– Валентино, ти що сидиш ! – До кімнати влетіла сусідка Ганна. – Сама ж казала, що город будеш саджати цього року! Ледве не загнулася минулої зими!
– Не змогла я, Петрівно, — Валентина опустила очі, — вже молоденькі листочки повилазили. Як я їх?!
– А я тобі місяць тому казала, що всі твої квіти під сокиру треба! Гришкін номер дала. Він би тобі все тут зробив, усе б чимось корисним засіяла!
– Так, Борис може з друзями приїде, — зітхнула Валентина, — що їм на городі шашлики смажити? А так, троянди навколо, бузок.
– Ага, — закінчила Ганна. – Як твій Борька до дівчиська примостився, так тричі з друзями і приїжджав. За скільки років? – Ганна задумалася.
– За чотири, – відповіла Валентина.
– А я про що? Якщо вже нагрянуть, місця не знайдуть, де шашлики посмажити! Натомість у тебе свої овочі будуть! Закруток наробиш!
– То мені Боря сам продукти привозить… — закінчити фразу Валя не встигла, бо сусідка перейшла на крик.
– А минулої зими? Забула? Дороги замело, і де твій Боренько місяць, вважай, був? Добре, я заглянула до тебе. Сама ти не здогадалася по допомогу звернутися.
– Але ж він завжди приїжджає, коли я дзвоню. І ще сам…
– Валю, ми ж з тобою це ще взимку обговорили, — Ганна Петрівна дивувалася короткої пам’яті подруги, — а раптом дорогу розмиє, міст провалиться, чи ще чогось! Знову від голоду пухнути будеш? Тому й потрібен город!
– У мене три кущі бузку пропали, я зроблю там грядочки, — запевнила Валентина.
– І то слава Богу! Від доньки чути що?
– Нічого… Боря з нею іноді зідзвонюється. Так, з днем народження привітає та на новий рік. Ось і все їхнє спілкування.
– Мммм,— протянула Ганна Петрівна,— розлетілися голубки, не повернуться.
– Так син про мене не забуває.
– Все рідше й рідше в тебе з’являється, я ж бачу через паркан.
Було у Валентини Романівни двоє дітей. Дочка Ілона та син Борис. Начебто все добре, тільки різниця в них була цілих дванадцять років, тому й виховання їм дісталося різне.
Старша Ілона була змалку до господарства привчена, а молодший Борис, що вийшов випадково і став маминою радістю, був ласкою оточений і увагою.
Несправедливо, звісно, але вийшло, як вийшло.
Як Ілоні вісімнадцять виповнилося, так заміж вона зібралася.
– Я тобі забороняю! – Кричала Валентина на доньку.
– Права не маєш, це моє особисте життя!
– Але не з цим, Василем ! Ходить тут … по селу! Скільки у ньому? Півтора центнери?
– Сама ж казала, що людину до душі цінувати треба!
– Та звідки душа? Жиром все заросло! Із хлопчиками у футбол не грав, на дискотеки не ходив, у полі не підробляв! Навіть по гриби та ягоди ніколи не ходив! Вдома сидів, пиріжки їв
– Мамо, ти не знаєш, а він дуже освічена людина! – Не поступалася Ілона.
– Он Іван! Той освічений! Трактор водить! Косарку водить!
– Бачила я! Чудовисько.— Так, а те, що в Івана ніс три рази поламаний?!
– Так, як ти будеш з ним жити?
– А ми до міста їдемо, — відповіла Ілона.
– Як у місто?.. — Валентина завмерла.
– Так, з ним!.. Йому там роботу запропонували з проживанням!
– А ти там, що робитимеш?
– Вчитися буду , мамо!
– Чому ти там навчишся? — Валентина встала, перегородивши двері.
-А ось тобі!— Ілона показала дулю матері.— Мені вісімнадцять!
І більше вона до матері не приїжджала, і не дзвонила.
А ось із Борисом історія інша сталася. Він при маминій спідниці до тридцяти років просидів.
Його ж стараннями город був перетворений на галявину, де Валентина висадила квіти, а Борис організував мангал із навісом та альтанку. А влітку виставляв гойдалку та басейн.
– Мамулю, що тобі ламатися на цих грядках?.. У нас у селі шикарний магазин відкрився!
– Так, заведено, щоб своє було,— розгублено говорила мати,— наші батьки-діди так жили.
– Це тому, що в них магазинів не було!— відповів Борис з усмішкою.
– Мамулю, краще тут зону відпочинку зробити Альтанку, гойдалку, навіс.
Так і зробили і були задоволені.
А потім Борис збирався в місто.
– Ти не хвилюйся, я приїжджатиму! До тебе, матусю, в гості!
Тема городу випливла ще раз, коли зачинився в селі магазин.
– Мамо, ти не хвилюйся, — сказав Борис, коли Валентина попросила розорити город, — шкода ж галявину.
І возив і продукти, і ліки.
Навіть коли жінку знайшов, не переставав приїжджати. І навіть після весілля, коли він зажив молодою сім’єю, регулярно навідувався до матері.
– Боренько, як добре, що ти приїхав, — Валентина обійняла сина, — а Віка не змогла?
– Ні, мамо, вона на роботі втомлюється так, що сил ні на що не лишається, — відповів Борис.
Валентина невістку недолюблювала за зарозумілість, а Віка свекруху — за сільську простоту.
На тому й зійшлися, на відстані передавали одна одній привіти, а зустрічей уникали, щоб не висловити, що насправді на душі.
Борис, як завжди, привіз продукти, ліки та деякий одяг.
Усадивши сина за стіл і виставивши, що Бог послав, Валентина Романівна м’ялася, і все ж таки запитала:
– Як там Ілона?
Нехай посварилася з донькою вщент і навіть парою слів з того часу не перекинулися, а все одно цікаво було, чим вона живе. Серце матері любить навіть найгірших своїх дітей.
– А що з нею станеться? – знизав плечима Борис. – Бізнесменша. Я ж із нею тільки по телефону. На зустрічі вона не має часу.
Валентина зітхнула.
– Мати, я про бізнес поговорити хотів. У мене тут тема намалювалася цікава. Справа вигорить, дай лише час. Але потрібний стартовий капітал.
– Синку, так у мене пенсія, сам знаєш яка, я б і рада допомогти, — Валентина зніяковіла.
– Мамо, та не про ці копійки розмова, — відсунув Борис тарілку. – Я дізнався, що на базі нашого села робитимуть котеджне селище. Інфраструктуру потягнуть, магазини, кафе, заправки, паркінги. І це найближчим часом. Я що подумав, на землю тут буде попит, не я один план бачив. А в тебе і дім міцний і справний. Якщо продати, там дуже добрі гроші вийдуть.
– Як це продати? – не зрозуміла Валентина. – А я житиму, де буду? Чекай, Борисе. Ти мене вирішив у будинок для літніх людей відселити?
– Ой, мамо, давай тільки без того!
– Чи ти вирішив мамі коробку від холодильника запропонувати обживати? Ти у своєму розумі? – Валентина розлютилася.
– Ну от! Починається! – Боря скривив незадоволене обличчя. – Я ж говорю, земля дорога, будинок теж великих грошей коштує! Якщо це скопом продати, то вистачить на однокімнатну в місті, десь на околиці, і мені на стартовий капітал.
– Знаєш ти хто?! – Закричала Валентина. – Ти в цьому домі виріс, сестра твоя також ! Я тут на світ з’явилася! Це наш дім! Розумієш? Дім! А ти продати його вирішив? Це наша пам’ять! Коріння наше!
– Мамо, це просто будинок, — Борис підвівся з-за столу, — тим паче він занепадає. Щороку на нього ціна падає. Їм треба займатися, а я в село вже не повернуся.
– Святого нічого в тобі нема!
– Мамо, давай – не треба! Ти ще мені запропонуй село наше облагородити, бо я тут карапузом вулицею бігав! Мамо, продай будинок! Мені гроші потрібні!
– Не продам! – Заявила Валентина Романівна. – Знати не знаю, що в тебе там за бізнес, а ось нутром чую, що без Вікі тут не обійшлося!
– Знову, Віка! Так, я хочу вкластися у наш сімейний бізнес. Часи зараз непрості.
– Нехай її батьки все продають! А я не дам! Мій це дім! Мій!
Борис із осудом подивився на матір і, не прощаючись, вийшов. Сів у машину і поїхав.
Валентина Романівна стояла біля рожевого куща та стискала в долоні сокиру.
Не піднімалася рука вирубати. Вже й бутончики налилися. Три-чотири погожі дні і розпустяться. А рубати треба. Розорювати город, садити щось.
Після сварки із сином, гарантій, що він приїде та привезе продукти не було.
Щось доведеться вирощувати, за чимось їздити до району.
“Як-небудь, та з Божою допомогою!” — думала вона, а рука не піднімалася, щоб кущ вирубати.
– Сили не вистачає? – Запитала через паркана Ганна.
– З духом збираюсь, — зло кинула Валентина.
– А ти на мене не зривайся! Запізнилася! Сади – не сади, а тепер пізно. А чи повернеться Борьки чи ні, незрозуміло.
– І що ти пропонуєш?
– Головою подумай, — Ганна постукала кулачком по голові, — зима тебе, навіть із моєю допомогою, покладе на обидві лопатки. А в перспективі в тебе, якщо ти правильно оформиш всі документи, квартирка в місті. Худо-бідно, а все ж таки — цивілізація!
Поїхала Валентина на уклін до сина, погоджуватися із його пропозицією.
Дорога вимотала. Та й нервування давалася взнаки: “Що сказати? Як миритися?”
Перед дверима завмерла, вирівнюючи подих. Нехай третій поверх, а ліфтом їхати побоялася.
– Віко, не треба на мене кричати! – Почула Валентина з-за дверей. – Я розумію, що гроші потрібні, але не хоче мати будинок продавати! Ні в яку! Вперлася!
– А ти мені що пропонуєш? Далі тебе утримувати? То я гроші не друкую! Якщо ми зараз не будемо розширюватися, нас з ринку видавлять! Іди, тоді працювати! Хоч вантажником, хоч охоронцем!
– Віко ну куди я піду? А будинок так і так незабаром наш буде. Скільки там матері лишилося?
– А от не треба мені тут розповідати,— кричала Віка, не соромлячись,— такі, як твоя мати живуть, що молодим завидно. Вже на тому світі прогули ставлять, а вони радіють сонцю!
– Та ти що? Мати моя ледве повзає! Їй там залишилося, два вдихи, півтора видихи!
Валентина Романівна забарабанила у двері.
– Мамочкао, привіт! – сказав червоний як помідор Борис, відчинивши двері.
– Дякую, синочку, що ти мене вже уклав! – З порога завелася Валентина.
– Я їхала, щоб погодитись будинок продати, з синочком помиритися. А тепер знаєш, синочку, а не пішов би ти з твоєю Вікою! А будинок не продам тепер точно! І за заповітом ти його не отримаєш! До благодійного фонду відпишу! Сусідці подарую! Спалю, у крайньому випадку!
– Мамо, – Борис хотів щось заперечити, але влізла Віка.
– Чуєш, ти! Та подавись ти своїм будинком! Ось тільки знай! Борис до тебе більше не приїде! Ти думаєш, він до тебе катається за власні кошти? Я йому і бензин сплачую, і продукти! А тепер ні копійки! Пішла геть із моєї квартири!
Валентина Романівна припускала, що без Вікі нічого у житті сина не обходиться, але щоб так.
Повернулась і пішла. Ніч Валентина провела на автовокзалі. Звісно, без сну.
Думала, прикидала, як виживатиме. І город посадить, а може навіть у кімнату якусь землю притягне, щоб було наче теплиця.
Хтось наполегливо стукав у хвіртку. Валентина, після поїздки до міста, день пластом лежала, другий – краплі пила, а на третій планувала вирубувати кущі. Ось ранок третього дня в неї і почався з стукоту в хвіртку.
– Іду-іду,— прокричала вона,— хто там такий нетерплячий?
– Доброго дня, мамо!
– Ілоночко!
– Мамо, ти як? Нормально?
— Так, ніби нічого — розгубилася Валентина Романівна.
– А мені Борис дзвонить, каже, мати збожеволіла, будинок відмовляється продавати, щоб йому допомогти. Думав, я на його бік стану. Та й сказав, що тобі вже недовго лишилося. А якщо він допомагати не буде, то ще швидше! І регоче.
– Він мені здорово допомагав. Тепер і не знаю.
– Мамочко, я тебе цьому дурню, в образу більше не дам!
– То ми в сварці, доню, — промимрила Валентина.
– Ну, коли це було, — Ілона засміялася і обійняла маму, — вважай, що я тоді була молода. А зараз мені мої дівки таке видають, що я дуже добре тебе розумію!
– У тебе доньки? – Запитала Валентина.
– Ага, дві доньки та синочок, — сказала Ілона з усмішкою.
– А чоловік?
– А куди без нього, — Ілона кивнула, — Василя пам’ятаєш? Ось він мій чоловік! Тільки він стрункий тепер у мене.
Вони пройшли надвір.
– Слухай, мамо, а в тебе тут зона відпочинку краща, ніж у санаторії! – Ілона оцінила газон, альтанку та навіть мангал під навісом.
– Я город хотіла посадити, — почала, було, Валентино.
– Навіщо? Я тепер тобі продукти возитиму! І до лікарів, якщо треба буде. А ми з родиною до тебе на вихідні приїжджатимемо.
– З дітьми? – Запитала Валентина Романівна, крізь сльози.
– З онуками!
