– Мамо, дивись яка ялинка гарна! – захоплено вигукнула Аліса, вказуючи на пухнасту зелену красуню у вітрині магазину.
– Так,люба, – посміхнулася Марина. – Цього року обов’язково купимо таку ж велику. Будемо прикрашати всі разом.
– І тато допоможе?
– Звичайно, куди він дінеться, – підморгнула доньці Марина.
Передноворічна метушня захопила місто. Вітрини магазинів виблискували гірляндами, звідусіль лунали святкові мелодії. Марина з донькою неспішно прогулювалися торговим центром, обираючи подарунки та прикраси для дому.
– Мамо, а давай купимо он ті кулі, золоті! Вони матимуть такий гарний вигляд.
– Гарна ідея. І мішуру сріблясту візьмемо. Тато обіцяв на вихідних допомогти розвісити гірлянди.
Марина насолоджувалася цими хвилинами з донькою. Останнім часом робота забирала багато часу – вона керувала відділом у великій компанії, і кінець року завжди був особливо напруженим. Але заради сім’ї вона намагалася знаходити час на такі ось спільні прогулянки.
Увечері, розклавши покупки, Марина почала готувати вечерю. Павло мав скоро повернутися з роботи. Раптово у двері подзвонили.
– Хто там? – запитала Марина через домофон.
– Сюрприз! – пролунав знайомий голос. – Відчиняй швидше, замерзли вже тут стояти!
Марина насупилася, впізнавши голос сестри чоловіка. Віра ніколи не попереджала про свої приїзди, просто звалювалася як сніг на голову. І щоразу це створювало масу проблем.
– Мариночко, рідна! – Віра увірвалася у квартиру, стискаючи в оберемку величезні сумки. За нею слідував син Мишко, який втупився в телефон. – Як же я скучила!
Не встигла Марина отямитися, як Віра вже роздяглася і пройшла на кухню.
– Ой, у вас тут такі смаколики! – вона відкрила холодильник. – Михайле, іди сюди, перекусимо з дороги.
– Віро, почекай… – почала було Марина, але було пізно.
Сестра чоловіка вже виставляла на стіл заготовлені для святкового столу делікатеси. Марина з тугою дивилася, як зникають продукти, які вона спеціально купувала для новорічної вечері.
– А де Павлуша? Ще не повернувся? – Віра вже встигла спорудити собі значний бутерброд.
– Ні, він…
Немов у відповідь, грюкнули вхідні двері.
– О, сестричко! – радісно вигукнув Павло, з’являючись на порозі кухні. – Якими долями?
– Павло, я так скучила! – Віра кинулася обіймати брата.
Марина мовчки спостерігала за цією сценою. Вона вже знала, що найближчі дні перетворяться на справжнє випробування. Кожен приїзд Віри був схожий на стихійне лихо. І найнеприємніше – чоловік завжди ставав на бік сестри, немов забуваючи про свою власну сім’ю.
– Ми тут вирішили до вас на свята приїхати, – як ні в чому не бувало повідомила Віра. – Набридло у своєму селі сидіти. У вас тут хоч цивілізація, розваги.
Марина переглянулася з донькою. Аліса теж не виглядала задоволеною – вона недолюблювала двоюрідного брата, який постійно ламав її іграшки і ліз у всі її речі.
– Ми збиралися зустрічати Новий рік сім’єю, – обережно почала Марина.
– Так ми і є сім’я! – розсміялася Віра. – Павлуша, скажи їй.
– Звичайно, сестричко. Марино, ну що ти справді, – докірливо подивився на дружину Павло. – Місця всім вистачить.
Марина підібгала губи. Сперечатися було марно – вона давно зрозуміла, що в таких ситуаціях чоловік завжди стає на бік сестри. А Віра вже господарювала на кухні, виставляючи на стіл усе, що знаходила в холодильнику.
– Михайле, дитинко, іди помий руки і за стіл, – крикнула вона синові.
Михайло, не відриваючись від телефону, поплентався у ванну. Дорогою він зачепив підставку з квітами – горщик з улюбленою орхідеєю Марини полетів на підлогу.
– Ой, – тільки й сказав хлопчик, переступаючи через розсипану землю.
– Нічого страшного, приберемо, – махнула рукою Віра. – Правда, Мариночко?
Марина мовчки пішла за віником. Аліса допомогла мамі зібрати осколки і землю.
– Мамо, може, скажемо їм, що в нас ремонт намічається? – прошепотіла донька.
– Якби це допомогло, – зітхнула Марина.
Вечір пройшов шумно. Віра без угаву розповідала сільські новини, Павло уважно слухав сестру, а Михайло встиг розсипати сіль, перекинути склянку із соком і зламати нову ялинкову іграшку, яку вони з Алісою щойно купили.
Коли всі нарешті розійшлися по кімнатах, Марина присіла на кухні, намагаючись зібратися з думками.
– Ти могла б бути привітнішою, – сказав Павло, входячи на кухню. – Віра так рідко приїжджає.
– Вона могла б хоча б попередити. І навчити сина поводитися пристойно в чужому домі.
– Це не чужий дім, це дім моєї сестри теж! – підвищив голос Павло.
– Правда? А платимо за нього тільки ми з тобою. І твоя сестра про це прекрасно знає, коли приїжджає на все готове.
Наступного ранку Марина прокинулася від гуркоту на кухні. Віра готувала сніданок, гримлячи всім посудом, який тільки змогла знайти.
– Доброго ранку! – радісно вигукнула вона. – Я тут подумала – давай я борщ зварю? У вас така велика каструля простоює.
– Віро, я планувала…
– Та годі тобі, Мариночко! Я ж знаю, як Павло любить мій борщ.
До вечора кухня нагадувала поле бою. Віра дійсно зварила борщ, використавши всі запаси продуктів, які Марина підготувала для святкового столу.
Михайло носився квартирою, періодично щось кидаючи і ламаючи. Аліса замкнулася у своїй кімнаті, відмовляючись виходити.
– Тітонько Віро, а можна я подивлюся твої робочі файли? – пролунало з вітальні. – Тут такі цікаві графіки!
– Мишко, ні! – Марина кинулася в кімнату.
Але було пізно. Хлопчик уже відкрив кілька документів на її робочому ноутбуці, випадково видаливши частину важливих файлів.
– Ой, воно само так вийшло, – знизав плечима Михайло.
– Подумаєш, відновиш, – відмахнулася Віра. – Михайле, іди краще мультики подивися.
Марина в розпачі дивилася на екран. Річний звіт, над яким вона працювала останні тижні, був безповоротно зіпсований.
– Павле, нам потрібно поговорити, – твердо сказала вона ввечері.
– Про що? – він робив вигляд, що не помічає напруги.
– Так більше тривати не може. Твоя сестра та її син перейшли всі межі.
– Знову ти починаєш! Віра просто хоче провести час із сім’єю.
– А ми з Алісою – не сім’я? Чому ми маємо терпіти це вторгнення?
– Не драматизуй. Подумаєш, дитина трохи побешкетувала.
– Трохи? Павло, він знищив мою роботу! Мені тепер доведеться відновлювати все заново.
– Ну й відновлюй, справ-то.
Марина відчула, як усередині все закипає.
– Знаєш що? З мене досить. Якщо ти не можеш поставити свою сестру на місце, це зроблю я.
– Тільки спробуй образити Віру! – в очах Павла з’явився недобрий блиск.
– Образити? А те, що вона ображає нас з Алісою, тебе не хвилює?Їхню розмову перервав гуркіт із кімнати Аліси.
Михайло вирішив погратися з її колекцією мінералів, яку дочка збирала кілька років. Тепер красиві камені були розкидані по підлозі, деякі розкололися при падінні.
Аліса плакала, Мишко бубонів щось на кшталт “я ненавмисно”, а Віра намагалася заспокоїти всіх фразою “Подумаєш, каміння якесь!”
Це була остання крапля.
– Віро, збирай речі, – твердо сказала Марина. – Ви з Михайлом їдете.
– Що? – сестра чоловіка зобразила здивування. – Павло, ти чуєш, що твоя дружина каже?
– Марино, припини, – заступився Павло. – Ти не маєш права виганяти мою сестру.
– Ні, це ти припини! – Марина підвищила голос. – Я більше не дозволю руйнувати наш дім і наше життя. Подивися, що коїться – розгром у квартирі, зіпсовані речі, знищена робота. І це називається “погостювати в рідних”?
Аліса підійшла до мами і взяла її за руку. Дівчинка вже не плакала, тільки міцніше стискала пальці.
– Мариночко, ти перебільшуєш, – протягнула Віра. – Подумаєш, невеликий безлад. Ми ж свої люди.
– Ні, Віро. Свої люди так себе не поводять. Свої люди поважають кордони одне одного. А ти увірвалася в наш дім без запрошення, з’їла всі святкові запаси, дозволяєш синові ламати чужі речі. І навіть не думаєш вибачитися!
Віра демонстративно фиркнула і повернулася до брата:
– Павло, невже ти дозволиш їй так розмовляти зі мною? Я ж твоя єдина сестра!
– А я твоя дружина, Павло, – тихо сказала Марина. – І Аліса – твоя донька. Ми теж твоя сім’я. Навіть насамперед – твоя сім’я. Але ти чомусь завжди обираєш сестру.
У кімнаті повисла важка тиша. Павло переводив розгублений погляд із дружини на сестру і назад.
– Знаєш що, – нарешті вимовила Марина. – Раз ти не можеш зробити вибір, я зроблю його за тебе. Ми з Алісою їдемо до моїх батьків. А ти залишайся тут зі своєю коханою сестрою. Заразом побачиш, як це – коли у твоєму домі господарює хтось інший.
– Мама має рацію, – раптом сказала Аліса. – Щоразу, коли приїжджає тітка Віра, все стає погано. Ти перестаєш помічати нас, тату. Ніби ми чужі.
Павло здригнувся від слів доньки. Він уперше побачив ситуацію її очима – очима дитини, чий батько раз у раз віддає перевагу іншим людям, а не своїй родині.
– І часто у вас такі концерти? – усміхнулася Віра. – Павло, ти подивися, яка твоя дружина скандалістка. І доньку проти рідної тітки налаштовує.
Марина мовчки пішла в спальню і дістала валізу. Аліса пішла за нею.
– Збирайся, люба. Візьми найнеобхідніше, решту потім заберемо.
– Марино, почекай, – Павло зайшов у кімнату. – Давай усе обговоримо спокійно.
– Ні, Павло. Ми вже все обговорили. Багато разів обговорили. Але ти не чуєш. Точніше, не хочеш чути.
За півгодини Марина з дочкою були готові до від’їзду. У передпокої Павло спробував зупинити їх:
– Не роби дурниць. Куди ви підете в такий мороз?
– До людей, які нас справді люблять і поважають, – відповіла Марина. – Батьки будуть раді бачити нас на свята.
Віра спостерігала за сценою прощання з урочистою посмішкою. Вона була впевнена, що до вечора невістка схаменеться і повернеться – куди вона подінеться з дитиною в передноворічні дні?
Але Марина не повернулася ні ввечері, ні наступного дня. Вона зателефонувала тільки раз – попередити, що забере решту речей після свят.
За три дні до Нового року Павло зрозумів, що зробив величезну помилку. Без дружини і доньки квартира здавалася порожньою і чужою. Віра продовжувала господарювати, але її метушлива присутність тільки дратувала. А Михайло, наданий сам собі, примудрився розбити улюблений кухоль Петра і залити водою ламінат у вітальні.
– Віро, вам потрібно поїхати, – сказав Павло ввечері тридцятого грудня.
– Що? Ти теж? – сестра картинно сплеснула руками. – Вона і тебе налаштувала проти рідної крові?
– Ні, Віро. Я сам усе зрозумів. Марина мала рацію – ти не поважаєш наш дім і нашу сім’ю.
– Яку сім’ю, Павло? Ця жінка зруйнувала наші стосунки! Ми ж із дитинства були такими близькими.
– Саме що були, – зітхнув Павло. – А тепер ти просто користуєшся цим. Приїжджаєш без попередження, дозволяєш синові псувати чужі речі, навіть не вибачаєшся.Віра спробувала зобразити образу, але брат зупинив її:
– Не треба цього театру. Збирай речі. Уранці я відвезу вас на вокзал.
– І ти виганяєш нас під Новий рік? – у голосі Віри зазвучали сльози.
– Ти сама винна. І я винен – що дозволяв тобі все це. Але більше такого не буде.
Коли за сестрою зачинилися двері, Павло обвів поглядом квартиру. Всюди сліди безцеремонного вторгнення – брудні сліди на килимі, плями на шпалерах, зламані дрібнички. Як він міг не помічати цього раніше?
Увечері тридцять першого Павло стояв перед дверима квартири тестя з тещею. У руках – величезний букет для Марини і подарунки для Аліси.
– Я не впевнена, що хочу тебе бачити, – сказала Марина, вийшовши в під’їзд.
– Вибач мені, – Павло простягнув квіти. – Ти була права в усьому. Я поводився як останній бовдур.
– Тільки зараз помітив?
– Ні. Напевно, я давно це розумів. Просто не хотів визнавати. Мені здавалося, що я повинен захищати сестру, підтримувати її. Але я не помітив, як ця підтримка перетворилася на потурання примхам.
– А як же ми з Алісою?
– Ви – найголовніше, що в мене є. І я ледь не втратив вас через свою дурість.
Марина уважно подивилася на чоловіка. За десять років спільного життя вона навчилася розуміти, коли він справді щирий.
– Я відправив Віру додому, – продовжив Павло. – І сказав, що більше не дозволю їй поводитися так у нашому домі. Якщо захоче приїхати – тільки на запрошення і з повагою до правил.
– Вона, напевно, закатила істерику?
– Звичайно. Але я вперше не піддався на її маніпуляції.
У цей момент із квартири визирнула Аліса:
– Мамо, дідусь кличе різати салати… Тату?
– Привіт, принцесо, – усміхнувся Павло. – Можна мені зустріти Новий рік із моїми улюбленими дівчатками?
Аліса переводила погляд із батька на матір. Марина зітхнула:
– Ну що, донечко, пробачимо тата? Здається, він нарешті подорослішав.
– Справді подорослішав? – суворо запитала Аліса. – І більше не будеш дозволяти тітці Вірі командувати в нашому домі?
– Обіцяю. Тепер я знаю, що справжня сім’я – це ви.
Вони зустріли Новий рік разом – Марина, Павло, Аліса, бабуся з дідусем. Без зайвої метушні та непрошених гостей. А через тиждень, коли всі повернулися додому, Павло запропонував:
– Давайте з’їздимо влітку на море? Тільки ми втрьох.
– Правда? – зраділа Аліса. – І ніякої тітки Віри?
– Ніякої. Будемо відпочивати, купатися, засмагати. Як справжня сім’я.
– Обіцяєш?
– Обіцяю. І знаєте що? Я навіть телефон відключу, щоб ніхто не міг нам завадити.
Марина обійняла чоловіка:
– Здається, ти справді все зрозумів.
– Зрозумів. І більше не дозволю нікому вставати між нами.
Відтоді Віра дзвонила братові тільки у свята. А в гості приїжджала, заздалегідь запитавши дозволу. І більше ніколи не дозволяла синові бешкетувати в чужому домі. Виявилося, що досить просто встановити чіткі межі, щоб налагодити стосунки.
А Павло нарешті усвідомив, що сім’я – це не тільки узи крові. Це ще й уміння поважати, цінувати та берегти тих, кого любиш.
