Бабусю привезли до нас у вівторок, коли я ще був на роботі. А повернувшись додому, побачив її, коли вона сиділа на дивані і дивилася чергову бразильську мильну оперу.
Вона, як і завжди, тримала в зморшкуватих руках хустинку, розшиту польовими квітами, і з легкою посмішкою стежила за вируючим з екрану виром почуттів.
Бабусю привезли з лікарні. Вона важко ходила, погано говорила, іноді тихо сміялася, бурмочучи щось собі під ніс, іноді зітхала і дивилася у вікно, за яким яскраво палало спекотне літо.
Так само часто вона могла сказати щось недоречне, а потім дивитися на тебе, як на божевільного, який не розуміє простих слів. Або просто мовчала, думаючи про щось своє.
Її улюбленою фразою було — «Став чай». Саме її вона повторювала найчастіше, коли вся родина збиралася ввечері за одним столом і обговорювала події дня.
— Жах якийсь, — скаржилася моя мама, наливаючи в тарілку гарячий суп і ставлячи її переді мною.
— У нас на роботі з’явилася стерво. Молода і нахабна. Не подобається їй, бачте, коли ми повільно працюємо, коли з обіду не вчасно приходимо, коли звіти на хвилину затримуємо.
— Став чай, — сказала їй бабуся і посміхнулася. Мама втомлено зітхнула і, похитавши головою, сіла за стіл і присунула до себе тарілку з супом.
— А сьогодні Наталку до сліз довела. За помилку у звіті. І добре б цифри неправильні, а тут букву вона пропустила.
— Став чай, — говорила бабуся, прибираючи ложку вбік.
— Потім чай, мамо. Після вечері, — говорила моя мама, знову повертаючись до проблем на роботі.
Я слухав її неуважно, намагаючись швидше повечеряти і втекти до своєї кімнати дивитися нову серію улюбленого серіалу. Навіть батько щось невиразно бурмотів, гортаючи газету і не звертаючи уваги на бурчання мами.
Так тривало доти, доки мама не знайшла вдячного слухача і не переключилася на відсутність уваги.
— Вітю! Ти можеш хоч раз свою газету за столом не читати?
— Ой, — морщився батько і, різко струшуючи газетою, демонстративно її прибирав. — Одне і те ж постійно, Валю. Яка різниця? Я ж слухаю тебе.
— Постав чай! — серйозно говорила бабуся.
— Зроби вже бабусі чай, — роздратовано говорив батько і, поспіхом поївши суп, йшов у кімнату, де йому ніхто не заважав читати газету.
— Сашко, ну хоч ти щось скажи, — втомлено говорила мама, зрозумівши, що домашні вже розійшлися.
— Став чай.
— Зроби бабусі чай, мамо, — говорив я, прибираючи тарілку в раковину. — Вибач, я втомився сьогодні. Піду до себе.
Але чай бабусі так ніхто і не дав. Я помічав, що в такі моменти вона дивиться свою мильну оперу без посмішки. Лише дивиться на екран порожнім поглядом і не теребить хустинку в руках.
У п’ятницю я повернувся додому раніше, ніж зазвичай. Винна в цьому Оля, моя дівчина, з якою ми домовилися зустрітися в центрі і сходити в кіно.
Але за годину до сеансу, коли я вже купив квитки, Оля зателефонувала мені і повідомила, що не прийде.
Вона часто так робила, а я мирився з цим, обманюючи себе уявною турботою про почуття Олі. Як підсумок, я насилу повернув квитки в касу, після чого пішов додому в розстроєних почуттях, а коли прийшов, то побачив уважний погляд бабусі і почув її улюблену фразу.
— Став чай, — сказала вона і посміхнулася, коли я посміхнувся у відповідь.
— Зараз зроблю, бабусю, — зітхнувши, сказав я і поплентався на кухню, але бабуся пішла за мною, тримаючись слабкою рукою за стіну. — Ти куди?
— Буду чекати чай, — відповіла вона, викликавши у мене ще одну посмішку, і сіла на стілець з подушкою, яку поклали спеціально для неї.
Я швидко зробив чай, наливши в білу чашку окропу і, викинувши заварку з ситечка, поставив напій перед бабусею, яка раптом похитала головою і відсунула чашку вбік.
Тут я вже не витримав і, сівши на край табуретки біля вікна, потер скроні тремтячими пальцями, а потім здригнувся, коли моєї голови торкнулася бабусина рука.
— Чай треба з пряниками пити, — сказала вона, посміхнувшись. — З печивом, з пиріжками і цукерками. Так.
— Добре, бабусю, — хмикнув я і, вставши з табуретки, поліз у шафу за цукерками. Бабуся дуже любила звичайні льодяники, які називала «довгограйками».
Їх я і дістав, як і пакет з вівсяним печивом і пряниками, який поклав на стіл. Потім, трохи подумавши, я налив чай собі під блискучим і радісним поглядом бабусі.
— Пий, — сказала вона, вказавши пальцем на склянку. — І розповідай.
Слова сипалися з мене, як з міфічного рогу достатку. Але в них не було смутку чи розчарування.
Тільки сміх. І сміх бабусі, яка іноді вставляла свої коментарі, нехай і не зовсім доречні до розмови. Я посміхався, розповідав їй про Олю та її примхи, робив ковток чаю, після чого знову повертався до теми, що мене хвилювала.
Ми просиділи дуже довго, випили кілька кухлів і з’їли майже всі ласощі. Але я раптом усвідомив, що в моїх грудях більше немає тривоги і тугої грудки запалених нервів, які загрожують вирватися назовні. Тільки спокій і легка втома.
— Ви чого це чай п’єте так рано? — здивувалася мама, входячи в квартиру і несучи в руках пакети з продуктами. — Зараз їсти будемо.
— Я думав, ти з Олькою в кіно йдеш, — посміхнувся батько, забираючи у мами пакети і відносячи їх на кухню.
— Не вийшло, — посміхнувся я. — Іноді чай попити корисніше.
— Ага, — хмикнув батько, знову розгортаючи газету, але мама була насторожі.
— Хоч одна вечеря без газет! — спалахнула вона, змусивши мене зморщитися від крику. Я сумно подивився на чашку з остиглим чаєм і зрозумів, що звичне життя повільно повертається, як і думки, що мучили мене раніше. Але у бабусі були свої думки.
— Став чай, — веліла вона, а я здивувався, наскільки зміцнів її голос.
Здивувалася і мама, завмерши з ополоником у руках, і батько, який заради цього відклав газету. Я слабо посміхнувся і кивнув.
— Став чай, мамо. По-справжньому. З печивом і тістечками. Будь ласка.
— Якась дурість, — мляво спробувала обуритися вона, але знітилася, коли бабуся повторила улюблену фразу. — Гаразд, гаразд. Вітю, допоможеш?
— Допоможу, звичайно, — кивнув батько і, вставши зі стільця, доторкнувся до плеча мами. Та боязко посміхнулася і похитала головою. — Що робити?
— Дістань торт з пакета і поріж його. Який чай без тортика? — сказала вона.
Тепер ми сиділи всі разом, пили гарячий чай, їли торт і базікали про все на світі. Мама розповіла про новеньку, яка не дає спокою всьому відділу, а потім посміялася, коли батько згадав розіграш старости в інституті, яка поводилася подібним чином.
Мама пообіцяла йому взяти це на замітку. Я розповів про Олю і посміявся над батьком, який назвав мене сльозливим романтиком.
Але найсильніше посміхалася бабуся, яка давно випила свій чай і зараз дивилася на нас з добрим блиском в очах.
Коли я покинув батьківський дім і обзавівся своєю сім’єю, то в першу чергу встановив одне правило. Якщо комусь сумно і йому хочеться поговорити, то за столом збирається вся родина.
Потім заварюється чай, а на стіл викладається печиво, цукерки, пряники і тістечка. За цим столом немає місця для мобільних телефонів, газет і книг.
Зате є місце для розмов, співчуття і підтримки, про що постійно намагалася сказати бабуся своєю улюбленою фразою.
Важливо пам’ятати одну річ.
Іноді те, що здається нам дурістю і маразмом, може виявитися справжньою мудрістю, здатною нам допомогти.
Спеціально для сайту Stories
