Ольга чекала чоловіка з роботи, вона давно відчула, як щось витало в повітрі, затримувалося в кімнаті, коли він читав з посмішкою в телефоні, приходило разом з чоловіком з роботи…
Він прийшов тихо скрипнувши дверима, не дивлячись в обличчя пройшов на кухню.
Помовчали.
-Потрібно поговорити, – сказав хрипким голосом.
-Давай, – відповіла безбарвно.
-Я… Ольго, зрозумій мене правильно, я чекав, коли виросте Катя, але ти мене теж зрозумій.
Ольга закрила очі, вона знала, цей день настане, він піде.
Вона давно знає і про його другу сім’ю, і про дитину.
Треба було йому хлопця на світ привести, промайнула думка, промайнула і зникла, все одно б пішов.
Вона завжди це знала, що коли-небудь він піде.
Правда, якийсь час вірила, що все по-справжньому, що він забув про ту, свою, невдалу любов.
Про ту забув, та іншу зустрів.
Вона кохала його, сильно, в рот заглядала, а він як кам’яний, бровою не ворушив, в іншу був закоханий в красиву, яскраву, зухвалу, вона, Ольга, дівчинкою була, а він…
Він ту кохав, красиву, чорноброву, голосисту, та вона… Іншого обрала.
А він у помсту їй, тій коханій, Ользі запропонував одружитися. Знав, що дівчина мліє перед ним.
Та, щастю своєму не повірила, прибігла додому червона вся. Немов у гарячці.
Помітив, помітив нарешті її…
Та не просто помітив, одружитися покликав, вона погодилася, навіть роздумувати не стала.
Мати головою похитала, навіщо, мовляв,… він тебе не любить, та й старший на п’ять років, він чоловік, а ти дівчинка.
Та хто слухає, матерів-то… от і вона не послухала, бігла за ним, коханим.
Він потім сказав, перед весіллям, що не кохає її… Не сказав, давай, мовляв, все припинимо, а просто, що не кохає.
А вона кохала. Ух, як кохала, на двох того кохання вистачить, так і сказала.
Він їй і повірив, кивнув, погодився.
Хорошим чоловіком був, не вживав, не ображав, навіть в кіно разом ходили, на море їздили, дочку любив, дуже. Вже подумала Ольга, життя так і проживуть, але ні…
Вона тоді відразу зрозуміла, чекала цього, ось і дочекалася.
Ні, ні, нічого не змінилося… це в повітрі витало.
Очі щасливі, посмішка блукає, голос м’який, думає про щось.
Дізнавалася?Так, дізнавалася. А як? Просто так, відпустити і все?
А може інтрижка просто… Вік у чоловіка такий, коли сивина в бороду, ні… не інтрижка.Там все серйозно, там кохання.
А з нею навіщо тоді жив?
Зачаїлася образа, он як тій посміхається, кохання у нього, а з нею-то п’ятнадцять років жив, навіщо? Що, під загрозою якоюсь був? Погодився, ніби дівка червона, не люблю, мовляв, та жити буду.
А вона, кохала, ох, як кохала… а він завжди окремо, він трохи збоку.
Кохання у нього прокинулася.
А вона як? Як їй жити? У неї теж кохання, вона жила ним, дихала, дочку народила…
Дочку він любить, це так.
Вирішила мовчати. Мовчати і чекати, що ж буде. Вона мовчить і він мовчить, не мучиться, нічого, просто живе.
Може здалося? Ні… не здалося… Вона сина народила, та, інша.
Сина йому подарувала і не побоялася, вже не молода, не дівчинка, а жінка, в віці Ольги, до сорока, а від одруженого коханця народила.
Зважився… Вона чекала цього.
Раптом зрозуміла, а любов – то минула, немає кохання, тільки втома.
“-Швидше б все закінчилося, – втомлено думає, – набридло так все, боятися, переживати, чекати чогось, втомилася, втомилася мріяти, що полюбить, ловити погляд, кинутий випадково.”
Він щось говорить, говорить, як життя його світлом осяялося, коли цю зустрів…
Як зрозумів, як це… бути поруч з коханою людиною.
А вона згадувала, йдуть після весілля, він трохи попереду, руки в кишенях.
Він завжди ходив так, руки в кишенях, щоб під руку не взяла, а якщо брала, вивільнявся і трохи осторонь йшов.
Так і прожили, він трохи осторонь, а вона слідом. З донькою йдуть попереду, а вона слідом…
-Я розумію, – каже тихо ,- йди…
Він навіть ошелешився, як це йди…просто так, відпускає? Вона ж…кохає його, шалено, як же так…
-Я ж піду, Ольго, ти не зрозуміла, напевно. Я назавжди від тебе… йду.
-Ну що ж, йди, звичайно… я розумію. Там… дитина, вона… кохана.
Зло його охопило, та як вона сміє, та вона…
Поплаче ще. Він звик, що вона немов собачка вірний, завжди трохи позаду, а тут… йди, каже…
Ось і піде…
Він встав і… пішов, до тієї… до коханої.
Вона зраділа, та інша, кохана. Подарувала сина, спадкоємця. І життя почалося у нього інше, кохана поруч…
– Посидь з сином, поміняй підгузок, пограй з ним, вставай до нього вночі.
Та він не звик, дружина з донькою завжди сама справлялася, сорочки йому прасувала…
Він скривився, ця – то, кохана…
І в побуті брудно, донька старша, роками, як і його донька, та тільки нечупара така і матері не допомагає.
-Сорочки чисті закінчилися. А шкарпетки де, що це, дірка? Вечері немає, знову макарони?
Та що таке? У сенсі не встигла? А твоя дочка, що робить?
Прийшла, шарить по каструлях, ууу, дармоїдка.
Хлопчик вічно брудний, кричить, сама нечесана.
Все… все зруйнувала, своїми закидонами, вічно смердить чимось, купа дитячих речей брудних, видно перший чоловік і втік від того, що свиня така. І доньку ні до чого не привчила.
Вже вкотре згадав про Ольгу.
А що Ольга, Ольга живе. Вона навіть покращала, колеги помітили, ніхто не знає, що від неї чоловік пішов, не вела задушевних розмов ні з ким…
-Ольго, яка ти…
-Яка, Ніночка?
-Не знаю, ніби помолодшала, ніби світишся вся.
-Не знаю, просто настрій хороший.
А Ольга живе і життям насолоджується.
Спокійно, тихо, смак життя відчула, добре-то як, не треба ламати голову, що готувати, чим чоловіка годувати, вони з донькою легкою їжею харчуються.
А тут донечка, губи надула, тато зрадник, мама така-сяка, чоловіка втримати не могла, ганьба яка, чоловік втік, ніби неблагополучні…
Донечка пішла в протест, проколола зайву дірку в вусі, пофарбувала волосся в рожевий і фіолетовий кольори, грубіянить.
А тут прийшла і смердить тютюном, мовляв, ну так,палила, а тобі що…
Наступного разу запахло міцним.
Вчителі почали скаржитися, що вона грубіянить, пропускає уроки.
Розмовляла, а що з того?
Зателефонувала йому, пояснила ситуацію, він почав психувати, мовляв, сама нічого не можеш.
Відключилася.
Ще раз поговорила з донькою, вона гарчить.
Написала смс батькові дочки, сказала, що до нього донечка переїжджає жити, раз вона погана мати, не може виховати.
Подзвонив, почав на дочку кричати, та на матір розлютилася, дверима грюкнула, заходити не дозволяє.
Стоп! Сказала собі, стоп, стоп, стоп.
Подзвонив батько дочки, кричить на неї, негатив виплескує, зрозуміла, що не все так добре з коханою.
-Не смій на мене кричати, я тобі ніхто! – чітко і ясно сказала.
-Ти моя дружина, ти за документами моя дружина, – на вереск зірвався.
-Так, добре, що нагадав, завтра подам на розлучення.
Пішла до дочки, різко двері відкрила, безлад в кімнаті, лежить в навушниках, в кедах на ліжку, здерла ці навушники, все з розеток висмикнула.
-Слухай мене, донечко. Батько, як я розумію, брати тебе до себе не хоче. Я завтра йду і наймаю людей, які допоможуть нам з обміном квартири.
Собі я беру двокімнатку, тобі кімнату в комуналці. Так-так, ти йдеш жити самостійно.
Хочеш ходи до школи, хочеш не ходи,, вживай заборонені речовини, веди безладне статеве життя, мені тепер буде все одно. Ти вирішила, що доросла? Я поважаю твоє рішення.
Якщо тебе заберуть до дитячого будинку, а тебе, швидше за все, заберуть, ну що ж, значить так і має бути.
Ти знаєш, як я тебе люблю, але ти не цінуєш цю любов, не цінуєш те, що ми для тебе з татом робимо.
А тато для тебе теж робить, що ж… я йду з твого життя, навіщо тобі поруч людина, яку ти не поважаєш, не любиш, не цінуєш?
Поки тобі немає вісімнадцяти, я тобі буду давати гроші, невеликі, на їжу, одягу тобі вистачить…
Потім сама, не знаю, як складеться твоє життя, але я не хочу бути такою ж, як ті батьки неблагополучних дітей, витягати тебе з кублів, ловити за руку, коли ти крадеш, а ти почнеш красти, виховувати твоїх нагуляних дітей.
Я цього нічого не хочу.
Не хочу бачити мою маленьку дівчинку ось цим чудовиськом, в яке ти перетворюєшся, у мене немає сил перевиховати тебе, я не впоралася, так…
Я тебе люблю, але вибач мене, кожен, хто вирішив почати доросле життя, повинен нести за це дорослу відповідальність.
Мені шкода, що так вийшло.
Я не належу до тих матерів, які тягнуть це все на собі, кажучи, що це їхній хрест…
Ольгу трясло, ніколи, ніколи в житті вона не піднімала голос на дочку чи чоловіка, та взагалі, Ольга завжди спокійна, а тут…
Ольга сидить на кухні і дивиться у вікно, всередині порожнеча.
-Мамо…мамочко, – тихий голос дочки, – мамо…пробач мене. Мені страшно.
Ольга тихо підійшла до дочки, обійняла її, вони довго так стоять, обійнявшись.
-Пробач, мамо…
-Ти мене теж пробач, донечко…
Дочка схаменулася, наздогнала в навчанні своїх однолітків, подорослішала, вона начебто і стала знову тією малечею,але… вона стала дорослою, відповідальною, порядною дівчинкою.
Ніхто не дізнається, що пережила Ольга, коли говорила ці слова дочці, як їй було боляче, як їй було страшно, а що якщо дочка погодиться, піде, грюкнувши дверима…
Але вона впоралася, тепер вони з донькою живуть тихо-мирно, багато розмовляють, ходять в кіно і театр, у доньки свої друзі, а в Ольги з’явилася подруга, якось подружилася з новенькою на роботі.
Відчуття, що знайомі сто років.
Життя Ольги так змінилося, вона й не знала, що так можна жити.
***
– Привіт, Оля.
– Привіт.
– Я повернувся.
– Куди?
– Додому, куди ж іще.
– Стоп, куди додому, ти пішов, забрав гроші, машину, дачу, мені залишив квартиру, мені і Каті. Ми з тобою офіційно розлучені, то куди ти повернувся?
-До тебе, Ольго, ти ж… ти ж любиш мене.
-А, ось воно що…Кохала я тебе, ох, як кохала, про себе забула, а тепер ось, бачиш… знайшла себе. А ти… ти йди, йди до тієї, до коханої.
-Злишся? Злишся. Образа душить тебе, що пішов, кинув тебе, ну ось… повернувся.
-Іди звідси, га? – просто сказала Ольга, – з дитиною можеш бачитися, а до мене не смій підходити і знаєш що?
Я тебе більше не люблю і так мені легко від цього.
-Знайшла когось? Так? Знайшла, безсовісна…
-Та пішов ти…
***
І куди йому? Він пішов від тієї, коханої, набридло, не може він так жити, він рік мучився, сил немає…
Вирішив повернутися до Ольги, а вона… підла яка.
Ользі все одно, навіть не здригнулося нічого, відреагувала, немов на муху, що сіла на руку, зігнала і пішла…
Не кохає більше… довго кохала, всю себе віддавала, а більше не кохає…
Спеціально для сайту Stories
