликали б професійних альпіністів-рятувальників. На землі можуть і волонтери по камінню полазити, раптом він ногу пошкодив, лежить зараз безпорадний.
Розділилися по парах і пішли шукати. Заглядали під кожен кущик, обходили навколо величезних валунів, смішно сказати, заглядали в нори, настільки великі, що в них вільно могла пролізти голова. Чиї вони були і хто може звідти вискочити, Дарина не знала.
Робила це, щоб дізнатися, чи справді це житло звірка, чи віконце в якусь підземну печеру.
Промайнуло щось біле, почувся шерех. Хотіла відскочити, Бог його знає, що зараз вистрибне. Тиша. Заглянула ще раз. Побачила в глибині черевик і частину ноги. Тіло приховано, як туди дістатися, незрозуміло.
Озирнулася. Буквально за метр тонка щілина, схоже, провалився, не помітивши. Напарник голосно кликав скелелаза на ім’я. Не відповідав. Найімовірніше, був непритомний. Що робити?
Кому першому прийшла ідея спустити туди Дарину? Яка тепер різниця? Напарник прив’язав мотузку до її ніг. Потрібно було розвідати, оцінити обстановку. Якщо там вільний простір є, добре.
Спробувати потерпілого привести до тями, а якщо ні, прив’язати до нього міцнішу мотузку. Усе вирішувати на місці, за ситуацією.
Дарина зняла куртку, щоб легше просуватися вниз. Щоправда, виступи боляче тиснули на тіло, але не до цього зараз. Хлопець лежав на боці в маленькій ямі, поруч можна було поміститися, лише сидячи навпочіпки.
Помацала пульс.Живий! Спробувала розбуркати – марно. Сумнівалася, як краще його піднімати. Догори ногами? Хто знає, які в нього травми. Раптом витягне до грудей, а плечі застрягнуть. Доведеться опускати назад на голову. Зв’язала йому міцно руки, то нехай і тягне. Крикнула напарнику:
– Готово!
Тіло повільно стало підніматися. Притримувала знизу, підштовхувала, скільки могла. Зверху почулися голоси. Приспіла вчасно допомога. Озирнулася і ледь свідомість не втратила. З піску стирчала кістка і видно було частину черепа.
І знову їй було більше за всіх треба. Зняла штани, зав’язала вузлом внизу, ревіла і збирала чужі кістки. А як по-іншому? Адже це ж людина! Нехай рідні поховають нормально. Прив’язала до опущеної мотузки: піднімайте!
Стало дуже моторошно в замкнутому просторі. Здивовані вигуки, шарудить, обсипаючи дрібні камінчики, мотузка.
– Дарино, вилазь!
Вставила руки в петлю, затягнула міцніше, смикнула двічі:
– Готово!
Лягла на землю. Хотілося плакати і сміятися: завдання виконано!
– Як він?
– Відвезли, жити буде.
Зовсім немає апетиту, але їсти доведеться. Таблетку перед сном не можна приймати на голодний шлунок. Дар’я Іванівна посміхнулася сусідці по столику:
– Ви сьогодні маєте чудовий вигляд! Цей колір Вам дуже личить!
І нічого, що старенька два дні тому поцупила в неї цей шарфик? Нехай бере. Вона радіє – хіба це погано?
У кімнаті біля ліжка стоїть тумбочка, там особисті речі. Альбом із фотографіями, товста пачка листів подяки від врятованих нею людей. Кого тут тільки немає! І молоді, і старі, діти, хлопчики й дівчатка. Коли не змогла більше займатися волонтерством, пішла працювати в дитячий будинок нічною нянею.
Розповідала дітям про пошуки, кого вдавалося знайти. Особливо уважно слухав Сашко. Здається, навіть щось записував собі в зошит. За три роки всиновила двох братів-близнюків Олексія і Толика.
Ростила їх одна, хороші виросли хлопці! Дуже пишалася синами. Після служби пішли працювати пожежниками. Скільки разів змащувала їм опіки на тілі. Сміялися: то поцілунки вогню! А вона щоразу хвилювалася, кожне їхнє чергування молилася.
І того разу теж…
Палахкотів триповерховий будинок. Виводили мешканців через пожежну драбину. Валив густий дим.
– Усі вийшли? – Командир відділення звернувся до старшої по під’їзду.
– Начебто всі! Зараз перевірю.
Вона бігала по двору, перевіряючи мешканців.
– Слава Богу, всі!
Загудів сильніше вогонь. Пролунав дикий крик:
– Настуся, Олесю! – Це жінка з 15-ї квартири прийшла до тями. – Там діти!
Виявляється, до неї вранці привезли племінниць шести та восьми років. Швидко підставили драбину. Толик завжди вважав себе старшим братом, адже з’явився на світ аж на цілих десять хвилин раніше.
– Ти на підстраховці! – крикнув він Олексію і зробив крок уперед. Буквально одразу з’явився в диму з дівчинкою на руках, видно, була поруч, біля вікна. Передав першу і повернувся назад. За хвилину і другу було врятовано, вона кашляла і твердила:
– Там Лаккі!
Собака лягла на цуценят, закриваючи собою від диму й вогню. Толик знову зробив крок у вікно. Хвилина, друга… Повалив чорний дим. Олексій зробив крок слідом за братом. Натовп стояв завмерши. Із тріском, здіймаючи тисячі іскор, завалився дах…
– Дарино Іванівно, треба підписати документи. Це Вам виділяють допомогу на пам’ятники. Ось тут розпишіться! Нам дуже шкода…
Усе як у тумані. Похорон, тисячі людей, дуже багато слів. Про що вони говорять?
Роботи немає, уже на пенсії. Гнітюча порожнеча в домі. Немає її хлопчиків.
Одружитися й діточок привести на світ не встигла.
Хтось прийшов, треба відчинити двері. Незнайомі чоловік і жінка. Що вони кажуть?
– Дякую? За що? Пригледіла за квартирою? Звісно, хто ж за своєю квартирою не дивиться? Як це за вашою? Нічого не розумію. Які документи?
Дали тиждень на виселення…
І ось вона тут. Живе як зомбі. Вчасно приймає таблетки, а навіщо? Може, ну їх. Для кого далі жити?
– Дар’я Іванівно, до Вас прийшли!
Дивний молодий чоловік у чорному костюмі:
– Добрий день! Вам треба проїхати зі мною. У Вас зустріч із дуже важливою людиною. Будь ласка, сідайте.
І чому слухняно сіла в машину?
Високий новий будинок. Ліфт до другого поверху. Могли б і не викликати. Поки що в змозі піднятися не дуже високо. Другий молодий чоловік гостинно відчинив двері до квартири:
– Прошу!
У залі на дивані сидів її колега, колишній учитель фізики в дитячому будинку Євген Геннадійович. Йому вже, як і їй, під 70. Ходить із тростинкою, цукровий діабет. У кріслі підсліпувато мружиться кухарка, яку обожнювала дітвора, завжди підгодовувала худеньких, давала добавку. Забула Дар’я Іванівна, як її звати. Здається, Кіра… по батюшці Сергіївна.
Оце так зустріч! І навіщо їх сюди зібрали? Вечір спогадів? Відчинилися двері, і стали заходити люди різного віку. Вони посміхалися, несли величезні букети. Найважливіший із них, одразу видно, великий начальник, підійшов зовсім близько.
– Дар’я Іванівно! Тут лише сота частина людей, яким Ви врятували життя! Ви мене пам’ятаєте? Сашко! Так, той самий, що записував Ваші розповіді. Вони мені допомогли знайти цих людей. Тепер настав час рятувати Ваше життя. Ми хочемо, щоб у цій квартирі жили ви троє. У кожного буде своя кімната. Помічниця, яка приходить, підтримуватиме чистоту і готуватиме їжу.
– А я?
Кухарка Кіра Сергіївна віддасть своє улюблене заняття в чужі руки?
– Тільки під Вашим чуйним керівництвом!
Усі засміялися.
– Вважайте, що ви живете у своєму власному пансіонаті. Ще раз велике спасибі всім трьом за ваше добре ставлення і до дітей у дитячому будинку, і до тих, хто колись потрапив у біду. Низький вам уклін!
Усі загуділи, стали підносити квіти. Дарина Іванівна вдивлялася в незнайомі обличчя. Адже минуло так багато років! Один молодий чоловік не відходив від неї ні на крок.
– Славик?!
– Він самий!
Простягнув букет.
Посмішка розпливлася від вуха до вуха.
– Упізнали!
Кіра Сергіївна підійшла до Дарини Іванівни:
– Знаєш, схоже, сьогодні ти врятувала ще два життя. Я жила у знайомої, знімала кут, а Євген Геннадійович так і зовсім жив на старій літній дачі навіть узимку!
– Ні, це вони нас сьогодні врятували від самотності. Це їм низький уклін.Спеціально для сайту Stories
