— Поділіться з нами! — кричали родичі, смикаючи Марію за руки. Хтось схопив її за рукав, і він з тріском відірвався…
— Тягни її! Тягни! Мені! Гроші! — натовп родичів все зростав і зростав, Марії здалося, що якщо її не затопчуть, то точно розірвуть на мільйон частин… Стало страшно, не вистачало повітря. І… Вона прокинулася.
— Що? Знову? Кошмар? — чоловік Марії, Ігор, з співчуттям подивився на дружину.
— Так…
— Водички? На, випий.
— Боже, три ночі! — Марія потягнулася за телефоном, і в цей момент екран замигав новим повідомленням. «Тітка Зіна». — Чорт! Вона пише мені в такий час! Я розіб’ю цей телефон об стіну! — Вилаялася Марія.
Виявилося, це був сон в руку… Віщий сон.
Вранці Марія все-таки потягнулася до телефону, щоб дізнатися, про що писала родичка. Але яким же було здивування жінки, коли вона не побачила вхідних.
— Ігор, невже мені це наснилося? Ні. Я точно пам’ятаю, що повідомлення приходило. Вночі. Від тітки Зіни. — Марія подивилася на чоловіка з подивом.
— Не знаю, — він знизав плечима. Чоловік не вмів брехати, а тому Марія відразу зрозуміла, що він причетний до цієї «справи».
— Ти що, видалив його?! Ти видалив її повідомлення?!
Ігор не відповів.
— Навіщо? Ну навіщо ти це зробив? Як я тепер зрозумію, що їй потрібно?
— Ніяк. Просто не відповідай.
— Я не можу так.
— Можеш. Досить виконувати вимоги цієї тітки Зіни. Вона тобі взагалі ніхто! Чужа тітка! Чому ми їй винні?
— Ну… Ти ж знаєш, що мій батько колись давно взяв у борг у свого брата, чоловіка тітки Зіни, щоб прогодувати нашу сім’ю. Я точно не пам’ятаю, що було, але батька тоді звільнили з роботи, і у нас не було грошей навіть на їжу.
Це був важкий час для нашої сім’ї. Мама постійно плакала, а бабуся казала їй, щоб вона не народжувала третю дитину… — Марія закрила обличчя руками.
Її дитинство було не найщасливішим. Багато спогадів вже стерлися з пам’яті, але особливо яскраві досі приходили у снах.
— Я чув цю історію мільйон разів. І вважаю, що все було зовсім не так погано. Казочка обросла подробицями, яких не було, і тепер ти у вічному боргу перед усіма, хто вирішить, що є благодійником! Прокинься, Маріє! Твої «родичі» просто охаміли!
— Мама не пробачить, якщо я не допоможу їм.
— Твоя мати нічого не дізнається, — сказав Ігор. Але Марія знала, що це не так.
— Ось побачиш, мама дізнається…
І справді. Ближче до обіду пролунав дзвінок.
— Донечко, у вас все добре?
— Так, мамо. Все добре…
— Мені тітка Зіна дзвонила… У Людочки п’ятий буде…
— П’ятий? Син? — вичавила Марія.
— Поки не знають стать. Загалом, сама розумієш, їм несолодко…
— Мамо, скажи, якщо у неї все погано з чоловіком, немає роботи, то навіщо вона постійно народжує?! — питання вирвалося само собою, Марія не встигла подумати.
— Ти така ж, як твоя бабуся! Якби я не народила Василя, то зі мною б зараз одні мухи та комарі жили! Нікому не потрібна, батько пішов з життя, ви роз’їхалися!
Тільки молодший зі мною, моя радість і надія! А твоя бабуся веліла не народжувати! Мовляв, нема чого бідність плодити! А я народила і люблю його більше за життя!
— Мамо, вибач, я не це хотіла сказати.
— Саме це ти і хотіла сказати! Діти — дар божий. Ти ось цього дару позбавлена!
— Мамо! Що ти таке говориш? — спалахнула Марія. Їй було неприємно чути такі речі від матері.
— Тобі вже тридцять п’ять, а я все не дочекаюся онуків! А Людочка — молодець! Бог дає їй можливість, вона народжує! Велика родина — це головне, а не гроші! Всіх грошей не заробити!
— Що ж вони тоді вічно просять? Якщо не в грошах щастя?! — знову вирвалося у Марії, і вона зрозуміла, що з матір’ю вони цього разу сильно посваряться.
— Ти нічого не розумієш у цьому житті! Батько, коли вм.рав, взяв слово з нас, що ми будемо допомагати рідні! Саме вони нас виручили тоді!
— Добре, мамо. Я зрозуміла. Я подзвоню тітці Зіні, — сухо сказала Марія. Її руки тремтіли. Якби поруч був чоловік, було б легше.
— Подзвони, а потім мені передзвониш. Скажеш, про що домовилися із Зіною.
— Гаразд.
Марія скинула дзвінок, зробила глибокий вдих і… набрала тітоньці.
Зіна була дружиною брата батька Марії, тому Марія не вважала її ріднею. Але сама Зіна всіляко «ріднилася», бажаючи подружити Людочку з Марією.
У молодих жінок не було нічого спільного: Марія, пам’ятаючи важке дитинство, вже з 11 класу працювала і старанно вчилася, щоб до 30 років відкрити свою справу, а до 35 років міцно стати на ноги і забезпечити матері гідне життя, а собі майбутнє.
З дітьми вони з чоловіком не поспішали, була домовленість: спочатку бізнес, квартира і гроші, потім дитина.
Її троюрідна сестра, Люда, навпаки, немов поставила собі за мету народжувати щороку. При цьому її чоловік не підтримував прагнення до великої родини і часом йшов від Люди, залишаючи її з дітьми.
Весь цей час тітка Зіна скаржилася матері Марії на несправедливість і вимагала повернення боргу від Марії, яка добре влаштувалася в житті.
— Добро має бути відплачене добром, — любила повторювати вона, немов забувши, що давній борг вже давно відданий. Батько Марії віддав взяті гроші, як тільки заробив.
І тим не менше, жаліслива жінка добре розуміла, як це — жити в бідності з трьома дітьми. Тому й наполягала на допомозі близьким.
Спочатку Марія із задоволенням допомагала сестрі. Вона робила щедрі подарунки племінникам, стала хрещеною мамою для близнюків, постійно переказувала їм круглі суми на необхідні потреби, коли Люда скаржилася на брак грошей.
Дійшло до того, що Люда залишала список речей, а Марія оплачувала їх.
— Для хрещеників не треба шкодувати. Це гріх. — Часто говорила Люда, нагадуючи про свята, важливі дати та іменини.
— Так, звичайно, я пам’ятаю. Давай я перекажу тобі гроші, і ти сама купиш подарунки? Я зашиваюся на роботі, — часто говорила Марія, і Люда незабаром звикла. Її апетити зростали, і до близнюків-хрещеників додалися й інші діти Люди.
— Мені іноді здається, що це я їхня мати, — одного разу поскаржилася чоловікові Марія. — Я подивилася, скільки витрачаю на їхні подарунки, і зрозуміла, що можу на ці гроші утримувати країну нужденних третього світу!
— Може, досить? — серйозно запитав Ігор. Він уже давно спостерігав за страждальними стосунками рідні, але мовчав, чекаючи, що Марія сама «дійде» до цього рішення. Але дружина завжди відповідала одне й те саме:
— Мій батько наказав мені допомагати…
— Допомагати і утримувати — не одне й те саме!
— Знаю. Але відмовити не можу…
Так і тривало. До тітки Зіни додалися й інші «близькі». У кожного був привід для смутку: у когось згорів будинок, у когось захворів собака, а хтось взяв непосильний кредит.
— Кохана, скажи, коли ти востаннє ходила в магазин і купувала щось для себе? — днями запитав Ігор, дивлячись на те, як дружина натягує старі джинси, щоб піти і викупити черговий набір «дитячої необхідності» для племінників.
— Та я… Не знаю. У мене дуже якісні речі, я на роботу ходжу в діловому. А вдома яка різниця?
— Ти знаєш, що мені сказав сусід? Наш сусід, з яким ми двічі бачилися!
— Що?
— Що я свою дружину в чорному тілі тримаю! Що ми такі багаті — живемо в новобудові, їздимо на іномарці, а ти у мене як прислуга виглядаєш!
— Так і сказав?!
— Ні. Але суть та сама. Він просто запитав, скільки бере моя домробітниця. Він вирішив — що ти у мене в прислузі!
Марія подивилася на чоловіка і заплакала. Ці слова раптово відкрили їй очі.
— Ти витрачаєш гроші на чуже життя. Чи не час зайнятися своїм?
Марія не відповіла. Вона зняла старі джинси і викинула їх у сміттєве відро. А тієї ночі їй і наснився сон про родичів, які її тиснуть.
Після важкої розмови з матір’ю Марія набрала номер Зіни.
Молода жінка кусала губи і слухала довгі гудки, дзвонячи тітці. Але раптом з її рук буквально витягли телефон.
— Ігор? Ти вдома?
— Так. Прийшов раніше. — Він побачив ім’я на екрані і скинув дзвінок.
— Чому ти забрав у мене телефон? Мама дзвонила… Просила…
— Досить. Більше ми не будемо слухати маму. Якщо їй треба, то нехай допомагає сама.
— Але…
— Ти не дійна корова. І особисто ти ні в кого не позичала.
Марія не відповіла. Чоловік був, як завжди, правий.
— Все, йдемо. Сьогодні гарна погода. Прогуляємося.
— Так… Йдемо. — Вона зробила паузу. — Але ж вони не відстануть…
— Я візьму все на себе. Збирайся.
Чоловік вийшов з кімнати і забрав телефон із собою.
Марія чула, як дзвонив її мобільний телефон. Вона чула і уривки фрази чоловіка, яка на все життя закарбувалася в її пам’яті.
— Кому я винен, всім прощаю. Усього найкращого, Зінаїда, — сказав він і заблокував номер тітки.
Телефон дружині він не віддав. Того ж вечора він привіз дружину в аеропорт.
— Ми що, їдемо?
— Так. Нам потрібна невелика відпустка.
— А робота?
— Працюватимемо віддалено. Я все владнав. Не хвилюйся, — сказав він і простягнув руку.
— Куди ми їдемо? — з тривогою запитала Марія. Вона вже давно не була у відпустці, але відпочинок був їй потрібен як ковток свіжого повітря.
— На інший кінець світу, де з близьких будуть тільки слони та тигри, — відповів чоловік, і Марія, нарешті, посміхнулася.
Спеціально для сайту Stories
