Днями Ірина просто жила. Як робот. Ходила на роботу, займалася справами. А ввечері приходила додому. І ось там починалося найстрашніше. Порожнеча. І серце розривалося від болю.
Вона, напевно, в мільйонний раз набирала номер колишнього чоловіка і слухала одне і те ж «Абонент тимчасово недоступний».
Відправила сотні смс-повідомлень. І всюди були одні й ті ж слова:
— Поверни мені її! Будь ласка! Що хочеш проси натомість, але привези Анфісу, чуєш? Я без неї жити не можу!
А відповіддю була тиша. Він точно знав,як вчинити. Якби він забрав гроші, прикраси, вона б пережила та забула. Але він взяв найдорожчу і найулюбленішу в світі істоту. Помста вдалася. Він її просто знищив…
Ірина та Олексій прожили разом 10 років. Вона його сильно кохала, він — їй здавалося, що так. Олексій любив прикластися до чарки і в пориві сварок міг образити дружину. Потім вибачався. Ірині здавалося, що така поведінка — результат дитячої травми, мати Олексія була суворої вдачі.
І як він розповідав, в дитинстві часто залишала його в темряві одного, йшла гуляти. Іграшок практично не купувала.
— Ось зараз у дітлахів все є, а у мене всі машинки лежали в маленькій валізці. І мати мене рідко цілувала, обіймала. А ось шльопала часто, — розповідав Ірині чоловік.
Вона уявляла собі маленького хлопчика, зовсім самого, серце стискалося від болю. І знову прощала чоловікові його витівки.
Траплялося, він затримувався з роботи. Та що там, вона навіть у телефоні знаходила повідомлення від незнайомих жінок. Але Олексій пояснював — це так, нічого страшного, легке листування.
Ірина була симпатичною жінкою — білявою, блакитноокою, в дусі Мерилін Монро. Але чоловік найчастіше був з нею холодний.
— Та він з тобою живе, бо йому зручно! Ти як дурепа! Пилинки з нього здуваєш, готуєш, сорочки прасуєш. Він як сир у маслі катається. І нічого не робить. Страждаєш, що дітей немає?
А ви навіть спите в різних кімнатах, це нормально? Що? Олексію на роботу, висипатися треба? Ірино, схаменися! Не такими мають бути стосунки між чоловіком і дружиною!
У нас дітей двоє, живемо в однокімнатній, але мій Петрик завжди мене поцілує-обійме, піклується. А твій… Холодний він, як риба, — говорила Ірині її найкраща подруга Ксюшка.
Ірина була сиротою. Братів і сестер теж не було. І вона чіплялася за Олексія, як за рятівний круг. Боялася залишитися одна. А потім з’явилася Анфіса.
Ірина йшла від Ксюші, коли побачила підлітків, які через горище вилізли на дах будинку.
— Вони ж впадуть! Треба зупинити! — і вона побігла за ними.
А на даху побачила, як ті тримають у руках кішку. Лапки у неї були зв’язані, на голові — мішок. Її збиралися скинути вниз.
— Ах, ви хулігани малолітні! Швидко віддайте тварину! Не соромно? Їй же боляче! Я вас зараз на телефон зніму і в мережу викладу! — крикнула Ірина.
— Не маєте права! Ми маленькі! Нам 18 немає! — прокричали підлітки і втекли.
— А над тваринами знущатися у вас права є? — Ірина схилилася над кішкою.
Розв’язала її, стала гладити. Кішечка перестала тремтіти, довірливо дивилася на жінку.
Ірина забрала її додому. Чоловік, щоправда, радості не виявив. Намагався вмовити віддати кішку, але Ірина була непохитна.
Вона обожнювала Анфісу! Разом з нею дивилася телевізор, займалася домашніми справами, а кішка дивилася на неї своїми бурштиновими очима і немов посміхалася.
З появою Анфіси Ірина немов піднялася духом, навіть почуватися краще стала.
Одного разу повернулася з роботи раніше. І почула писк. Не роздягаючись, побігла в кімнату. Анфіса сховалася під диван, а Олексій намагався ткнути її шваброю.
— Що ти робиш? — тільки й змогла вимовити Ірина.
— Ой, це ти? А я це… Вона там накоїла. Так ось, вчу розуму, — намагався виправдатися Олексій.
Вона була непохитна. І наступного дня подала на розлучення. Квартира була її, їй як випускниці дитбудинку дали. Чоловіка вона попередила. Той намагався зобразити закоханого, але Ірина навіть слухати не стала. Тоді Олексій попросив залишитися ще на два дні. Щоб житло собі знайти.
— Даремно ти його залишила. Треба було відразу гнати! — похитала головою Ксюша.
— Жива ж людина. Шкода, стільки разом пробули. Він поки собі житло підшукає, — відповіла Ірина подрузі.
Олексій подзвонив, коли вона готувалася йти додому з роботи.
— Привіт, кохана. Ну що ж, до побачення. Я з’їжджаю. Тільки ти мене надовго запам’ятаєш! Це моя помста. Мучся тепер. Не треба було так зі мною. Тож сама винна. Ключі у сусідів, — Олексій відключився.
— Що? Ти про що? — тільки й змогла сказати Ірина.
А вдома зрозуміла, що мав на увазі чоловік — він забрав Анфісу.
Даремно Ірина дзвонила, писала, все марно.
— Навіщо йому кішка? Він же її терпіти не міг! — дивувалася подруга Ксюша.
— Щоб мені боляче зробити. Він же знав, як я її люблю. Куди він її подіяв? Його на роботі немає, друг цей, Кирило, сказав, що він нібито поїхав. Куди? Невідомо. Як мені без Анфіси жити? Я не можу без неї! Та не треба мені іншої! У нас був особливий зв’язок, вона мені рідна душа! Як я могла її залишити наодинці з цим чудовиськом! — ридала Ірина.
Минуло три місяці. І вона не витримала, знову пішла до друга колишнього чоловіка. Коли двері відчинила його дружина, Ірина впала на коліна і закричала:
— Скажіть, де він! Скажіть, мені кішку повернути треба! Вона мені щоночі сниться! Благаю, я вам грошей дам!
Кирило м’явся в дверях, а його дружина, голосиста Галя, схопила рушник, замахнулася на нього і промовила:
— Кажи давай, де твій дружбан? Чого витріщив очі? А якби твого Чарліка також відвезли? Га? Що б ти зробив? Відповідай!
Чарлік був спанієлем Кирила, з яким той не розлучався. І чоловік, махнувши рукою, промовив:
— Гаразд, пиши адресу. Якщо що — я не при справах! І справді, навіщо йому було забирати кішку?
Ірина не пам’ятала, як їхала в те місто. Як стукала в двері. Відчинив колишній чоловік, за яким стояла незнайома дівчина в халаті.
— Де… Де Анфіса? Віддай! — заплакала Ірина.
— А я думав, ти за мною скучила. Примчала. Я викинув твою погану кішку. У перший же день, тут. Не жива, мабуть, твоя Анфіса. Принаймні, я її більше не бачив. І забирайся звідси! — колишній чоловік зачинив двері.
Ірину привели до тями сусіди. На майданчику вона сповзла по стіні і втратила свідомість. Повернулася до свого міста. Минуло ще два місяці.
Повертаючись з роботи, Ірина дивилася на різнокольорове листя — прийшла осінь. Біля під’їзду вона побачила кішку. Худу, брудну.
— Треба буде сосиску винести. І молочка. І… — вона не додумала.
Просто кинулася вперед, впала на коліна і підняла тварину з землі. На неї дивилися такі улюблені очі бурштинового кольору.
— Анфіса! Моя мила, кохана. Але… Як? — Ірина цілувала кішечку, притискаючи до себе.
Ми познайомилися в електричці. Я відразу звернула увагу на жінку, яка без кінця гладила і притискала до себе дивно спокійну і красиву кішку. Як з’ясувалося, вони їхали в гості.
Ірина, розповідаючи цю історію, досі не може знайти пояснення поверненню Анфіси через кілька місяців з зовсім іншого міста. Називає це дивом. Досі картає себе за те, що довелося пережити її улюбленці за ці п’ять місяців.
Я чула, як поверталися собаки. З інших міст. Але ось як відшукала дорогу ця сама Анфіса, дійсно дивно! Але головне — вони тепер разом. Напевно, люблячі серця так і з’єднуються. Через всі перешкоди. Тому що бачать десь високо в небі вогник.
Йдуть на нього і знаходять того, кого втратили.
Іншого пояснення просто немає!Спеціально для сайту Stories
