«Форд» чоловіка зупинився біля воріт котеджу. Дарина вибігла назустріч, запитально кивнула. Той негативно похитав головою. Вони не промовили ні слова. З тих пір, як рік тому зник їхній син, про що-небудь інше Дарина говорити не могла. Адже це її провина.
Тоді вона вийшла погуляти в парк біля котеджів. Та який це парк? Так, ділянка двадцять на двадцять метрів, з альтанкою і двома лавками. Але яке там повітря. Ось і приводили туди матусі з селища своїх чад.
І Дар’я рік тому привезла на візочку свого Гліба, якому всього півтора виповнилося, подихати свіжим повітрям. Підійшла до лавочки і тут згадала, що телефон вдома залишила, а її мама повинна зателефонувати. Сунула йому цукерку і побігла. До будинку всього сто метрів, а він поки цукерку розгорне.
Прибігла назад, а його… немає. Кріплення на візку розстебнуте. Може, сам розстебнув, таке вже бувало. Заглянула за сусідні ялинки – немає. Почала бігати, кричати – не відгукується.
Зателефонувала чоловікові. Потім у поліцію.
***
Чоловік поїхав, а Дарина пішла в парк. Уже рік щодня вона приходить сюди. Раптом все це страшний сон. І її Гліб чекає на лавочці. Ні! Присіла на краєчок і заплакала:
— Синочку, рідний, де ти?
***
Зігфрід істерично почав кидати в сумку, що стояла на ліжку, свої речі.
— Де моя бритва?
— Ось, забирай! — на ліжко полетів футляр з бритвою, за ним всі чоловічі речі, що належали співмешканцю. – І щоб духу твого тут не було.
— Як я міг з такою, як ти, зв’язатися? Живи одна в цій глушині.
— У мене є син.
— Ой, Жанна, не сміши! Який він тобі син? Він тебе навіть мамою не називає, — Зігфрід злорадно посміхнувся. – Почекай, дізнаються, що ти його вкрала…
— Для тебе старалася – ти ж хотів сина.
— Та що з тобою говорити. Ось і виховуй його сама.
Він схопив сумку і вийшов. Жанна підбігла до вікна, поглядом провела свого співмешканця до хвіртки, сіла на підлогу і заревіла.
***
Малюк вийшов з іншої кімнати, у нерішучості зупинився, дивлячись на жінку, що плакала. У його маленькій голові все змішалося. Миготів образ іншої жінки, її ласкаві руки. Він називав це бачення мамою.
Але з кожним днем цей образ потроху стирався. Перед очима весь час була ось ця тітка, яка постійно шльопала по попі і лаялася. Зараз вона чомусь плаче.
Хлопчик став обережно підходити. Встав поруч, намагаючись зазирнути в очі. Жінка підняла голову і зло крикнула:
— Тебе тільки тут не вистачало!?
Малюк закліпав очима і почав відступати в іншу кімнату.
***
«Що робити? Що робити? — думки гарячково металися в голові жінки. — Мені двадцять три. Продам будинок. Правда, в цю глушину навряд чи хто поїде. Машину — теж. Яка машина? Одна назва. Можна і не продавати — вона ще їздить.
Поїду в місто. А цього куди подіти? Не з ним же їхати? Ох, і дурна я. Навіщо його вкрала? Коханому хотіла догодити».
***
Жанна з якоюсь зловтішною посмішкою згадувала події річної давності. Тоді вона жила в іншому селищі, величезному в порівнянні з цим. Там навіть була своя поліклініка, в якій вона і працювала медсестрою.
І звичайно, знала, що не може мати дітей. Вже й змирилася з цим. Але з’явився цей Зігфрід. І гроші у нього були. Яке у них було кохання! А він хотів сина.
Якраз тоді сталося кілька подій. Пішла з життя бабуся і залишила їй цей будинок. А в їх поліклініку почала приходити жінка з дитиною, якій був лише рік. Така гарна!
І тоді у неї визрів план. Адресу тієї жінки вона, звичайно, знала. Сама їм медичну карту оформляла. Коли коханець поїхав в черговий раз на заробітки, вона стала стежити за котеджем тієї жінки. Приїжджала на своєму старому авто, яке залишала на узліссі за кущами.
Дар’я, як звали ту жінку, часто гуляла з сином у невеликому парку, біля самого будинку, від якого до лісу всього метрів сто. Хлопчик сам бігав по траві, заглядаючи за кожну ялинку, але далеко не забігав.
Жанна приїжджала щодня в очікуванні нагоди, і та представилася. Мама сунула синові цукерку і чомусь пішла в будинок.
Жанна бігом подолала ці сто метрів, схопила хлопчика, притиснула до грудей, щоб не кричав, і побігла назад.
***
Вона привезла малюка в будинок бабусі, який став її домом. Нечисленні сусіди відразу зрозуміли, що це її рідний син.
Коханець, який повернувся з заробітків, тільки похитав головою і розсміявся.
Хлопчик для нього був просто іграшкою, з якою можна пограти вечорами. Незабаром іграшкою він став і для неї, до того ж з кожним днем все більше і більше набридаючи.
Потрібно щось робити. І насамперед, позбутися цього «синочка».
«Що ж з ним робити? У дитячий будинок не здаси – занадто багато питань з’явиться. У ліс його, чи що відтягнути? Ні, живий все ж. А чого я думаю? Відвезу його назад, де взяла».
***
Чоловік поїхав. Дарина прибрала посуд, виглянула у вікно:
«Здається, дощ збирається. Треба швидше в парк сходити, подивитися. Зараз йому вже два з половиною. Цікаво, яким він став? Невже я ніколи не побачу тебе, синочку?»
Впала на ліжко, заревіла. Поплакавши, почала поспішно збиратися.
***
Малюк сидів на лавочці, під дрібним дощем. Його маленьке тільце здригалося від крапель, що падали на нього. Він не знав, що робити. Тітонька сказала: «Сиди і чекай, коли прийде мама». Але хто вона, ця мама? Чому його залишили одного під цим холодним дощем?
— Гліб! Синку!!! — пролунав пронизливий крик.
До нього бігла тітонька. Щось рідне в її зовнішності… Хто це? Не відриваючи погляду, сповз з лавочки. Зробив крок, другий…
— Мамо!!— і кинувся назустріч.
Спеціально для сайту Stories
