– Віро, та не тягай ти дитину вулицями! – хором говорили Вірі сусідки. Чоловіка у жінки ніколи не було. Від кого вона зачала малечу, сама, мабуть, і не знала. Марія народилася кволою, недоношеною.
Росла, як трава в полі, перетворюючись на гарненького кучерявого ангелочка. Якби не хвороблива худорлявість, та не синці під величезними волошковими очима, дівчинку можна було б назвати красунею.
Малятко ходило в старих речах, які віддавали милосердні сусіди від своїх підрослих діточок. Хлопчачі поношені штанці, черевички зі збитими носами від спритних дитячих ніжок, та лижні шапочки.
Заплутане кучеряве волосся Віра безжально обрізала старими ножицями, від чого воно кучерявилося, не встигнувши відрости, і робило Марійку схожою на не до кінця облетілу кульбабу на тонкому стебельці.
У невеликому містечку потяги зупинялися часто і довго стояли, пропускаючи склади з сусідніх гілок. Втомлені пасажири вискакували зі своїх вагонів розім’яти ноги,
купували у станційних торговців пиріжки та варену картоплю.
Одного разу, в один із днів, схожих між собою, як близнюки, важка доля завела на вокзал і Вірку. Марія, як завжди, бігала за матір’ю, не питаючи, куди і навіщо вони йдуть. Раптом один із пасажирів уважно подивився на дитину, окинув поглядом Віру і потягнувся до кишені. Простягнув купюру.
– Купи дитині поїсти, матусю. Вона у тебе вся світиться, ось-ось впаде. Як вас таких тільки земля носить, – і заскочив у вагон поїзда, що рушив.
Віра швидко зметикувала, що на доньці можна заробити. І з того дня маленька Марія вирушала на вокзал за будь-якої погоди. Коробка біля її ніг то швидко наповнювалася, то цілий день стояла з кількома жалюгідними монетками на дні.
Жінки, що торгували їжею на пероні, спробували присоромити Віру, але начальник станційного відділу поліції швидко пояснив їм, куди вони підуть звідси зі своєю торгівлею, якщо не перестануть сунути носа в чужі справи.
— Ось, її коханець. – Шепотілися вони, дивлячись, як Віра, залишивши дочку, заходила у сірі двері опорного пункту. – Все за ліжко дозволяє. Це теж влада називається.
Але заперечувати ніхто не наважувався. Торгували незаконно, частину виручки віддаючи тому ж начальнику. А інших джерел доходу не було. Тому лише кидали докірливі погляди на непутящу матір, та підгодовували, чим могли, дівчинку.
Особливо жаліла Марію стара баба Настя, яка торгувала пиріжками. Намагалася нагодувати малечу ситніше, давала пиріжки не з капустою, а з м’ясом, та з варенням. Іноді приносила для неї з дому котлетку.
Незважаючи на те, що Марія не переставала шморгати вічно застудженим носиком і іноді закашлювалася, вона навіть трохи поправилася на бабусиному харчуванні.
Одного дня на вокзалі з’явився невеликий білий собака. Безпородний, але симпатичний і досить доглянутий. Чи то випадково його загубили на вокзалі під час стоянки поїзда, чи то залишили спеціально, ніхто не знав.
Собака кілька днів метався по околицях, але, не знайшовши, мабуть, того, кого шукав, прибився до вокзальної спільноти.
Марійка, як завжди сидячи на своєму місці, спочатку злякалася собаки, але, побачивши, що той просто з цікавістю дивився на неї, нерішуче простягнула несподіваному гостю шматочок пиріжка.
Собака обережно взяв з худеньких пальчиків смачно пахнучий шматочок, проковтнув його й облизнулася. Марія засміялася й відламала ще шматочок. Собака знову з’їв. Ліг поруч із дівчинкою й почав вилизувати брудну ручку, що все ще пахла пиріжком.
Так Марія і Білка подружилися. Собаку стали називати Білкою за білу шерсть, яка незабаром звалялася і теж почала кучерявитися. Марійка тепер чесно ділила їжу порівну.
Білці — пиріжок з м’ясом, собі — з варенням. І котлетку бабусі Насті, якщо випадало, теж ділила на двох.
Начальник станції хотів було Білку прогнати, бо собак не любив, але Віра вмовила його не чіпати тварину. У неї був свій розрахунок. Пара — дитина і собака — викликали жалю більше, ніж одна Марія і їжі стали давати більше. Начальник махнув рукою і про Білку забув.
Собака прив’язалася до маленької Марії, гріла її в холодні дні, притуляючись до ніг дівчинки теплим вовняним боком, облизувала личко і руки, пестячись. Марійка обіймала пухнасту брудну шию своєї нової подруги і в ці моменти була, напевно, майже щаслива.
Та й звідки знати про щастя дитині, якій у житті діставалися лише стусани. Вірка дочку не балувала. Ніхто ніколи не бачив, щоб вона обійняла чи поцілувала дівчинку. Не ображала, ні.
Так, по-материнськи іноді шльопне, щоб під ногами не крутилася. А частіше просто не помічала.
Одного разу, на початку літа, Білка принесла маленький червоний м’ячик. Звідки вона його взяла, незрозуміло. Чи то знайшла в траві біля станції, чи то вкрала в якомусь дворі. М’ячик був новий і блискучий.
Очі Марії засяяли від такого подарунка. Іграшок у неї ніколи не було, дівчинка гралася пачками…, яких на станції було безліч.
Складала з них пірамідку або будиночок. А в одній, найгарнішій, із золотими літерами, зберігала різнокольорові блискучі скельця та обгортки від цукерок із гарними малюнками.
Цукерки іноді давали пасажири з поїздів. Марія ділилася з Білкою, але собачка цукерок не їла, і папірці її теж не цікавили.
А м’ячик – це вже була справжня іграшка, як у магазині. Білка тримала м’ячик у роті й весело дивилася на Марію. Потім опустила іграшку на коліна дівчинки. Марія швидко сховала подарунок під кофточку. Хтось ще забере!
Але Білка підбігла до неї і почала вишукувати м’ячик лапкою та носом. Дістала, знову поклала дівчинці на коліна, відбігла трохи, ніби кажучи: «Ну, що ж ти, давай грати!».
І Марія зрозуміла. Кинула Білці м’ячик. Собака радісно гавкнула, наздогнала червону кульку і знову принесла її Марії. І почалася гра! Марія кидала м’яч, Білка приносила.
Побачивши такі веселощі, Віра хотіла забрати м’ячик, але Марія так гірко розплакалася, а торговки так накинулися на Віру, що та поставила умову: грати, коли поїздів немає. Як тільки поїзд приїде, м’яч ховати.
Тепер Марія з Білкою грали по-справжньому. До літа у Марії відросли волосинки, щічки трохи порожевіли, і вона перетворилася на гарненьку рум’яну лялечку.
Віру ця зміна не тішила. А раптом перестануть подавати. Тому вона, як і раніше, одягала доньку в найпошарпаніший одяг і не надто дбала, щоб дитина була чистою. Але побоювання виявилися марними.
Білка, яка, найімовірніше, раніше жила в будинку, виявляється, теж була чогось навчена. Невдовзі вона навчилася «просити»: сідала стовпчиком, складала передні лапки й ворушила ними, ніби підсувала до себе щось.
Люди сміялися, і коробочка ніколи не була порожньою. Цим Віра залишилася задоволена і більше не погрожувала забрати м’яч.
Але одного разу м’яч зник. Білка оббігала всю станцію, винюхуючи іграшку, але повернулася з здивованим виглядом і лягла біля Марії.
Марія проплакала майже весь день. Не допомогли ні смачна цукерка, ні вмовляння торговки. Дитяче горе важко було передати словами.
До вечора торговки почали розходитися, поїздів найближчим часом не очікувалося, а вдома чекали справи, а Віра щось затримувалася, не поспішаючи забрати Марію. Несподівано Марія з Білкою залишилися біля сходів самі.
І тоді з-за будівлі вокзалу вийшов чоловік у сірих штанях з невеликою спортивною сумкою на плечі. У руках він тримав м’яч.
— Дівчинко, це твоя іграшка?
Звикла до величезної кількості чужих людей, Марія не злякалася незнайомця. Величезні очі розширилися від іскристої радості, вона простягнула ручку і кивнула.
І тут Білка, яка ніколи ні на кого не гавкала, настовбурчила шерсть на потилиці, припала передніми лапами до землі і хрипло загрозливо загавкала.
– Іди звідси! – Чоловік зробив вигляд, ніби піднімає щось із землі. Але Білка не відступила. Верхня губа піднялася вгору, оголивши ряд дрібних, але гострих зубів, і собака зробила крок уперед.
Чоловік несподівано розвернувся, сховав м’яч.
– Ну, раз він тобі не потрібен, тоді я пішов.
– Потрібен! Потрібен! – Марія вже майже плакала. – Дай! – І побігла за незнайомцем. Білка намагалася зупинити дівчинку, але нічого не могла вдіяти.
Тоді вона кинулася прямо на сірі штани, намагаючись схопити ворога за ногу. Один удар ногою — і собака відлетіла. Марія кинулася до Білки, але незнайомець з силою схопив її за ручку і потягнув до краю платформи в бік насипу.
– А ну стій! – Невідомо звідки взялася Віра, яка бігла по платформі за чоловіком. – Куди ти повів доньку?! Чую, собака розривається, а він ось що придумав.
Жінка люто й безстрашно наближалася до кривдника. Той оскалив зуби, не випускаючи дитячу ручку, розвернувся.
– Іди геть звідси! – Як нещодавно собаці, повторив він Вірі. – Матуся…
Він уже приготувався зістрибнути з платформи, і тут Віра накинулася на нього, як коршун. Незнайомець відпустив руку Марії. Щось клацнуло, Віра тихо скрикнула і впала на землю. По платформі вже біг начальник:
– Вірка! Що там? – Кричав він на ходу. – Білка прибігла, гавкає, як божевільна. Що там у тебе?!
Незнайомець сплюнув, кинувся до насипу і зник у темряві.
Швидка забрала Вірку до лікарні. Але жінка не вижила. Марію з Білкою тимчасово взяла до себе баба Настя. Начальник опорного пункту задіяв усі свої зв’язки й знайшов двоюрідного брата Віри, з яким та не спілкувалася з самого дитинства.
Чоловік мешкав у великому місті, сини в нього вже виросли, і вони з дружиною з радістю погодилися забрати Марію до себе.
– Слухай, чоловіче, – похмуро сказав начальник опорного пункту, коли дядько Марії приїхав оформляти опіку, – ти б собаку теж забрав. Вона дівчинку врятувала, та й як їм буде один без одного.
*****
… – Дядьку Льошо, а у нас завтра Свято Першого дзвоника! – Гарненька білява дівчинка з величезними блакитними очима щодуху кинулася до чоловіка, який тримав на повідку пухнасту білосніжну собаку.
Собака весело виляла хвостом і нетерпляче переступала лапами назустріч маленькій господині.
– Знаю, Маріє. Підемо готуватися?
– Підемо! Мені ще віршик треба вивчити!
Вони зашагали по сонячній жовтій алеї. Білка, радісно підстрибуючи, ганяла яскраве опале листя.
Спеціально для сайту Stories
