Незвичайний хлопчик з великими добрими очима і важкою долею.
Поспішає вперед, сподіваючись на світле майбутнє, ніколи не зупиняючись. У нього був цілий світ всередині, який, здавалося помітити могла тільки я: я знала що у нього велике майбутнє. Він міг би стати бізнесменом або ж тим хто багато заробляє, чого в принципі і не вистачало його родині.
Я завжди відчувала до нього тільки позитивні емоції, але в той же час мені було щиро шкода його.
Мене ніколи не називали добродушною, та й я не завжди до цього прагнула, але мені дуже хотілося допомогти цьому хлопчику. Часто кликала його на чай, пообідати і просто поговорити.
Здавалося ,я любила його як власного сина.Здавалося, що його тіло скоро розвалиться. Він був настільки худорлявим, що хотілося нагодувати його ще більше.
Своєю яскравою посмішкою він висвітлював вулицю, і в той же час змушував засмучуватись від його сильно запалих щік.
Сім’я хлопчика була досить небагатою.
Батько – сторож, мати – вихователь у дитячому садку. Та й їжа в холодильнику була завжди, грошей категорично не вистачало. Волею чи неволею, мені доводилося спостерігати за їхньою родиною.
Живучи буквально один навпроти одного важко було не помітити, в якому становищі вони перебували. А знаходилися вони не в найкращому становищі, уж повірте.
Я і мій чоловік жили удвох, сини давно роз’їхалися і будинок спорожнів. Подорослішали .Може тому я завжди так хотіла приділити увагу сусідському хлопчику? Мені було самотньо.
Вважайте, кожен день одне і те ж. Набридло.
Коли хлопчикові виповнилося 7 років, в їхній родині з’явилося ще одне маленьке диво. Дівчинка, яка повинна була принести щастя. Хлопчик дуже сильно радів, знав що вона виросте привабливою і хорошою дівчиною. Але в їх житті все пішло шкереберть.
Батько загуляв , втратив роботу, зовсім не приділяв часу дітям і навіть ображав дружину. Кожен день хлопчик виносив якісь гори незрозумілого сміття. Слідом чулися крики батька, а на очах хлопчика наверталися сльози. Він не хотів щоб батько кричав , хлопчик хотів жити спокійним сімейним життям.
Мама його змінила роботу, влаштувалася чи на м’ясокомбінат, то чи в якусь їдальню щоб бути ближче до їжі.Кожен день я на вулиці зустрічала пониклого хлопчика і питала: “Як справи? Як школа?». Він завжди з великим інтересом розповідав про себе, про шкільні будні і так далі, але потім згадуючи, що у нього є справи, прощався і тікав додому ,до мами. З такою надією в очах, що мені завжди було цікаво, про що він думає.
Напевно, він думав про щастя, безтурботного життя, про нормальне дитинство.
Його батько на той час пішов з життя, і мати кинула роботу та засіла вдома горювати. Грошей, звичайно ж, не було, а ті що давала я, залишалися зі мною з фразою: «не заробил».
Отже, тринадцятирічний на той момент хлопчик пішов працювати. Він допомагав з магазином за рогом, шукав багато робіт, сильно втомлювався і сподівався, що заробить багато грошей. Але так як він був досить маленьким, його не вважали за працівника і часто обманювали на гроші.
Одного разу, коли я запросила його на чай, він сів і заплакав. Я запитала: “Чому ти плачеш?”Він відповів: “Допоможіть мені, будь ласка, вилікувати маму. Я дуже хочу її вилікувати. Я хочу щоб вона була здоровою».
Тепер плакати почала я, так як ніколи не бачила такої щирості в очах. Хлопчику дісталася важка доля і порадившись з усіма своїми рідними, ми вирішили відвезти в клініку його маму. Звичайно, вона довгий час опиралася.
“Не ваша справа!” – кричала вона. Не пам’ятаю як нам вдалося затягнути її в машину, але ми все-таки змогли показати її лікарю.Через деякий час вона прийшла в себе і усвідомила що не повинна була цього робити. Забувати інтерес до самої себе. Забувши себе, вона забула дітей, про те що про них теж треба дбати. Її можна зрозуміти, вона відчувала себе максимально погано після уходу свого коханого з життя . З дитинства вони були не розлий вода, завжди разом і тут … проблеми зламали їх обох.
З тих пір пройшло не так вже й багато часу. Сам хлопчик переїхав, а його мама все так само залишилася жити в будинку навпроти.
Її син дуже часто приїжджав і відвідував її. Їхній будинок ніби змінився. Став світитися від щастя, від знаходи в ньому людей.
І ось буквально через кілька хвилин тому я почула стук у двері: це був той самий хлопчик. Він вручив мені невеликий конвертик, букет квітів, мій улюблений тортик.
У конверті були гроші, які я віддала за лікування його матері. Відмовлятися було безглуздо, він все одно не дав би цього зробити. Тому я віддала їх його матері. Нехай ці гроші будуть нагадуванням про те, що добро в світі існує.
