Максим сидів на дитячому табуреті в передпокої й тихо плакав. Чоловік сорока семи років, майже два метри зросту, з плечима, ледь втиснувся на крихітний стільчик, пускаючи носом бульбашки, і плакав.
Він був схожий на гору, яку безжалісний час перетворив на купу зношених каменів.
У цей дощовий грудневий понеділок з Максимом сталося все, що перетворило його серце на пошарпану ганчірку. Йому здавалося, що він став таким старим-старим, що далі — лише інший світ.
Близько шостої ранку зателефонували з лікарні і повідомили, що мама впала в кому, хоча за ці два дні після операції їй, здавалося, ставало краще.
Поки Максим мчав до лікарні, головний бухгалтер його фірми приголомшила його повідомленням, що всі рахунки заарештовані податковою. Уже в лікарні надійшло повідомлення від експедитора: «Вантаж затримала наша митниця, щось не так у супровідних деклараціях. Терміново приїжджайте!»
Останньою краплею став дзвінок від найулюбленішої жінки на світі — дружини.
— Максиме, я знаю, що дуже винна перед тобою, але я більше тебе не кохаю. Уже пів року намагаюся тобі про це сказати, але якось не вистачало духу на зізнання. Більше тягнути не можна. Скоро ти й сам про все дізнався б, краще від мене.
— А як же наша дитина?
— Вона не твоя. Пробач.
***
Чоловік їхав із лікарні до податкової, щоб розібратися з ситуацією, але ця розмова остаточно вибила його з рівноваги.
Він міг стоїчно зносити будь-які робочі негаразди, навіть хвороба матері не вибила його з колії, але зрада такої близької людини зламала Максима.
У його голові запанував хаос. На нього одночасно навалилися й пронизливий біль, і пекуча лють, і тупа розгубленість, і навіть нудотна жага помсти.
Максим прямо посеред дороги різко розвернув машину; добре, що водій, який їхав за ним, вчасно зреагував і звернув ліворуч, а на зустрічній смузі просто не було машин.
Чоловік здригнувся від оглушливого скрипу вхідних дверей. Виявляється, занурений у свої переживання, він їх не зачинив, і тепер вони повільно відчинялися. Максим напружився, приготувавшись до зустрічі. У передпокій зайшов звичайний кіт, щоправда, дуже мокрий і брудний.
— Ти хто? — здивувався Максим.
Кіт підійшов до нього і раптом стрибнув йому на коліна, поклав лапи на плечі й втупився своїми бурштиновими очима прямо в очі чоловікові. Так вони просиділи хвилини три.
Потім кіт зістрибнув, підійшов до дверей і озирнувся на чоловіка. Максим чомусь відразу зрозумів, що треба йти за ним.
Тварина привела його до під’їзду сусіднього будинку. Там у темряві, під низькими сходами, хтось шурхотів і пищав. Максим увімкнув ліхтарик на телефоні. На картоні лежала біла кішка, а поруч повзали на животиках ще мокрі кошенята.
— Які ж ви крихітні, — посміхнувся Максим.
Придивившись, він зрозумів, що кішка… не вижила.
— Ось чому ти прийшов до мене. Але я навіть не знаю, що робити з такими крихітками. Гаразд, будемо думати.
Максим зняв в’язану шапку, вистелив у неї носовичок і поклав туди кошенят.
— Ходімо, тату. Тут, біля цирку, є ветеринарна клініка. Нехай мені скажуть, що робити з твоїми дітками.
Лікарка обмила кошенят і показала, як годувати їх за допомогою піпетки. Весь цей час кіт сидів на стільці й уважно стежив за всіма діями над його дітьми. Потім вони всі разом пішли додому.
— Житимете в цій кімнаті. Я зараз переодягнуся, і підемо купатися, тату.
Максим поклав кошенят у коробку на м’яку подушечку.
Кіт переніс купання стоїчно, тихенько скиглив, голосно чхав від води, що потрапила в ніс, кігті то висувалися назовні, то ховалися в подушечках лап. І ось, витертий рушником, він струснувся і перетворився на пухнасте, вогняно-руде створіння.
— Так, ти красень. Як же ми будемо тебе називати?
Максим із задоволенням розглядав кота, що облизувався.
— Мурчик, Рудий, Котофей, Сімба, — перелічував він відомі йому котячі клички.
— Щось не те. Може, Фелікс?
Кіт перестав облизуватися, поглянув на нього й посміхнувся.
— Тобі теж подобається. Тоді так і вирішимо. Відтепер ти — Фелікс. Все, тепер спати, завтра мені треба розібратися з купою справ.
Чоловік уже засинав, коли пролунало гучне шурхотіння. Фелікс, упершись головою в коробку з кошенятами, тягнув її до спальні до Максима. Діловито поставив її в кутку навпроти ліжка, застрибнув у коробку, подивився на Макса й ліг поруч із малюками.
Поки Максима не було вдома протягом тижня, бухгалтерка доглядала за тваринами. Він повернувся з вантажем, відстояним у митників, відбувся невеликими втратами. Настав час розраховуватися. Тут він, в принципі, швидко вирішив питання.
Виявилося, що інспектор помилився на одну цифру в ідентифікаційному коді підприємства, і арешт ліг на рахунки Максима.
У лікарні біля мами Макс іноді навіть ночував, поки її не вивели з коми й не перевели у звичайну палату. А потім одужання набирало обертів, лікарі прогнозували виписку до новорічних свят.
Що стосується сімейних справ, Максим намагався не думати про дружину, пустив усе на самоплив — як буде, так і буде. Це було для нього надто болісним.
Десь наприкінці січня наступного року його адвокату надійшло повідомлення про засідання у справі про розлучення. Дружина ні на що не претендувала, в принципі їй нічого й не належало. Тому їх швидко розлучили, у присутності лише адвокатів обох сторін.
***
Минуло три місяці, як Фелікс із кошенятами оселилися в квартирі, точніше — стали рівноправними господарями житлової площі. Ніщо тут не відбувалося без кота. Він, як справжня господиня, все контролював, у всьому брав участь, без його схвалення нічого не відбувалося.
— Пора давати клички малюкам. Вони вже великі, а досі безіменні, — вирішив якось увечері Максим, погладжуючи всіх чотирьох.
Фелікс з розумним виглядом сів поруч, і вони почали разом гадати. Дві години Макс перераховував котячі клички — слава Богу, є Google на допомогу, — а кіт то схвалював, то з презирством морщився.
У підсумку кошенят назвали: Гарфілд — такого ж рудого, як тато, Кеша — білого з рудою плямою між вухами, і Мотя — кошеня дивного сіруватого кольору, абсолютно не схоже на батьків.
— Слухай, Феліксе, а я тільки зараз зрозумів, що саме ти допоміг мені виплутатися з усіх неприємностей, які звалилися на мене тоді в грудні. Мене б точно розірвало від безнадії, якби не твоя поява.
Максим ніжно дивився на кота, його очі блищали від сліз, що навернулися. Фелікс, що лежав у нього на колінах, підвівся і, як того вечора, поклав лапи йому на плечі; великі, бурштинові очі уважно дивилися прямо в очі чоловікові. Так вони сиділи пару хвилин. Потім кіт лизнув Макса в ніс і посміхнувся.
— Гаразд, гаразд, я теж тебе дуже люблю, — прошепотів Максим, витираючи сльози.
