Ірина штовхнула двері плечем, сумки з продуктами важко звисали з її рук. У маленькому передпокої ледь вистачало місця, щоб зняти туфлі, не зачепивши шафу. Робочий день закінчився тільки зараз, хоча на годиннику вже дев’ята вечора.
— Славко, я вдома, — втомлено промовила вона, ставлячи пакети на вузький столик біля входу.
Відповіддю їй стала тиша. Ірина пройшла в єдину кімнату, де диван займав майже половину простору. Чоловік лежав, занурившись у телефон, навіть не підняв голови при її появі.
— Як справи? — спробувала вона знову зав’язати розмову, починаючи розбирати покупки на крихітній кухні.
— Нормально, — відгукнувся Славко, не відриваючись від екрану. — А що? Має щось статися?
Ірина відкрила холодильник і виявила там тільки йогурт з вичерпаним терміном придатності і півпачки масла. На столі валялися неоплачені рахунки.
— Вечеряв? — запитала вона, хоча по порожнечі в кухонних шафах вже знала відповідь.
— Не особливо хотілося, — знизав плечима Славко. — Та й готувати лінь було.
На стіні висів календар з фотографією морського узбережжя. Ірина машинально подивилася на дати і в думках відрахувала: ще сімдесят три дні до відпустки. Море, пісок, можливість прокинутися, коли захочеться.
Непомітно минув тиждень. Ірина повернулася з роботи і відразу зрозуміла — щось сталося. Славко сидів на краю дивана, нервово тереблячи телефон у руках. Його обличчя виражало знайому суміш образи і розгубленості.
— Мене сьогодні звільнили, — випалив він, не чекаючи її питань. — Уявляєш? Кажуть, скорочення штату.
Ірина поставила сумку і присіла поруч. У тісній квартирі його емоції заповнювали весь простір, не залишаючи місця для перепочинку.
— Що саме сталося? — запитала вона, хоча сценарій був до болю знайомим.
— Та нічого особливого! — махнув рукою Славко. — Просто начальник неадекватний. Не оцінив моїх здібностей. Але знаєш що? Це навіть на краще!
Ірина кивнула, увімкнувши автопілот співчуття. Вона вже чула ці інтонації, ці виправдання. У думках мимоволі почала рахувати: п’яте звільнення за три роки шлюбу.
— Тепер у мене є можливість знайти щось дійсно вартісне, — продовжував Слава, надихаючись власними словами. — Не якийсь підробіток. Я вже думаю над декількома варіантами.
— Звичайно, коханий, — погодилася Ірина, піднімаючись, щоб поставити чайник. — У тебе обов’язково все вийде.
Автоматично вимовляючи потрібні слова підтримки, вона уявляла бірюзові хвилі і білий пісок. У маленькій квартирі особливо гостро відчувалося, що тепер Славко знову буде тут постійно — лежати на дивані, будувати плани, чекати її повернення з роботи.
— Знаєш, а може, це доля? — мрійливо промовив він. — Може, час зайнятися чимось кардинально новим?
Ірина наливала воду, а подумки відраховувала дні до відпустки. Ще шістдесят шість. Море здавалося єдиним порятунком від цієї тісноти, від постійної присутності чоловіка, від необхідності знову і знову втішати і підтримувати.
Дні текли одноманітно. Вранці Ірина збиралася на роботу, Славко лежав у ліжку, не бажаючи вставати раніше одинадцятої. Увечері вона поверталася втомлена, а чоловік зустрічав новими скаргами.
— Уявляєш, сьогодні знову ніхто не передзвонив, — говорив він, не відриваючись від телефону. — Хоча резюме відправив уже в п’ятнадцять місць.
— Може, варто спробувати інший підхід? — пропонувала Ірина, розвішуючи мокру блузку на сушарці у ванній.
— Який ще підхід? — роздратовано відповідав Славко. — Я ж не двірником працювати збираюся.
У тісній квартирі його невдоволення заповнювало кожен куточок. Ірина могла сховатися хіба що у ванній, та й то ненадовго. Диван, на якому він проводив дні, стояв так, що було видно всю кухню. Нікуди було подітися від його настрою.
Щовечора вона підходила до календаря і закреслювала прожитий день. Ще п’ятдесят. Ще сорок. Ще тридцять п’ять. Цифри ставали меншими, а передчуття — сильнішим.
— Знаєш, а може, мені взагалі не варто шукати роботу прямо зараз? — розмірковував Слава в черговий вечір. — Влітку ж все одно відпустки, ніхто не набирає.
— Звичайно, коханий, — автоматично погоджувалася Ірина, готуючи вечерю на плиті. — Восени більше варіантів з’явиться.
Славко кивав, заспокоєний її розумінням, а Ірина подумки уявляла себе біля моря. Фотографія на календарі стала її рятувальним кругом у цьому тісному просторі, наповненому чужими розчаруваннями.
За тиждень до відпустки Ірина перевірила банківський рахунок і побачила довгоочікуване поповнення. Зарплата, відпускні, премія за квартал. Майже двісті тисяч.
— Славко, уявляєш! — не втрималася від радості Ірина, входячи в кімнату з телефоном в руках. — Подивися, яка сума прийшла! Я навіть не очікувала.
— Серйозно? — Слава нарешті відклав телефон і повернувся до дружини. — Покажи.
Ірина простягнула чоловікові телефон з відкритим банківським додатком, не в силах приховати захват. Цифри на екрані здавалися квитком у нове життя, нехай і тимчасово.
— Майже двісті тисяч, — з гордістю вимовила вона. — Зможу вибрати хороший готель.
— Дійсно чимало, — погодився Слава, уважно розглядаючи цифри на екрані. — А на відпустку скільки плануєш витратити?
— Сто тисяч, максимум сто п’ятдесят, — відповіла Ірина, вже подумки перебираючи сайти з турами. — Решту відкладемо. Може, на нові меблі або техніку.
Славко кивнув, але Ірина помітила, як його погляд затримався на сумі. У маленькій квартирі легко було зчитувати будь-які зміни настрою, і щось у його виразі обличчя змусило її швидше забрати телефон.
— Завтра почну бронювати, — сказала вона, ховаючи телефон у сумку. — До початку відпустки всього тиждень.
Через три дні Ірина сіла за комп’ютер з чашкою кави. На екрані відкрився сайт турагентства, сторінка з готелями в Туреччині. Білосніжні пляжі, бірюзове море — все виглядало саме так, як вона мріяла.
Ірина вибрала номер, натиснула кнопку «Забронювати» і вже готувалася ввести дані банківської картки.
— Слухай, а ти серйозно думаєш витратити стільки грошей на відпустку? — раптом озвався Славко з дивана.
Ірина обернулася, здивована несподіваною зміною в його тоні. Ще три дні тому він підтримував її плани.
— Про що ти говориш? — запитала вона, не розуміючи, до чого він хилить. — Ми ж обговорювали це. Ти сам сказав, що відпочинок мені потрібен.
— Ну так, звичайно, відпочинок потрібен, — погодився Славко, піднімаючись з дивана і підходячи ближче. — Але навіщо витрачати сто тисяч? Можна ж знайти щось дешевше. Або взагалі до мами на дачу з’їздити.
У маленькій квартирі його присутність поруч із комп’ютерним столом відчувалася особливо гнітючою. Ірина інстинктивно посунулася на стільці, звільняючи йому місце.
— Дача? Серйозно? — не повірила вона. — Я весь рік працювала, мріяла саме про море. Чому раптом такі зміни?
— Та просто подумав, що гроші можна витратити раціональніше, — знизав плечима Слава, дивлячись на екран з обраним готелем. — Наприклад, мені машина потрібна. Для пошуку роботи дуже важливо бути мобільним. Можно було б оформити в кредит.
Ірина повільно повернулася до чоловіка. На його обличчі читалася повна впевненість у правильності своїх слів, немов він озвучував очевидну істину.
— Машина? — перепитала вона. — Але це мої гроші, мої відпускні.
— Наші гроші, — поправив Славко, сідаючи на край столу. — Ми ж сім’я. А спільні гроші повинні витрачатися на спільні потреби, а не на примхи.
Слово «примхи» пролунало в тісній кімнаті особливо різко. Ірина дивилася на чоловіка і не впізнавала людину, яка ще недавно говорила про підтримку і розуміння.
— Примхи? — повторила вона, не вірячи своїм вухам. — Відпустка — це примха?
— Ну не примха, звичайно, — швидко виправився Славко, помітивши її реакцію. — Просто… ну ти ж не розраховувала витрачати їх на себе?
Ці слова зависли в повітрі. Ірина завмерла, рука з комп’ютерною мишкою застигла на півдорозі до кнопки. У квартирі стало так тихо, що було чутно цокання годинника на кухні.
Не розраховувала витрачати на себе. Свої гроші. Зароблені власною працею.
— Повтори, — тихо попросила Ірина, не відриваючи погляду від екрану.
— Що повторити? — занепокоївся Славко. — Кохана, я ж не хотів тебе образити.
— Повтори те, що ти щойно сказав, — ще тихіше промовила вона.
Славко явно зрозумів, що сказав щось не те, і спробував виправити ситуацію.
— Кохана, я просто подумав, що ми можемо обговорити пріоритети, — почав він примирливим тоном. — Адже з машиною я зможу і таксувати, гроші в дім приносити. Ми обоє виграємо.
— Забирайся, — спокійно сказала Ірина.
— Що? — не зрозумів Славко.
— Збирай речі і забирайся з моєї квартири, — повторила вона, закриваючи сайт з готелями і повертаючись до чоловіка. — Прямо зараз.
Обличчя Слави спотворилося від паніки. Він явно не очікував такої реакції на свої, здавалося б, розумні пропозиції.
— Іро, ти що! Я ж не це мав на увазі! — забелькотів він. — Ми можемо все обговорити, знайти компроміс.
— Компроміс? — Ірина встала зі стільця. — Три роки я йшла на компроміси. Працювала, утримувала тебе, виправдовувала твої постійні звільнення. А ти тепер вирішив розпоряджатися моїми грошима!
— Почекай, не потрібно так кардинально все рубати! — занепокоївся Славко. — Гаразд, забудь про машину. Бронюй відпустку! Я не проти.
— Як великодушно з твого боку, — холодно відповіла Ірина. — Дозволити мені витратити мої власні гроші.
— Ти мене неправильно розумієш! — вигукнув Слава, розуміючи, що ситуація виходить з-під контролю. — Але ж ми чоловік і дружина!
— Ні, — похитала головою Ірина. — Ми — це я і утриманка. Забирайся.
Через годину Славко пішов, голосно грюкнувши дверима і пообіцявши, що вона ще про це пошкодує. Ірина залишилася одна в квартирі, яка вперше за три роки знову стала тільки її домом.
Ірина підійшла до комп’ютера і знову відкрила сайт з готелями. Білосніжний пляж, блакитне море — все це чекало на неї. Ірина ввела дані картки і натиснула «Оплатити».
Через тиждень вона все-таки поїде до свого моря. Тільки тепер це буде не втеча від реальності, а початок нового життя.
Спеціально для сайту Stories
