Все відбулося якось буденно. Без сліз, вмовлянь і нервів. Батько присів переді мною, чотирирічним, незграбно обійняв і непевно поцілував у щоку.
– Прощавай, сину…
Підхопив свою легку коричневу валізу зі шкірозамінника, ще раз уважно подивився на маму і пішов.
Тільки після того, як зачинилися двері, вона опустилася на кухонний табурет і сховала обличчя в долонях.
– Ось і все…
Видихнула.
Мене потягнуло до вікна – подивитися з висоти третього поверху на батька: може, те, що зараз відбувається, неправда? Раптом він стоїть біля під’їзду, дивиться вгору і посміхається?
Ні…Швидким кроком батько віддалявся в бік зупинки. Понурі плечі в білій сорочці від дрібного вересневого дощу промокли, і він виглядав від цього ще більш загубленим.
Нікчемним.
Біля дороги він раптом зупинився, і я подумав, що ось тут і закінчується ця дурна гра. Відкрив вікно і зібрався було помахати рукою, мовляв, повертайся, татку! Але послизнувся на підвіконні і …
Останнє, що я пам’ятаю з того дня – мамин крик, що проникає до самих кісточок…
Слово «розлучення» я почув набагато пізніше. А його значення зрозумів приблизно в чотирнадцять років. Так, адже треба обов’язково сказати, що тоді я не впав з вікна – мама кричала з іншої причини.
Щоб я не зупиняв батька.
Потім вона кричала, щоб я не плакав від туги за ним. Потім – щоб навіть не згадував…
Не згадував про те, що у мене взагалі є батько…
Найстрашніше в усьому цьому – вона змогла вселити мені, що так воно і є. Адже це він пішов, залишив нас, кинув. Тому – негідник…
Навіщо мені це було потрібно знати? У мене немає відповіді на це питання. Не подумайте, моя мама – чудова. Можливо, що в її думках я просто став інструментом нелюбові. Або – помсти за розставання.
Загалом, досить швидко батько просто зник з моєї пам’яті. На цілих дванадцять років.
Я мало чим відрізнявся від інших підлітків – палити спробував років у чотирнадцять. Міцне – трохи пізніше. Але я не був шибеником у повному розумінні цього слова – непогано вчився і навіть вважався активістом у школі.
Планував вступати на юридичний. Але компанія і двір робили свою справу. А ще озлобленість через часті формулювання в батьківських розмовах у школі типу «безбатьківщина» – чого з нього взяти?
Звідси і черствість. І цинізм.
До 16 років я часто не ночував вдома. Доводилося бувати і в підвалах, і на занедбаних будівництвах. Але матері дзвонив завжди, попереджав, щоб не хвилювалася.
І цього разу подзвонив.
Стрілки на великому вокзальному годиннику показували десять хвилин одинадцятої вечора. Не ночі – вона для мене починалася набагато пізніше.
– Привіт, мамо. Не чекай мене сьогодні…
– З тобою, сину, дехто поговорити хоче…
І тут мене буквально паралізувало. Голос я впізнав відразу. Батько.
– Привіт, рідний мій… – каже.
Цунамі в душі виникло за частки секунди. Хоча, можливо, моя злість маскувала зовсім інші почуття…
– Рідний? Який я тобі рідний?! У мене 12 років батька не було! Чому він зараз повинен з’явитися? Іди геть з нашої квартири!..
Нічого не дав йому сказати, відповісти. Повісивши трубку, важко дихаючи, намагаючись проковтнути величезну грудку в горлі, я побіг!
Побіг додому. Може, встигну…
Залізничний вокзал розташовувався за півгодини ходьби від будинку і бігом цю відстань можна було подолати хвилин за п’ятнадцять.
На сходинках підземного переходу спіткнувся, впав на очах рідкісних вечірніх перехожих, які дивилися на мене якось з питанням чи що. Та плювати на всіх!
– Чого витріщилися? – закричав на всю силу.
А сльози вже лилися по щоках, прокладаючи звивисті стежки від очей до підборіддя. Спробував розмазати їх брудними від падіння долонями… Стало ще помітніше, що я плачу. Як дівчинка…
Підвівся, зітхнув, зробив три кроки і знову побіг у бік будинку.
Встигнути б.
…За сто метрів побачив червоні ліхтарі від’їжджаючого таксі. А на задньому сидінні – все той же понурий силует у білій сорочці…
Але, як і раніше, побіг на поверх, адже, може, помилився. Перед дверима в коридорі, притулившись до стіни, плакала мати.
– Навіщо ти так з ним? – зітхнула вона.
– Це я навіщо? Я? – слів більше не було – їх забрав мій нескінченний, як тоді здавалося, біль. Краще б я впав з того підвіконня!..
Вже потім, через кілька днів, мама розповіла мені, що всі ці роки вона з батьком спілкувалися по телефону і листувалася, мої фотографії йому надсилала. Хвалилася – який великий, самостійний і розумний син у нього виріс. Добрий і розуміючий. А я ось який виявився, «йди геть»…
Я, виходить, винен у всьому…
Погано з виною жити. Але ще п’ятнадцять років пройшло з цим відчуттям.
В армії відслужив, одружився, народилася дочка. Якось вона у мене запитала – де мій тато, її дідусь? А що скажеш?
Нічого.
Але шляхи Господні – дивна річ. Туди приводять, про що думаєш. По роботі опинився в тому місті, де батько живе. Його адреса у мене з тієї, зустрічі, що не відбулася, після розмови з матір’ю, завжди була при собі в блокноті. Не знаю навіщо – сподівався, напевно, що знадобиться.
З вокзалу, з перших кроків по перону, кишеня з блокнотом буквально горіла. Обпалював долоню, в якій стискав його. Прийняв рішення – побачу батька цього разу. Обов’язково!
Три дні відрядження одним махом пролетіли – виїжджати завтра рано вранці. Але слово собі дав – виконувати треба. Зібрався, черевики начистив, навіть краватку начепив. Може, щоб сподобатися?
Таксі привезло до звичайної «хрущовки». У дворі – дітлахи, бабусі на лавочці. У цьому сенсі всі наші міста схожі одне на одне, не відрізниш.
Постояв на розі – може, так побачу? Ніби немає знайомого обличчя. Рідного. Чого чекаю – незрозуміло. Боюся, значить.
Зважився, бадьоро попрямував до другого під’їзду – за номером квартири встиг порахувати, повз бабусь пройшов, привітався. Але на їхнє запитання в спину «ви до кого?» сил відповісти не знайшов.
На другий поверх піднявся – ось вони, двері. Уф, повітря в легені набрав, у дзвінок подзвонив. А у самого ноги назад відійшли, ніби бігти зібралися. Стояти! – кричу собі. За дверима, чую, кроки… Замок клацнув.
Відчинила приємна на вигляд жінка з сивиною в зачісці.
– Вам кого? – питає.
Поки я слово підбирав – чи то батьком назвати, чи то по імені по батькові – в її очах з’явилося впізнання. Рукою за серце взялася.
– Господи… Ігор…
І сльози бризнули.
– Він же тебе кожен день чекає. Зараз хоча б у вікно дивитися перестав… Та що ти, заходь, – і двері ширше відчинила. – Зараз він з прогулянки повернеться – навколо будинку гуляє. Ось радості буде!
Сотні хороводів в голові емоції закрутили – і радість, що живий, і щастя, що чекав-таки. Не дивлячись ні на що.
– Ні, – відповідаю, – я краще почекаю на нього у дворі.
Розвернувся і через дві сходинки з під’їзду вибіг. Присів на низькому парканчику дитячого майданчика навпроти, чекаю, вдивляюся в обличчя.
…По плечах впізнав – тим самим, понурим, ніби тягар на собі несе. Або провину за щось.
Батько зупинився метрів за десять, на дерево рукою сперся. Дивиться прямо в очі, тільки підборіддя тремтить. І я не витримав.
– Тату…
І тут рвонув до мене, немов маленького хлопчика схопив, притиснув. А сам голосно плаче.
– Синку. Сину. Скільки ж я чекав на тебе. Як сподівався, що ти пробачиш…
– А я думав, що пробачення просити повинен я, – вичавив із себе крізь сльози.
І двір раптом затих. Круги щастя, як по воді, до всіх докотилися. І навіть досвідчені життям бабусі, дивлюся, хусточки дістали, носом хлюпають.
Батько відсторонився, посміхнувся і всі прожиті роки розтанули, талою водою з серця змилися. І треба було всього – приїхати. Просто так.
Під руку в під’їзд зайшли, в квартиру піднялися.
Всю ніч на кухні просиділи. Про своє життя розповідали. Тітка Валя, дружина батька, стіл накрила, метушилася до півночі. Потім залишила чоловіків – мовляв, вам є про що поговорити – спати пішла.
А ми мовчали більше – надивитися один на одного не могли.
Але час, як на зло, пролетів швидко. А у мене поїзд рано. І ще в готель встигнути за речами.
На порозі обійнялися. Знову зі сльозами.
– Тепер, – кажу, – приїжджати часто буду. І онуку твою привезу.
З цим відчуттям щастя і поїхав. З надією і любов’ю в серці. Адже рідну людину, яка, здавалося, втрачена, знову для себе знайшов…
Як обіцяв, наступного разу, коли приїхав до батька, взяв доньку, щоб познайомити її з дідусем. Правда, забігаючи наперед, скажу, що знайомство це вийшло зім’ятим.
Біля моги ли…
Батько через тиждень після мого від’їзду пішов… Серце не витримало. Тітка Валя розповіла потім, що у нього була невиліковна хвороба, на чому тримався – невідомо. На очікуванні, може.
…Дочка зірвані на галявині перед входом на цвинтар ромашки йому поклала.
– Привіт, діду, – посміхається. – Я тебе таким і уявляла – очі як у тата.
І погладила фотографію на пам’ятнику…
Любов, адже вона назавжди, вічна, незалежно від відстані між людьми, дурних і вигаданих обставин. Вона і в прощенні теж. Заради дітей. Заради себе…
Спеціально для сайту Stories
