Світлана допускала, що чоловік може поїхати, адже в останні роки у них були явні проблеми: якщо вони проводили вечори разом, то неодмінно сварилися, а коли він їхав у відрядження, то не дзвонив їй щогодини, як це бувало раніше, і навіть щодня не дзвонив, хіба що надсилав повідомлення: «У мене все добре, на вечерю була форель, нудьга безпросвітна».
Чесно кажучи, вона й сама йому не особливо дзвонила, а іноді навіть вдавала, що чоловіка у неї взагалі немає, відчуваючи соромливе почуття радості.
Але ось коли дочка вирішила поїхати разом з ним, для Свети це стало ударом: дочка завжди була її дитиною, на відміну від сина, який у всьому намагався наслідувати батька мало не з дитинства.
Вони одружилися рано. Світлані було сімнадцять, коли Ігор повернувся з армії. Вона чекала на нього два роки, ні з ким не зустрічалася, і щойно він повернувся, майже відразу заваг.тніла.
Виходила заміж із жахливим токси..зом, це було видно навіть на вицвілих фотографіях: Ігор посміхається на тлі автомобіля з лялькою на капоті, а Света судорожно вчепилася в його рукав, сподіваючись, що її не знудить на очах у фотографа.
Саша народилася великою, з рудим густим волоссям. Свекруха сказала, що саме через це у Світлани була така печія. Але з Львом печія була ще сильнішою, а він народився зовсім лисим.
— Мені запропонували роботу в Португалії, — повідомив їй чоловік буденним тоном, ніби йшлося про квиток у театр на вихідні.
— Гаразд, — промовила Света. — І надовго?
Вона думала, що він поїде на місяць, може, на два, і вже уявляла собі принади «самотнього» життя. Але виявилося, що він їде назавжди.
– Тобто — назавжди? — не зрозуміла Света.
– Контракт на чотири роки, але мені обіцяють його продовжити, якщо все буде гаразд. А все буде гаразд, ти ж мене знаєш.
Так Света дізналася, що чоловік вирішив їхню подальшу долю за неї: або вони разом покинуть країну, або просто розлучаться назавжди. Ось такі справи.
Для Світлани вибір був очевидним: тут були її студенти, п’ятнадцять сортів троянд на дачі та мама з розсіяним склерозом. Було зрозуміло, що син поїде з батьком, він усе життя ходив за ним слідом, але Саша…
Саша залишиться з нею — її гордість, найкраща студентка третього курсу, яка не соромилася підійти при всіх і поцілувати її в щоку, кажучи: «Це моя мама!»
— Тато сказав, що я можу вступити на навчання до Європи, — сказала Саша, опустивши очі. — Ти ж розумієш, такий шанс…
Света не розуміла. Що вона зробила не так? Усе життя вона відкладала власні інтереси на другий план заради них — готувала котлети, хоча сама воліла б фаршировані перці, дивилася детективні серіали, коли на іншому каналі йшов її улюблений фільм, робила поробки з осіннього листя, прасувала сорочки, ходила на всі шкільні збори… .
І ось тепер усі троє збираються поїхати, залишивши її саму з котом, та п’ятнадцятьма сортами троянд на дачі.
— Мені потрібні джинси, — сказав Лев. — Я не можу поїхати в цих, вони короткі.
— А мені новий блокнот, я хочу вести щоденник. Купиш?
У Свети в горлі стиснувся клубок, їй хотілося говорити зовсім про інше — про те, коли вони тепер побачаться, хотілося почути, що вони будуть за нею сумувати, а ще вона сподівалася, що хоча б дочка в останній момент передумає і залишиться з нею. Або всі троє залишаться. Адже вони ж сім’я, правда?
У супермаркеті вона за звичкою склала в кошик величезну пачку кукурудзяних паличок, які так любив син, банку нутели, хоча, крім доньки, її ніхто не їв. Довелося викласти все назад, адже через три дні вони вже поїдуть. Очі пекло, але вона трималася.
— Можна швидше? — почула вона чийсь роздратований голос у черзі й підвелася навшпиньки, щоб подивитися, що там.
Біля каси стояла згорблена жінка в блискучій чорній куртці й тремтячими пальцями перераховувала гроші.
— Не вистачає п’ятдесят три гривні, — роздратовано промовила касирка. — Що будемо вилучати?
— Але там вказана інша ціна, — тремтячим голосом відповіла жінка. — Я точно порахувала, і…
— Не затримуйте чергу!
На стрічці лежали пачка цукру та борошна, упаковка яєць і маргарин. Схоже, жінка збиралася щось спекти. За віком вона була приблизно як мама Світлани, може, трохи старша, але та вже давно не ходила сама по магазинах.
Світлана кинулася і поклала сто гривень.
— Ось, розрахуйтеся з нею, і все, — сказала вона.
Касирка закотила очі й почала відраховувати решту.
— Дякую, але я…
Жінка раптово замовкла й буквально впилася поглядом у обличчя Свети.
— Світлана? — радісно промовила вона. – Це ти?
І тут Света теж її впізнала. Тітка Марія…
Це було в дев’яносто п’ятому. Їй тоді було сімнадцять, і через три місяці мав повернутися Ігор. Тоді від них якраз пішов батько, і Света на канікулах допомагала мамі на ринку, підміняла її, коли мама їздила за товаром.
Анвар одразу ж звернув на неї увагу. Света відчувала це по його маслянистому погляду, по тому, як він оглядав її з голови до ніг. Света його боялася.
Він був старим, страшним, небезпечним. А ще він був їхнім “захисником” , і вона це добре розуміла, тому все, що могла робити, — це намагатися не привертати до себе уваги.
Того разу мама знову поїхала за товаром, а вона стояла за прилавком. Ринок зачинявся, і вона складала речі в сумки. Вони приїхали на машині — із затонованими стеклами, не було видно, скільки там людей. Анвар вийшов із машини й став навпроти її прилавка.
— Вже закінчуєш? — ліниво промовив він. — Любиш устриці?
— Що? — не зрозуміла Света.
Вона тоді й не знала, що таке устриці.
— Зараз поїдемо, пригощу, — ліниво промовив він. — А якщо будеш слухняною дівчинкою, зможеш їсти їх хоч щодня.
Света відразу все зрозуміла. І дуже злякалася — вона знала, як це буває, бачила багато разів. Руки стали схожими на палиці, ніяк не хотіли слухатися. Анвар дивився на неї, а вона намагалася не видати свого страху.
— Світлано!
Це тітка Марія з сусіднього прилавка покликала її, і Света підвела голову в наївній надії — зараз вона допоможе.
— Світлано, допоможи мені, бо спина заклякла, — попросила вона.
Під пильним поглядом Анвара Света попрямувала до тітки Марії. І та прошепотіла їй: «Тягни час, скільки зможеш».
Света знімала вішаки з сукнями так, ніби кожна з них важила сто кілограм. Хвилини тягнулися, наче слизька кисельна каша.
— Пожежа! — раптом пролунав чийсь тонкий дитячий голос. — Пожежа!
Света почала крутити головою й справді побачила дим — тоненьку чорну струйку. Навколо зашуміли, всі почали метушитися. І серед цього галасу хтось схопив її вологою долонькою й прошепотів на вухо: «Біжимо!».
Це був син тітки Марії, десятирічний Мишко. Він тягнув Свету кудись углиб ринку, і вона не чинила опору.
Вони сховалися на старому складі, зазвичай там гуляли підлітки, але всі, мабуть, побігли дивитися на пожежу.
— Хочеш, я розповім тобі анекдот? — запитав Мишко тонким дитячим голосом.
— Розповідай, — погодилася Света.
І він розповів їй один, потім ще один. Спочатку вона не сміялася. Але потім він розповів справді смішний. І вона розсміялася. Та так, що не могла зупинитися. А потім сміх перейшов у сльози. Мишко ніяково гладив її по сплутаному волоссю, а вона ніяк не могла заспокоїтися.
— Тітко Маріє, — посміхнулася Света. — Як я рада вас бачити…
По дорозі, поки вона проводжала її додому, Света думала: ну як так, невже у неї нікого не залишилося, адже був же син Мишко, і дівчинка, трохи молодша за нього, Оля, здається?
Ні, нізащо вона не поїде з чоловіком і дітьми до Португалії — у неї тут мама, і Света не дозволить, щоб вона й надалі так само рахувала копійки, вибираючи, що можна купити в магазині.
Біля під’їзду, до якого її вела тітка Марія, по дорозі скаржачись на дітей, які її покинули, та на сусідів, які виливають кислоту в каналізацію, їх зупинив високий бородатий чоловік.
— Мамо, ну ти знову! — роздратовано запитав він. — Скільки ж ще, я ж просив…
Тут він запнувся, натрапивши поглядом на Свету. Вона теж дивилася на нього і ледве впізнала.
— Мишко?
— Света?
— Ого! А ти змінився!
— А ти зовсім ні!
– Брешеш!
– Ні краплі…
Виявилося, що у тітки Марії не все гаразд з головою.
– Як тільки не стало Олі, так вона й не оговталася, – пояснив Мішка. – Ліки трохи допомагають, але вона їх випльовує, я не завжди можу за цим стежити…
У квартирі було чисто, у передпокої висіло пристойне пальто, але, як пояснив Михайло, тітка Марія весь час носила цю куртку, Ольги, якій було вже більше десяти років…
Він вклав матір спати, а потім вони зі Світланою сіли на кухні пити чай. Потім міцне, і вона розповіла йому все — про чоловіка, який вирішив поїхати й забрати дітей, про маму, яку вона не могла покинути, про життя, змарноване на незрозуміло що.
— А у тебе є діти? — запитала вона.
Михайло знизав плечима.
— Якось не вийшло. Перша дружина не хотіла, друга не змогла. А тепер ось я вже три роки як один…
Коли подзвонив чоловік, язик Свети вже ледь слухався її.
— Ти де? — роздратовано запитав він. — Хто готуватиме вечерю? Діти сидять голодні, та й я…
– А в Португалії хто вам готуватиме? Нехай той і готує, – відповіла Света й поклала слухавку.
Але додому все ж пішла. А Михайло запропонував її провести.
– Дякую, – сказала йому на прощання Света.
– Та годі, за що…
– За все. Це ж ти тоді смітник підпалив, так?
Михайло зніяковів.
– Ну, я… Знайшла, що згадати.
– Я вам з тіткою Марією завжди була вдячна, всі ці роки це пам’ятала, – відповіла вона.
І поцілувала його в щоку.
Звісно, вона поїхала проводжати їх до аеропорту. У горлі скребло, але Света трималася. Чоловік був натягнуто веселим, дочка спокійна, син мовчав.
– Точно не приїдеш? – запитав чоловік на прощання.
Света похитала головою.
– Ну, як хочеш. Якщо знадобиться розлучення, пиши, все оформимо.
Света кивнула.
Дочка поцілувала її в щоку, заплакала. Лев стояв мовчки.
— Синку, — вона легенько притиснула його до себе. — Ти дзвони мені, добре?
І тут її син, який уже на пів голови був вищий за неї, раптом розплакався, наче маленький. І сказав:
— Мамо, можна я залишуся?
Ось чому так вийшло, що з аеропорту вона їхала не одна. Син сидів поруч і міцно тримав її за руку. У нього були сльозаві очі.
З таксі виходили довго: сумка, валіза, з якої поспіхом діставали речі доньки.
— Света!
Вона здригнулася, чомусь вирішивши, що чоловік із донькою теж передумали й повернулися. Але це були не вони. Біля під’їзду стояв Михайло.
— Привіт! — сказав він. — А я тут на тебе чекаю. Вже хотів іти додому.
Світлана подумала, що, мабуть, щось забула тоді в його квартирі, і почала згадувати, що це могло бути.
Тим часом Михайло підійшов до її сина, простягнув руку й представився:
— Михайло.
Її такий великий і такий маленький син хрипко відповів:
— Лев.
І в цю мить Света зрозуміла: вона нічого не забула. Вони з Михайлом зустрілися поглядами, він посміхнувся.
— Може, з’їмо морозива в кафе? — запропонував він.
— Можна, — погодилася Света.
Вона не знала, що на неї чекає далі. І не хотіла знати. Час покаже…
