У мами в буфеті мешкав кришталь.
Салатниці, тарілки для фруктів, для рибки. Все громіздке, непрактичне. І ще порцеляна. Гарна, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар і страв під гаряче.
Мама купувала його ще за часів соєї молодісті .Ходила кудись вночі з номером 28 на руці. Вона називала це: “урвати”.
Коли у нас бували гості, я стелила на стіл білосніжну скатертину. Скатертина вимолювала ошатної порцеляни.
– Мамо, можна?
– Не треба, це для гостей.
– Але у нас вже гості!
– Та які це гості! Сусіди та бабуся Поліна…
Я зрозуміла: щоб порцеляна вийшла із буфету, треба щоб англійський принц заглянув до Святошинського району Києва, в гості до мами.
Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні, не рахується. Справжнє життя почнеться потім. От раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої супниці та пити чай з порцелянових чашок. Але не сьогодні.
Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку того, хто супроводжує.
– Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу.
– А що тобі треба?
Останні роки одяг мамі купувала я і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені, напевно, подобалося мамі. Тому це був такий антишопінг: треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі, і саме ці речі приносили мамі задоволення.
– Мені білизну треба нову, я схудла.
У мами гарна, але складна фігура, невеликі стегна і великі груди, підібрати білизну на око неможливо. В результаті ми поїхали до крамниці. Вона була в торговому центрі – при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до крамниці ми йшли хвилин п’ятнадцять. Мама важко переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.
– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.
– Купи тут, я ж оплачу, – кажу я.
Мама зрозуміла, вирішила не сперечатися. Мама обрала білизну.
– Скільки коштує?
– Неважливо, – кажу я.
– Важливо. Я повинна знати.
Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку.
– Тисяча гривень, – каже продавець.
– Тисяча за спідню білизну?
– Це комплект з нової колекції.
– Та яка різниця під одягом! – мама обурена.
Я з усіх сил підморгую продавчині, показую пантоміму. Мовляв, збреши.
– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене, – я забула що на нього діє знижка. Триста гривень коштує комплект.
– Отож! Він, звичайно, і того не вартий, але ми просто втомилися… Може, скинете трохи?
– Мамо, це крамниця, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не ринок.
Я оплачую карткою, щоб мама не бачила купюр. Одразу викидаю чек, щоб мама не побачила справжню сумму. Забираємо покупки. Йдемо до машини.
– Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом скинули б нам трохи. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше ти на гачку.
– Добре, – кажу я.
– І завжди торгуйся. А раптом скинуть?
– Добре. Я все життя отримую поради, які не знаходять застосування у моєму світі. Я називаю їх пейджерами. Мовби вони є, але в еру мобільних вже не потрібні.
Одного разу мамі подзвонили в двері.
Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ножів. Мама його впустила не замислюючись.
Неходяча пенсіонерка впустила в квартиру широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів.
Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати хустку, якщо підкинути її вгору.
– А я без чоловіка живу, вдома ніколи немає наточених ножів, – поскаржилася мама. Проявила інтерес. Хоча сама вчила не проявляти.
Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну.
– Зазвичай цей набір коштує три тисячі, але сьогодні лише півтори. І ще в подарунок кулінарна книга.
“Ну треба ж! Ще й кулінарна книга!” – подумала мама, яка ні разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп.
Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла. Пенсія у мами чотири тисячі. Якби вона жила сама, то вистачало би на комунальні послуги і хліб з молоком,та деякі овочі. Без ліків, без одягу, без спідньої білизни. І без ножів.
Але так як комунальні, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй відчувати себе незалежною.
На наступний день я приїхала в гості. Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, яку на льоту можна розрізати. Навіщо різати хустки на льоту – і взагалі навіщо різати хустки? Я не розуміла цих маркетингових викрутасів, хай йдуть з Богом. Я знала, що їй впихнули якийсь китайський мотлох у гарній коробці . Але мовчала.
Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.
– Ну і що, ти сховала ножі, не поклала на кухню?
– Ти здуріла? Це на подарунок комусь. Може в лікарню потраплю, лікарю якомусь подарую.
Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає. Мені теж генетично передалась ця безглузда навичка: не жити, а чекати.
Моїй доньці нещодавно подарували дуже дорогу ляльку. На коробці написано “Принцеса”. Лялька і справді в розкішній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці два рочки. Решту своїх ляльок вона тягає за волосся по підлозі, волочить за ноги, а улюбленого пупса якось ледь не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте і настане справжнє життя, я віддам їй принцесу.
Не сьогодні.
Але повернемося до мами і ножів. Коли мама заснула, я відчинила коробку і взяла перший-ліпший ніж. Він був красивий, з блакитною оздобленою ручкою. Я вийняла з холодильника шматок твердого сиру і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка – у мене в руці. Така блакитна, святкова. “Це навіть не пластмаса”, – подумала я.
Помила ніж, відремонтувала його, поклала назад , закрила і сховала. Мамі нічого, звісно, не сказала. Потім подивилася кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта – від солодкого пирога, кінець – від печінкового паштету. Безсовісні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?
У грудні, перед Новим роком, мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися. Я надихнулася її сміхом. На свято я подарувала їй красиву білу блузу з невеликим делікатним вирізом, яка мала підкреслити її великі груди, з різьбленим комірцем і обережними ґудзиками. Мені сподобалася ця блуза.
– Дякую, – сказала мама і сховала її в шафу.
– Одягнеш її на Новий рік? – Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись одягну.
Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори. А може, навпаки, дуже сподобалася.
Вона розповідала, як в молодості їй хотілося гарно одягатися. Але ні одягу, ні грошей на це не було. Була одна біла блуза і багато шарфиків. Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному, і завдяки цьому прославилася модницею на заводі. До тієї новорічної блузи я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона сховала молодість на потім. В принципі, все її покоління так робило. Відкладало молодість на старість. На потім. Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім. Синдром відкладеного життя.
Мама пішла з життя раптово. На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли. Я була вражена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе в руки. То плакала. То була спокійна. Я мовби не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо.
Я поїхала в лікарню. За свідоцтвом. При ній працювало ритуальне агентство. Я байдуже тикала пальцем в якісь картинки.
Агент щось складав на калькуляторі.
– Який розмір у бабусі? – запитав мене агент.
– П’ятдесятий. Точніше, зверху 50, через великі груди, а знизу… – навіщось детально стала відповідати я.
– Це не важливо. Ось такий набір одягу в нас є для неї, в останній шлях. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут сукня, тапочки, білизна.
Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.
– Не подобається? – агент неправильно зрозумів мої сльози: я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика.
– Але, в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою.
– Нехай буде, я беру. Я оплатила останні покупки мамі , і поїхала до її спорожнілого будинку.
Треба було знайти її записну книжку і обдзвонити друзів.
Я увійшла в квартиру і довго мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Ніби грудка у горлі. Я полізла в сумку за телефоном, щоб написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до неї. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет з написом “На чорний день”.
Я відкрила його, зазирнула всередину. Там лежав мій подарунок. Біла блуза на Новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за тисячу. Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На найкращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. “Її найкращий день”.
Зараз я поїду додому, вмиюся від сліз і віддам доньці принцесу.
Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукню, загубить корону. Проте вона встигне. Пожити справжнім життям вже сьогодні. Справжнє життя – те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самому. Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їх справжнього життя буде найкращим. Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні.
