— Єлизавето Павлівно, ви переставили іменні картки?
Аріна зупинилася біля найвіддаленішого столика. Він стояв майже впритул до дверей, що вели на кухню, звідки вже долинали дзвін посуду та крики кухарів.
— Ой, ну що ти починаєш у такий день?
Єлизавета поправила масивний перстень з каменем на вказівному пальці. Вона незадоволено стиснула губи, оглядаючи поки що порожній банкетний зал ресторану.
— Я просто оптимізувала простір, Аріночка. Нічого критичного не сталося.
— Оптимізували?
Аріна взяла в руки щільну картонну картку з каліграфічним написом «Олексій і Надія». Картон неприємно охолоджував пальці.
— Вчора цей столик стояв біля сцени. Ми спеціально розписували план так, щоб батьки сиділи поруч із нами. А зараз він біля самих дверей, звідки постійно дме протяг і де офіціанти весь вечір бігатимуть із брудними тарілками!
— Не роби з мухи слона.
Свекруха поблажливо махнула рукою, ніби відганяючи настирливу муху. Вона окинула поглядом центральний стіл, прикрашений дорогими квітковими композиціями.
— У нас тут збирається поважна публіка. Начальник Данила приїде з дружиною. Оксана Юріївна з департаменту. Люди нашого кола, розумієш? Їм потрібен простір для спілкування, хороший огляд залу.
— А мої батьки, значить, не з вашого кола?
— Ну навіщо ти перекручуєш!
Єлизавета сплеснула руками, ефектно демонструючи обурення.
— Твої тато з мамою — прості люди. З народу, так би мовити. Їм там, у центрі, буде некомфортно. Вони ж почнуть соромитися цих виделок для риби, розмов про інвестиції. А тут, посидять спокійно, поїдять гарячого. Я ж про них і дбаю!
— Біля входу постійно грюкають двері. І протяг.
Аріна намагалася говорити рівним голосом, але слова давалися їй важко. Святковий настрій, який вона намагалася зберегти з самого ранку, стрімко зникав.
— Нехай ваші гості сидять на протязі!
Свекруха різко скинула маску доброзичливості. Її обличчя стало суворим, а тон набув металевих ноток.
— Подумаєш, вітерець подує. Зате не будуть бентежити пристойних людей своїми манерами та ситцевими сорочками. Все, дитинко, розмова закінчена. Гості збираються, йди поправ макіяж.
У цей момент із підсобки вийшов Данило. Новоспечений чоловік поправляв метелик і виглядав так, ніби його головна проблема в житті — це трохи затісний комір святкової сорочки.
Він неквапливо підійшов до столика, явно не бажаючи вникати в суть чергової жіночої суперечки.
— Данило, скажи мамі!
Аріна підійшла до чоловіка, шукаючи підтримки.
— Вона пересадила моїх батьків! Прямо на прохід, де офіціанти носять підноси.
Данило скривився. Він поглянув на матір, потім перевів погляд на дружину і втомлено опустився на найближчий стілець, витягнувши ноги.
— Аріно, ну мама краще знає, як розсадити гостей. Адже вона організовувала весь банкет, домовлялася з адміністратором.
— Але це ж мої батьки! Їм буде незручно.
— Ну, посидять там, що з того?
Данило дістав телефон, усією своєю поведінкою даючи зрозуміти, що тема вичерпана.
— У мене й так голова гуде. Ще й цей тамада пристає зі своїми дурними конкурсами, вимагає узгодити якийсь реквізит. Не сваріться, га? Давайте хоч сьогодні обійдемося без скандалів.
Аріна прикусила губу. Сперечатися було марно. Данило з дитинства не вмів перечити Єлизаветі Павлівні, а зараз, за пів години до початку урочистості, влаштовувати повномасштабний скандал означало зірвати власне весілля.
Перші гості почали прибувати хвилин через двадцять. Аріна зустрічала їх біля входу, натягуючи на обличчя звичну посмішку й приймаючи пишні букети.
Всередині наростала глуха образа, яку доводилося приховувати за звичними словами подяки.
Батьки Аріни — Олексій і Надія — увійшли до зали боязко, намагаючись триматися ближче до стіни. Надія нервово смикала ручку старої сумочки, а Олексій поправляв свій єдиний святковий вельветовий піджак, який явно був йому затісний у плечах.
Разом з ними приїхав дядько Михайло, старший брат мами. На відміну від Олексія, він навіть не намагався виглядати ошатно — одягнув чисту сорочку та темні джинси.
У руках дядько Михайло тримав звичайну потерту спортивну сумку, яка абсолютно не вписувалася в інтер’єр ресторану з кришталевими люстрами.
— Аріна!
Надія кинулася обіймати доньку, ледь не упустивши свій паперовий пакет із подарунком.
— Яка ж ти красуня! Ми там на в’їзді в місто потрапили в такий затор, думали, все, запізнимося на церемонію!
— Вітаю, свати!
Єлизавета Павлівна з’явилася поруч немов з-під землі, огорнувши прибулих густим ароматом важких французьких парфумів.
— Як доїхали? Не заблукали в наших транспортних розв’язках? У нас тут рух не такий, як у вашому селищі.
— Та чого тут блукати, навігатор довіз без проблем, — добродушно відповів дядько Михайло.
Він поставив свою потерту сумку прямо на блискучу мармурову підлогу передпокою.
— А ви, значить, мама Данила? Багато чули про вас, багато чули.
— Єлизавета Павлівна.
Свекруха ледь підняла підборіддя, критично оцінюючи сорочку співрозмовника.
— Проходьте, будь ласка. Офіціанти зараз вас проведуть. Ваш столик номер вісім. Це он там, у самому кінці залу. Ми спеціально так розпорядилися, щоб вам було тихіше, музика не заважала.
Олексій із Надією слухняно пішли за офіціанткою, намагаючись не зачепити пишні скатертини на чужих столах. Дядько Михайло окинув Єлизавету довгим, важким поглядом знизу вгору, підхопив свою сумку й не поспішаючи рушив слідом за родичами.
Банкет розпочався галасливо. Тамада сипав заготовленими жартами, гості за командою кричали «гірко», дзвін кришталевих келихів зливався з гучною, що різала вуха, музикою. Аріна сиділа на чолі столу поруч із Данилом, але постійно поглядала в кінець залу.
Її батьки сиділи тихо, ніби боялися порушити це свято життя. Надія майже нічого не їла, лише витирала губи серветкою, коли офіціанти з гуркотом проносилися повз них на кухню з горами брудних тарілок.
Двері справді відчинялися щохвилини, і Аріна бачила, як мама змерзла, закутуючись у тонкий палантин.
Зате за центральним столом, де панувала Єлизавета Павлівна, вирувало справжнє світське життя.
— Лізочка, а де ж свати?
Оксана Юріївна, давня подруга свекрухи з того ж департаменту, нахилилася до неї через блюдо.
— Чомусь я не бачу їх за головним столом. Може, вони не змогли приїхати?
— А ось там сидять.
Єлизавета недбало махнула рукою в бік восьмого столика, де Олексій якраз намагався відсунутися від офіціанта, що пробігав повз.
— Біля кухні.
— А чому так далеко? Місць не вистачило?
— Оксано, ну поглянь на них уважно.
Свекруха знизила голос, але Аріна, що сиділа неподалік, завдяки невдалій акустиці залу чула все прекрасно.
— Приїхали родичі з колгоспу. Я Даньці з самого початку казала, що цей мезальянс ні до чого доброго не приведе. Гени пальцем не розчавиш.
Ось, їхній родич взагалі у якійсь робочій спецовці приплентався на весілля! І з баулом, наче на вокзалі. Добре хоч, що виделку в кулаці не тримають.
— Ну, кохання воно таке…, — філософськи зауважила Оксана Юріївна, кладучи до рота канапе з ікрою. — Доведеться тобі дівчинку виховувати. Переробляти під наші стандарти.
— Переробимо. Нікуди не дінеться.
Єлизавета переможно посміхнулася й відпила мінералки з високого келиха.
— Куди їй подітися? Жити все одно у нас будуть, поки на іпотеку не накопичать. Квартира велика, місця вистачить. А я в своєму домі швидко наведу лад. Буде ходити по струнці, як мила дівчинка.
Данило, що сидів поруч з Аріною, захоплено колупався в салаті. Він робив вигляд, що не чує материнських міркувань, хоча його вуха зрадницьки почервоніли. Втручатися він явно не збирався.
Через три години тамада оголосив час подарунків. Музика стихла, поступившись місцем легкому фоновому джазу. Гості заворушилися, дістаючи підготовлені конверти й поправляючи вбрання.
— А зараз слово надається шановній мамі нареченого! Людині, яка подарувала нам цього прекрасного орла!
Тамада урочисто простягнув мікрофон Єлизаветі Павлівні.
Вона встала, ефектно поправила зачіску й вийшла в центр залу. Говорила вона довго, з придихом і театральними паузами.
Розповідала про те, як важко виховувала сина, скільки сил, зв’язків і коштів вклала в нього, яким успішним і перспективним фахівцем він став.
Про Аріну вона згадала лише в самому кінці, назвавши її «милою дівчинкою, якій неймовірно пощастило витягнути такий щасливий квиток».
— І щоб наші діти ні в чому не відчували потреби на початку свого сімейного життя, — голос Єлизавети задзвенів від пафосу, — ми з батьком даруємо їм цей квиток у життя!
Вона двома руками підняла вгору товстий, красивий конверт із золотим тисненням і вензелями.
— Тут чимала сума. На перший внесок за гарну однокімнатну квартиру на околиці точно вистачить. Вчіться, молодь, як треба починати, поки батьки живі!
У залі ввічливо пролунали оплески. Єлизавета передала конверт Данилу, поцілувала його в щоку й гордо поглянула в бік столу, де сиділи батьки Аріни. Її погляд чітко говорив: «Спробуйте переплюнити».
Черга дійшла до Олексія з Надією. Вони підійшли скромно. Подарували гарний чеський сервіз у величезній коробці та конверт трохи меншого розміру. Надія тихо, без мікрофона, побажала молодятам просто берегти одне одного, поважати й не ображатися через дрібниці.
Єлизавета на це лише скривила рот і прошепотіла щось Оксані Юріївні, явно оцінюючи товщину сільського конверта.
І тут з-за далекого столика підвівся дядько Михайло.
Він не став брати мікрофон у метушливого тамади. Просто підійшов до столу молодих, прихопивши свою потерту спортивну сумку. Поставив її прямо на святкову скатертину, недбало відсунувши кришталеві келихи з ігристим.
— Аріна, Данило.
Дядько Михайло говорив рівним голосом, не підвищуючи його. Але розмови за сусідніми столами одразу стихли. Оксана Юріївна навіть перестала жувати, втупившись у дивного чоловіка в сорочці, який наважився поставити сумку на чистий стіл.
— Ми люди з села. Говорити красиво нас не вчили. Та й навіщо це пустослів’я.
Дядько Михайло розстебнув металеву блискавку на сумці. Звук здався оглушливим у тиші, що запала.
— Тут шановна свекруха говорила про перший внесок. Справа, звичайно, хороша. Але іпотека — це тягар на двадцять років. А молодій родині сваритися через кредити та графіки платежів ні до чого.
Повсякденне життя заглушить усе, кохання закінчиться, почнуться докори, хто скільки вніс.
Він дістав із сумки не конверт. Він дістав зв’язку ключів із масивним металевим брелоком у формі підкови.
— Отже, Аріна. Трикімнатна на проспекті Богдана Хмельницького. Будинок новий, цегляний, із закритим двором. Ремонт – я сам найняв бригаду робити, усе особисто перевірив. Труби ніде не течуть, проводка нова, зроблено на совість.
Він поклав ключі прямо на тарілку перед ошелешеною Аріною.
— Я там уже замовив усі меблі, завтра вантажники привезуть. Тож у вас є путівка в життя. Живіть дружно, не сваріться. А конверт із першим внеском витратьте на машину, раз вже подарували. Машина в господарстві теж знадобиться.
Єлизавета Павлівна відкрила рот. Її ідеальна постава кудись випарувалася, плечі опустилися. Вона розгублено переводила погляд з ключів на дядька Михайла й назад, немов намагаючись вирішити в голові складну математичну задачу.
— Я-яка трикімнатна?
Слова давалися свекрусі важко, голос втратив усю свою благородну дзвінкість.
— На проспекті? У новому будинку? Це ж шалені гроші. Ви так жартуєте? Звідки у вас…
Дядько Михайло повільно повернувся до Єлизавети. У його примружених очах грали іскорки.
— З корівників, Єлизавето Павлівно.
Він сказав це абсолютно спокійно, без виклику.
— У мене агрохолдинг на три райони. Земля, знаєте, любить працю, а не порожні балачки за ікрою. Ми працюємо, вона годує. Все просто.
Він знову поглянув на Аріну.
— А нашим там біля дверей сильно дме. Аріна, донечко, скажи офіціантам, нехай стіл сюди перенесуть. Ближче до вас. А то ми там через посуд ні тостів не чуємо, ні вас як слід не бачимо.
Данило вперше за весь день проявив неймовірну спритність. Він підхопився, ледь не перекинувши свій різьблений стілець, і сам кинувся переставляти столи, не чекаючи на повільних офіціантів.
Він метушився, переставляв тарілки й сипав вибаченнями перед Олексієм та Надією.
Єлизавета Павлівна сиділа, замовкнувши. Рум’янець густо залив її щоки. Вона щільно стиснула губи й втупилася у свою порожню тарілку, нервово перебираючи перстень.
Решту вечора вона не промовила ані слова про «наше коло» та «простих людей». Оксана Юріївна теж якось непомітно пішла раніше, пославшись на мігрень.
Через місяць Аріна з Данилом остаточно переїхали до нової квартири.
Ремонт справді виявився чудовим, без жодного недоліку. Світлі шпалери, тепла підлога у ванній, величезна світла кухня, про яку Аріна завжди мріяла. Данило ходив по просторих кімнатах, задоволено потирав руки й будував плани, куди вони поставлять новий телевізор.
Єлизавета Павлівна завітала до них на новосілля лише через тиждень.
Вона не стала вибачатися за той інцидент на весіллі. Такі люди взагалі ніколи прямо не визнають своїх помилок. Вона пройшлася по кімнатах у вуличному взутті, критично оглядаючи дорогі міжкімнатні двері, ідеальні плінтуси та панорамні вікна лоджії.
— Ну, звичайно, вікна на проспект — це вічний гуркіт машин, — кинула свекруха, проводячи пальцем по чистому підвіконню в пошуках пилу. — Влітку тут задихнетеся. І ламінат такий світлий даремно поклали, мити його буде мукою, кожну цятку буде видно. Будівельники намудрили.
Аріна спокійно взяла у неї з рук чашку з кавою, яку та вже збиралася поставити прямо на поліровану тумбу без підставки.
— Нічого, Єлизавето Павлівно, я впораюся. У нас у колгоспі звикли працювати. Швабру тримати вміємо.
Свекруха замовкла. Вона подивилася на спокійну, впевнену в собі невістку, яка стояла у своїй власній трикімнатній квартирі, купленій на гроші «простих людей», і вирішила промовчати.
Вона, як і раніше, вважала себе найрозумнішою та найпрестижнішою жінкою. Її характер нікуди не подівся. Але тепер вона чітко розуміла одне: вказувати, кому і де сидіти в цій родині, їй більше ніхто не дозволить.
