Дощ пішов ще з ночі. Він лив і лив безперервним потоком. Крізь щільну завісу дощових крапель було нелегко розгледіти сигнал світлофора біля пішохідного переходу.
Тому, коли загорілося червоне світло, багато автомобілів гальмували з виском шин. Водії обурювалися, що не встигли проскочити, тим більше, що на пішохідний перехід повільно ступила літня жінка. Літня і, судячи з усього, не зовсім здорова, бо ледве йшла, сильно кульгаючи й спираючись на палицю.
На плечі у жінки ремінець старенької сумки, а в другій руці — зламана парасолька. Кілька спиць стирчать, і навряд чи вона надійно захищає жінку від дощу.
Жінка зробила по переходу кілька повільних кроків, і раптом різкий порив вітру вивернув парасольку навиворіт, оголивши ще кілька спиць.
Вона розгубилася, злякано подивилася на автомобілі, що зупинилися, на напружені обличчя водіїв, які вдивлялися крізь лобове скло. Спробувала поправити парасольку, а коли це не вийшло, пішла під проливним дощем, волочачи зламану парасольку по асфальту.
Вона йшла настільки повільно, що багато водіїв нервували. Найближче до літньої жінки стояла видовжена іномарка. Дорога машина преміум-класу. Бічні вікна її були тоновані, але у лобовому склі, проглядалося суворе обличчя чоловіка, що сидів за кермом.
У салоні автомобіля було тепло, грала тиха класична музика. Водій у білосніжній сорочці та строгому костюмі трохи підняв рукав піджака, подивився на швейцарський годинник на своєму зап’ясті.
Годинник з обмеженої колекції, що коштував дорожче за більшість машин біля пішохідного переходу.
Чоловік хмурився. А як же Станіславу Сергійовичу, великому банкіру, не хмуритися, коли він змушував чекати на себе важливих людей через якусь бабусю, якій заманилося плентатися кудись рано-вранці під проливним дощем.
Станіслав Сергійович, як і інші водії, що незадоволено дивилися на стареньку, яка повільно шкутильгала, був роздратований. Сьогодні важливий день, день підписання договору, а він може запізнитися через бабусю!
Чому їй не сидиться вдома, у таку негоду? Шаркає у своєму давно вийшовшому з моди твідовому костюмі. Такі костюми ще за часів царя Гороха носили!
Саме в такому колись ходила класна керівниця Станіслава Сергійовича — Марія Федорівна.
Жінка на пішохідному переході поспішала, як могла. Було видно, що вона не хоче змушувати себе чекати. Вона поспішно, дуже незграбно зробила крок кульгавою ногою і раптом спіткнулася. Незграбно змахнула рукою з парасолькою і впала прямо на дорогу, на мокрий асфальт з білими смугами пішохідного переходу.
Під час падіння у старенької було здивоване й перелякане обличчя. Якраз у цей момент склоочисники змахнули по склу Станіслава Сергійовича, і він ніби закарбував це обличчя у своїй голові.
З блискавичною швидкістю обличчя почало змінюватися в пам’яті чоловіка, і раптом він побачив його молодим.
Станіслав Сергійович ніби провалився в минуле, так чітко воно згадалося, ніби було вчора. Все, до найдрібніших деталей, до своїх почуттів, пережитих у той час!
Стас — школяр. Він сидить за кухонним столом і колупає пальцем маленьку дірочку на протертій клейонці. На ньому синя шкільна форма. Підліток колупає і колупає дірочку.
— Мамо, всі їдуть на цю екскурсію. Марія Федорівна каже, що там такі краєвиди, що дух захоплює. Я хочу поїхати.
— Господи, та де ж я тобі гроші візьму?
Мама перестає нарізати цибулю на дерев’яній дошці, кидає ніж.
— Стас, ти вже великий. Ти повинен розуміти. Татові зарплату третій місяць не виплачують, живемо на мою, мізерну. Бачиш, вчуся готувати цибулевий суп.
Стас усе розумів, і водночас так хотілося! Підліток вперто дряпав клейонку, опустивши кучеряву голову.
До кухні зайшов батько, який з кімнати чув усю розмову та нудьгу сина. Чоловік винувато почухав потилицю.
— А що, багато хто з класу їде? — запитав він Стаса.
— Майже всі, — понуро відповів підліток. — Марія Федорівна вже давно розповідає про цю екскурсію. Усі хочуть. На
— Ну, гаразд, — зітхає батько, — скажи своїй Марії Федорівні, що завтра здаси.
— А де ж ми візьмемо гроші? — вигукнула мама. — У мене від зарплати нічого не залишилося. На гомілки не вистачило.
— Обійдемося без гомілок. Позичу у Петровича, він, здається, недавно будинок у селі продав. Що ж, наш син гірший за інших, чи що? Нехай їде.
Екскурсія відбулася через тиждень. Стасу ніколи не забути тих емоцій, які він пережив. Вони були настільки яскравими, що навіть зараз, сидячи в дорогому автомобілі, Станіслав Сергійович пам’ятає ці незабутні моменти. Вони й справді дорожчі за гроші.
Екскурсія завершилася відвідуванням їдальні. Зголоднілі однокласники побігли туди гуртом, а Стас затримався біля дверей їдальні. Він стояв з відкритим ротом і озирався навколо. Тому він увійшов останнім, коли діти вже розсілися за столиками й їли комплексний обід.
Обід як обід — суп, друге, компот і крихітне тістечко на десерт.
Стас увійшов і прямував до Марії Федорівни. Вона щойно відходила з підносом у руках від стола.
— А де мій обід? — запитав хлопчик.
Треба було бачити погляд класної керівниці! Цей погляд, жалісливо-розгублений, Станіслав Сергійович теж пам’ятає, як зараз. Але в той момент, будучи підлітком, він не надав цьому погляду значення і не зрозумів, чому класна керівниця так дивиться.
Вона завагалася всього на пару секунд, перш ніж віддати піднос у руки учневі.
Той обід, у будівлі , здався Стасу надзвичайно смачним, ніби він ніколи не їв супу й подібного тістечка.
З тих пір Станіславу Сергійовичу довелося скуштувати багато чого. Кухню різних народів світу, екзотичні страви. Іноді його рахунки в ресторанах перевищували середню зарплату в місті. Так, Станіслав міг собі це дозволити, але той обід…
Здається, він не їв нічого смачнішого за той обід .
Марія Федорівна сіла за порожній столик, склала перед собою руки, як учні на уроках, і з легкою посмішкою дивилася, як діти їдять. Стас не звернув уваги на вчительку, не замислився, чому вона не обідає. Хіба йому в той час було діло до вчительки?
Закінчивши їсти, він уже думав, як побіжить додому, розповість батькам, як тут класно. Він уже підбирав у думках слова, щоб передати свої емоції.
Увечері, зібравшись за скромною вечерею, що складалася з смаженої картоплі з зеленою цибулею, батьки Стаса переглядалися й посміхалися, коли син, давлячись картоплею, розводив у сторони руки й витріщав очі, намагаючись розповісти, як у нього перехопило подих і як там класно.
— А на першому поверсі їдальня, там дуже смачно годують, — закінчив свою розповідь Стас.
— Звідки ти знаєш, що смачно? Ми ж тобі на їжу грошей не давали, — сумно запитала мама. — Що, багато хто купував обід?
— Всі їли, і я теж, — закліпав Стас. — Марія Федорівна взяла для мене піднос з їжею і чекала, поки я зайду.
— О, Господи! — видихнула мама. — Стасику, на їдальню треба було взяти гроші з собою, це не входило у вартість екскурсії. Ти сам знаєш, ми з татом на екскурсію ледве наскребли. Подумали, що поїсти ти можеш і вдома. Твоя вчителька тобі свій обід віддала. Вона-то хоч сама їла?
— Ні, не їла, — повільно сказав Стас, згадуючи. — Вона сиділа і дивилася на нас.
— Ну, все правильно, все правильно, — заплакала мама. — Звідки ж у неї гроші на дві порції? Я розмовляла з Людою, бібліотекарем у вашій школі, вона каже, що вчителям теж затримують зарплату. А Марія Федорівна ж доньку сама виховує. Чоловік у неї кілька років тому пішов з життя.
Стасу стало ніяково, так ніяково, як ніколи раніше. Він одразу згадав погляд класної керівниці, зрозумів його значення. Вона купувала їжу для себе, але їй знадобилося не більше двох секунд, щоб віддати піднос учневі.
А скільки ще було таких дрібниць, коли Марія Федорівна, на шкоду собі, допомагала учням. Усім учням, не тільки Стасу.
Коли Колі порвали піджак з шкільної форми, і він плакав, що вдома його покарають, Марія Федорівна під час великої перерви віднесла порвану річ до швейної майстерні.
Піджак заштопали так, що не було видно вирваного клаптика. Колька тоді сказав «дякую», і його не цікавило, що Марія Федорівна заплатила в майстерні гроші.
Про такі дрібниці підлітки не думають, а адже саме з цих дрібниць і складається вся суть людини. Вся суть Марії Федорівни!
А зараз вона, сильно постаріла, лежить на пішохідному переході під проливним дощем. Незграбно намагається підвестися, а водії з автомобілів пронизують її злісними поглядами. Точно такими ж поглядами, яким ще хвилину тому дивився на літню жінку Станіслав Сергійович.
Дивився до того моменту, поки не впізнав свою колишню класну керівницю. Поки в пам’яті так ясно не спливло шкільне минуле. Поки в голові не виникло одне питання — «Як людина, що мала таку класну керівницю, як Марія Федорівна, змогла стати мерзотником?»
І так, Стас так подумав про себе! Чому він сидить і дивиться, як літня жінка намагається піднятися? Як він посмів злитися на неї за те, що вона кульгає, за те, що повільна. Вийти зараз з машини — це значить намочити костюм, витратити час. Але що таке костюм у порівнянні з людиною?
З такою людиною, як Марія Федорівна?
Жінці вже майже вдалося підвестися, але вона зрозуміла, що тростина залишилася лежати на асфальті. А без цієї тростини вона й кроку зробити не може. І раптом вона відчула, як сильні руки обхопили її, забруднивши білі манжети сорочки, забруднивши костюм від одягу жінки, що забруднився під час падіння. Чоловік міцно тримав її, підняв з асфальту тростину.
— Маріє Федорівно, ходімо до моєї машини. Я відвезу вас, куди вам потрібно. Я ваш учень.
Марія Федорівна повернула голову, крізь окуляри вдивилася в обличчя чоловіка.
— Стасик, це ти!
Як же соромно! Сором накрив Станіслава гарячою хвилею. Вона впізнала його, впізнала відразу! Вона пам’ятає всіх своїх учнів по імені, а він сидів і байдуже дивився, як вона кульгає по пішохідному переходу!
А що, якщо вона дивилася на машину? Вона могла впізнати його крізь лобове скло?
Ні, цього не може бути. Адже стільки років минуло, він змінився. Марія Федорівна не могла впізнати, вона щось плутає.
— Я Стас Верестюк, я в вас навчався.
— Звичайно, я тебе пам’ятаю, Стасику.
Тут протяжно засигналив один автомобіль, другий. Водії почали сигналити, не витримавши тривалої затримки. Усі поспішають, усі мчать, і нікому немає діла до літньої людини.
Марія Федорівна не хотіла сідати в машину, вона боялася забруднити шкіряні сидіння. Їй було ніяково, вона притиснулася ближче до дверей, намагалася відтерти брудні руки старою носовою хусткою.
— А я в поліклініку йду, Стасику. Зараз же все за записом. Ось запізнюся на призначений час, і мене не приймуть. А у мене ж нога…
— Не запізнитеся! — додав Станіслав, натиснувши на газ. — Маріє Федорівно, а у вас, здається, була дочка?
— Так, у мене й онуки є, — жінка розпливлася в усмішці, згадавши про рідних. — Але вони далеко. Дочка, як вийшла заміж, поїхала. Кличуть мене до себе. Та куди вже, на старості років, переїжджати! Тут моє рідне місто, тут мої учні.
«Учні!» — скрипнув зубами Станіслав. «А чи пам’ятають вас ваші учні? Чи пам’ятають, скільки ви для них зробили, як готові були віддати останнє?»
Звісно, Стас не вимовив цього вголос, він лише подумав.
Марія Федорівна не запізнилася на
прийом. Поки вона була в кабінеті, Станіслав Сергійович зателефонував і скасував важливу зустріч, до якої готувався майже тиждень. З’явилася інша справа, і вона важливіша!
Літня жінка в поношеному твідовому костюмі важливіша за всіх олігархів, які чекали сьогодні на Станіслава. Вона важливіша…
Після дзвінка Станіслав Сергійович пішов до кабінету завідувача. Вирішив розібратися, що за безлад тут твориться, і чому у заслуженого педагога такі проблеми з ногою!
Він розбереться, він тут усіх «на вуха поставить»! А потім відвезе Марію Федорівну додому, щоб дізнатися її адресу і щоб більше не забувати і не кидати.
