– Вітю, я вже вдома! – Алла, не роззуваючись, пройшла на кухню з двома великими пакетами продуктів, – допоможи розібрати сумки!
У відповідь – тиша…
– Вітю, ну ти де? – скинувши чоботи і куртку, Алла заглянула в зал, потім у спальню…
На своїй приліжковій тумбочці побачила аркуш паперу…
Підняла…Прочитала…
Повільно, немов у сповільненій зйомці, опустилася на ліжко…
Кілька хвилин сиділа в заціпенінні…
Ще раз подивилася на рівні рядки, написані рукою чоловіка, і вголос, щоб до кінця усвідомити, прочитала: “Вибач. Я більше не можу бути з тобою. Прощавай.Віктор”
Вони виросли в одному дворі, ходили в один дитячий садок, потім – в одну школу. Поки були маленькими – дружили, подорослішали – почали зустрічатися. Красива пара була – багатьом на заздрість. Ніхто навколо, та й вони самі не сумнівалися: буде весілля.
І воно відбулося. Гарне, пишне, багатолюдне. Відразу після того, як вони закінчили один і той же університет, щоправда, різні факультети. Алла – лінгвістичний, Вітя – юридичний.
Після весілля Віктор заніс Аллу на руках у власну двокімнатну квартиру, яку спільно подарували їм батьки. Спільно – тому що дружили багато років і за цей час стали практично рідними… Нікому з них на думку не спадало, що Вітя з Аллою можуть колись розлучитися…
Дійсно, з чого раптом? Вони ж знали один одного з дитинства. Тому ні про які притирання характерів або про відсутність взаєморозуміння і мови бути не могло.
І не було…
Вони прекрасно жили, швидко освоїли життєві премудрості і незабаром стали батьками двох чарівних дівчаток, які народилися з різницею в два роки.
Так що до десятиріччя спільного життя сім’я підійшла з будинком – практично повною чашею, двома дітьми – дівчатка вже ходили до школи, і з повною ідилією у відносинах – тато і мама кохали одне одного на радість старшому і молодшому поколінням.
Ювілей весілля вирішили відзначити на базі відпочинку. Віктор і Алла раділи як діти. Дуже вже подобалося їм це місце: затишна зала з кондиціонером, прекрасне обслуговування, шикарне меню. І, звичайно, невелике, але дуже мальовниче озеро, яке несподівано відкривалося всередині лісового масиву…
У день ювілею, коли до прибуття гостей залишалося трохи більше двох годин, Алла несподівано виявила, що у неї на пальці немає обручки.
– Я її вдома залишила! – вона мало не розплакалася.
– Навіщо ти її взагалі знімала? – здивувався Віктор.
– Так фарш вимішувала, ось і зняла. Треба за нею з’їздити!
– Навіщо?
– Вітю, ну а як? Весілля, а я без обручки…
– Я не можу їхати, Алло, годину тому пінного випив…
– Так я сама! Подумаєш, якихось двадцять кілометрів.
– Гаразд, давай. Тільки дивись, обережно…
– Вітю, ти не хвилюйся. День на дворі, погода прекрасна, і я – не вперше за кермом. Я швидко. Ти навіть скучити не встигнеш!
Алла поїхала…Гості зібралися… Її все не було…
Віктор місця собі не знаходив. Дзвонив, напевно, разів двадцять. Алла не відповідала.
І раптом – зателефонувала! Віктор уже збирався влаштувати дружині прочуханку, але несподівано почув у слухавці чоловічий голос, який повідомив, що Алла потрапила в аварію…
Вона залишилася жива. Правда, лежала дуже довго. Віктор весь цей час був поруч: відвідував у лікарні, доглядав вдома. Діти і домашнє господарство, зрозуміло, теж були на ньому.
Батьки, звичайно, приходили, допомагали, підтримували, але основне навантаження все-таки лягло на Віктора.
Нарешті, коли Алла стала самостійно і досить добре пересуватися, чоловік відправив її в санаторій. Вона не хотіла їхати, але Віктор наполіг:
– Алло, це останній етап, зрозумій. Потрібно пройти повний курс реабілітації, щоб потім нормально жити. Ти не сумуй. Час пролетить швидко, і ми знову будемо разом. Тримайся, моя хороша. А за нас не хвилюйся, ми впораємося.
І Алла поїхала…
У перші дні вона нікого не помічала, крім медперсоналу.
А потім побачила його…
Колишній військовий, ставний, красивий, галантний. Він відразу звернув увагу на Аллу і зрозумів, що сам справив на неї враження.
Далі все просто: залицяння, квіти, компліменти, подарунки, гуляння під місяцем… Алла, яка ніколи не зустрічалася ні з ким, крім Віктора, і навіть натяку не мала на будь-які інші стосунки, попалася як дівчинка. Втратила голову…
Бурхливий роман виявився швидкоплинним маренням. У номері свого кавалера Алла ночувала всього один раз…
Через тиждень термін перебування чоловіка в санаторії закінчився, і він благополучно поїхав… Ще через пару днів морок розсіявся, Алла прийшла до тями і жахнулася тому, що накоїла.
Кілька днів жінка проплакала. Не знала, що їй робити і як бути. Вона ніколи не брехала Віктору і не уявляла, як буде це робити.
– Я все йому розповім, – промовила вона вголос прямо в кімнаті, не помітивши, що сусідка ще не пішла на процедури.
– Кому? Чоловікові? – зрозуміло, що в санаторії всі знали про всі романи.
– Кому ж іще?! – в серцях вигукнула Алла.
– Ти що, дурепа?! Навіщо?
– Я зовсім не вмію брехати…
– Навчишся. Якщо хочеш і далі з ним жити – нічого не кажи. Потім і сама все забудеш.
Вона не забула…Ні, Віктору нічого не сказала, і він нічого такого не помітив, хоча очі дружини чомусь здалися йому сумними…
Життя Алли пішло своєю чергою: робота, дім, діти, коханий чоловік…
Тільки тепер жінка все рідше посміхалася, все частіше потайки плакала. Почуття провини не давало їй спокою, муки совісті – гризли душу…
Сто разів вона приймала рішення зізнатися Віктору в скоєному, але так і не наважилася. А він, бачачи, що дружина не в собі, оточував її все більшою турботою, не знаючи, як догодити.
Це було нестерпно…
І раптом, через сім років після аварії, Алла знову захворіла.
Чи то проявилися наслідки численних травм, чи то позначилася нервова напруга останніх років, але діагноз виявився невтішним: онкологія.
І знову всі рідні на чолі з Віктором кинулися рятувати Аллу: адже йшлося про її життя!
Лікарі визначили курс лікування. Періодично Алла лягала в лікарню на п’ять-шість днів, щоб пройти необхідні процедури. Однак поліпшень все не було…
І ось тут сталася несподівана зустріч…
Вкотре Алла потрапила в одну палату з тією самою жінкою, з якою познайомилася в санаторії. Та її впізнала. І знову дала пораду:
– Мабуть, настав час полегшити душу, розповісти чоловікові правду, – сказала вона, – хто знає, скільки тобі залишилося?
І Алла, змучена хворобою і совістю, знову послухалася…
Віктор вислухав її мовчки… На обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки очі потемніли від болю…
А потім він, ніби нічого не сталося, продовжив боротьбу з хворобою дружини. Возив Аллу до різних лікарів, купував найкращі ліки, стежив за тим, щоб у лікарні їй було максимально комфортно…
І хвороба відступила!
Здавалося, можна видихнути… Тепер щастю не буде кінця…
Але через півроку, коли емоції вляглися, Віктор пішов від дружини. Не міг більше жити з правдою, яку вона йому розповіла. І пробачити не міг… Тому зібрав свої речі, написав записку і пішов, поки Алли не було вдома…
***
Перечитавши записку, напевно вдесяте, Алла нарешті зрозуміла, що Віктор її кинув. Бідна жінка завила як поранена тварина (добре, що дівчаток не було вдома). Так завила, що прибігла сусідка:
– Що сталося? Хто пом ер? – злякано питала вона, але Алла не чула…
Її світ зруйнувався…
Вона підхопилася, кинулася з квартири на вулицю. Поки спускалася в ліфті, вирішила бігти до батьків чоловіка – куди йому ще було йти? Там вона його і знайшла.
Не звертаючи уваги на свекра зі свекрухою, Алла впала перед Віктором на коліна… Благала пробачити, просила повернутися…
Він допоміг їй встати… Витер сльози на її обличчі… І ледь чутно промовив:
– Не треба… Я не повернуся… На розлучення подам сам… Все вам залишу… Дівчаток не кину… Не плач…
***
Уже кілька років як вони розлучилися. Обоє помітно постаріли, схудли.
У обох в очах – біль і туга…І розуміння того, що вже ніколи вони не будуть разом.
Спеціально для сайту Stories
