Вовка був зовсім маленький, коли до них привезли стареньку бабусю. Щільно збита старенька з жилистими, натрудженими руками відразу зайнялася вихованням онука.
Трирічний малюк, який жодного разу не відвідував дитячого садка, побачив у старенькій одночасно і друга, і вихователя. Батьки багато працювали забезпечуючи життя.
У країні були непрості часи і часом доводилося не жити, а виживати. Бабуся Нюра, яка пройшла війну, мала свою думку на кожне запитання, але коли справа стосувалася онука, о вона перетворювалася на милу стареньку.
Щовечора бабуся брала в руки непоказну розтріпану книжку, сідала на край ліжка Вовчика і поринала у світ казок. Читала бабуся вголос, інтригуючи хлопчика пригодами різних героїв.
Вовка чекав на такі казкові вечори. І навіть коли батьки були вдома, хлопчик все одно просив бабусю почитати йому на ніч.
— Бабуся, — тягнув Вовка бабу Нюру за поділ квітчастої сукні, — почитай, бабусю.
І баба Нюра читала. Про казкових героїв, які перемогли бабу Ягу, про вовка та зайця, про добро та зло, а з наближенням свят бабуся знаходила в книжці відповіді розповіді.
Вона читала навіть про хлопчика-солдатика, про партизанів і про нелегке життя рід час війни… Бабуся Нюра пропала зненацька для підростаючого Вовки.
Ще ввечері бабуся прочитала йому нову казку, а вранці він не знайшов її на своєму ліжку. Мама, що плакала, міцно обійняла Вовку і тихенько сказала, що бабуся дуже любила його.
І вона його не кинула, просто прийшла її година відлетіти далеко-далеко, прямо на небо. Того вечора Вовка не міг заснути. Відсутність звичної казки, заколисуючого бабусиного голосу, теплих рук не давала хлопцеві спокою. Він схопився з ліжка і побіг у спальню батьків.
– Мамо, – тихенько прошепотів Вовка, забравшись до жінки під ковдру, – матусю… Навчи мене читати.
– Добре, – сонно пробурмотіла мама і перевернулася на інший бік.
Через кілька місяців Вовка вже цілком непогано читав вголос по складах. Хлопчик знайшов ту саму книжку в пошарпаній палітурці, сів за стіл і прочитав назву на обкладинці.
– Книга корисних порад, – Вовка здивувався, але все-таки відкрив першу сторінку.
Хлопчик не знайшов у цій книзі пригод різних героїв. Не знайшов жодної згадки про бабу Ягу і про хлопчика-солдата. Ледве стримуючи сльози розчарування, Вовка прибіг на кухню до мами.
– Маамаа, – хлюпаючи носом покликав Вовка, – бабуся мені такі казки читала з цієї книги, а я їх знайти не можу.
— Милий мій, — жінка підхопила хлопчика на руки і посадила до себе на коліна, — бабуся наша давно народилася ще до війни. І вчитися їй було ніколи. З семи років сиділа у няньках у чужих людей. Не вміла наша бабуся читати.
– А як же казки? – Здивувався Вовка, – адже бабуся стільки всього мені розповіла …
— Мабуть, бабуся ці казки сама вигадала, — відповіла жінка, погладивши хлопчика по голові, — ти не переймайся. Я обов’язково куплю тобі книжку із казками.
-Ні, мам. Не треба книжки, — рішуче відповів Вовка, — ти краще за мене писати тепер навчи. Я бабусині казки запишу на згадку
