Олена ненавиділа свою матір. Ні, спочатку вона її любила, все дитинство намагалася домогтися взаємності, всіляко догоджала, але та ці спроби просто ігнорувала.
Адже в неї ж був синочок Микитушка, сонце у віконці, зірочка на небі тощо. А він крутив матір’ю, як хотів.
– Та тебе взагалі ніхто не хотів! Ти випадково вийшла! Якби не тато, тебе б узагалі не було! – нагадував Микита під час кожної сварки.
– А ти – мерзенний хлопчисько! Мамин синочок! – не залишалася в боргу Олена.
У підсумку все закінчувалося одним і тим самим: брат біг скаржитися матері, а вона вкотре вичитувала і карала дочку.
– Ти старша, маєш бути терпимішою! – повчально говорила Галина Миколаївна. – Не можна ображати молодшого брата. Поки ти цього не зрозумієш, будеш гуляти на вулиці тільки двічі на тиждень.
– Ти завжди його захищаєш, а як же я?! Тобі все одно, що відчуваю я, коли ти за нього заступаєшся? Ти завжди на його боці! – заперечувала Олена, але її ніхто не слухав.
Поки був живий батько, він заступався за доньку – дуже її любив. Відбувалося це нечасто, оскільки Дмитро Сергійович багато часу проводив у відрядженнях, заробляючи на безбідне життя для всієї родини.
Але, коли Олені було 22 роки, батько пішов з життя. Він залишив після себе гідну спадщину у вигляді великого будинку в передмісті та солідного банківського рахунку.
Ось тільки оформлено це все було на матір.
– Про що ти говориш? – здивовано підняла брови Галина Миколаївна, коли за півроку Олена заїкнулася про те, що непогано було б спадщину поділити. – Твій батько хоч тут проявив розсудливість, і всім тепер володію я одноосібно.
– Мамо, ти ж знаєш, що я заміж зібралася за Антона, а жити нам ніде. Ми цілком могли б продати будинок і купити кожному окреме житло. Тато б не допустив, щоб я залишилася на вулиці, – Олена зробила спробу достукатися до матері.
– Припустимо, будинок ми й так продамо. Микитушка навчатиметься в університеті і з передмістя йому далеко добиратися. І хлопчикові потрібна машина – не стане ж він їздити на навчання тролейбусом. Крім того, навчання платне, та й жити йому на щось треба.
– Справді. А мені не потрібно нічого!
А Микитушка врешті-решт вирішив, що хоче навчатися у великому місті, і саме там йому потрібна квартира і машина статусом вище.
Мати, хоч і поплакала трохи, але все ж дозволила синочкові поїхати.
Будинок довелося продати – дуже дорого його було обслуговувати, та й житло в центрі коштувало дорожче, ніж у їхньому місті.
З панського плеча Галина Миколаївна подарувала доньці та зятю на весілля суму, якої їм вистачило на перший внесок за іпотекою.
– Вибач, Олено, більше нічим допомогти не можу. Микитушкові більше гроші потрібні, він навчається, – заявила мати.
Наче Олена ніколи не вчилася й одночасно не підробляла! Та нехай подавляться вони цими грошима! Вона перестала дзвонити матері, але та сама регулярно це робила.
– Микитушка відмінно вчиться! Він тільки на третьому курсі, а його вже помітили у великій компанії! – хвалилася Галина Миколаївна.
– Це в якій же? – єхидно запитувала Олена.
Сама вона не спілкувалася з братом узагалі.
– Ой, я забула назву, але це дуже серйозна фірма!
Потім, зі слів матері, Микиту взяли на роботу в цю компанію, і він там крокував кар’єрними сходами просто семимильними кроками.
Щоправда, не забував брати в матері гроші.
І так, одного разу синок запросив маму в гості і розважав цілих три дні, показуючи місцеві визначні пам’ятки і ресторани. Про все це Галина Миколаївна розповідала всім, хто її слухав.
Олена слухала одним вухом.
По-перше, вона не особливо вірила в успіхи брата, а по-друге, у них з Антоном з’явилася дитина і клопоту додалося.
Онука бабуся, до речі, бачила тільки один раз, але він її не особливо цікавив.
Ось з’являться діти у Микитушки – тоді так, вона готова буде стати зразковою бабусею.
Невідомо, скільки б це тривало, але одного разу Галина Миколаївна зіткнулася на вулиці з колишньою помічницею по господарству.
Тетяна Леонідівна жила в тому ж селищі, де мешкала сім’я Олени, і працювала у них двічі на тиждень.
З моменту продажу будинку – років сім уже – жінки не бачилися.
– Ой, Тетяно! – зраділа зустрічі Галина Миколаївна, невимовно здивувавши хатню робітницю – ніколи вони раніше не дружили! – Як я рада тебе бачити?Як ви там живете? – вона ставила запитання, але відповіді її не цікавили.
Їй же треба розповісти про свого улюбленого Микитушку. І тут Тетяна Леонідівна здивувалася ще більше:
– Почекайте-почекайте! Ви зараз про свого сина розповідаєте? – перервала вона хвалебні оди знайомої.
– Ну звісно! У мене один син!
– Тоді щось не складається.
– Що саме?
– Ваш син із моїм сином Валеркою в магазині електроніки працює. Ну як працює – більше прохолоджується. Валерка замучився його перед начальством відмазувати. То проспить ваш синок, то прогуляє…
– Тетяно, ти щось плутаєш.
– Нічого не плутаю! Два роки вони разом квартиру знімають. Синок мій, щоправда, уже й не радий, що з вашим зв’язався. Каже, ледачий він, мамо, хитровироблений. Якби ви гроші йому не давали, то вже давно б у який-небудь кримінал вплутався. А, може, і вплутався вже.
– Та ні, Микитушка університет закінчив, працює в… – Галина Миколаївна під зловтішним поглядом Тетяни Леонідівни обірвала свою промову на півслові.
А потім схопилася за серце.
Швидка приїхала швидко, лікарі спрацювали професійно, інакше для Галини Миколаївни цей інфаркт міг стати страшним.
Тетяна Леонідівна не кинула її одну, і вона ж зателефонувала з телефону матері дітям.
Микита пообіцяв приїхати наступного дня, тоді ж з’явилася і Олена.
– Ну, я вважаю, що ти за матір’ю будеш доглядати? – недбало поцікавився Микита, коли лікар повідомив, що життю матері нічого не загрожує, але їй потрібно допомогти відновитися.
– З чого ти взяв? – примружилася Олена.
– З того, що в мене багато справ! Я не можу просто так узяти й усе кинути! Керівництво мене не зрозуміє і прощавай премія!
А знаєш, яка в мене премія?! Тобі й не снилося.
У мене вся кар’єра може впасти!
– А в мене робота, чоловік і дитина маленька. І взагалі, ти – мамин улюбленець, от і повертай тепер борги! Мені вона навіть на лікарню грошей не дала! Онукові брязкальце жодного не купила! Усе тобі!
Захоплені суперечкою вони не помітили, як підійшла Тетяна Леонідівна, якій стало шкода колишню роботодавицю, і вона приїхала її провідати.
– Ну-ка, ну-ка, Микитушко, це яка кар’єра там у тебе? – єхидно запитала вона.
Микита замовк на півслові.
– Привіт! А ваш синок не вміє язика за зубами тримати? – зло відповів він. – Загалом, розбирайтеся тут самі, – кинув він уже сестрі й спішно ретирувався.
– А тобі не соромно, Олено? Мати тебе виростила…
– Ви не лізьте, куди вам не треба! – тепер уже розлютилася Олена. – Ви нічого не знаєте про нашу сім’ю! Та що я тут виправдовуюся! – вона махнула рукою і теж пішла.
Тетяна Леонідівна подивилася їй услід.
– Ну дітки!
“Дітки” до матері більше не прийшли. З лікарні її забирала Тетяна Леонідівна. Вона ж запропонувала їй у помічниці свою доньку Ксюшу.
– Дівка вона в мене хазяйновита! Тільки з чоловіками їй не щастить! Ось привела у світ від когось Матвія і навіть не зізнається, хто батько! А жити-то на щось треба. Надішлю її до вас?
– Нехай приходить… – ослабла від хвороби і потрясіння Галині Миколаївні було все одно на Ксюшу, але допомога їй дійсно була потрібна.
Діти ж допомагати їй явно не збиралися.
– Тільки ніяких немовлят у моєму домі!
– Звісно-звісно! – зраділа Тетяна Леонідівна.
Вона не стала уточнювати, що її онукові вже два роки.
Ксюша цілими днями перебувала у Галини Миколаївни – готувала, прибирала, прала, купала хвору. І все з посмішкою з примовками.
Це, до речі, найбільше дратувало Галину Миколаївну – чого веселиться, доглядаючи за чужою жінкою?!
Але через кілька місяців вона вже й не уявляла своє життя без Ксюші.
А діти, її власні діти…
Олена зателефонувала один раз, поцікавилася здоров’ям і, почувши у відповідь “нормально”, попрощалася.
Микита ж дзвонив двічі й обидва рази після чергового запитання про здоров’я просив грошей.
Тут уже Галина Миколаївна прощалася, залишивши прохання без відповіді. Мабуть, сина свого вона зовсім не знала…
А через півроку Тетяна Леонідівна, яка регулярно відвідувала покинуту дітьми матір, ховаючи очі, розповіла, що Микита попався на крадіжці.
– Він і сина мого агітував, але той відмовився брати в цьому участь, – розповіла вона. – Що ж робити тепер, Галю? (віднедавна вона теж зверталася до Галини Миколаївни на ім’я і на “ти”).
– Нічого не робити, – похмуро відповіла та, хоча серце її знову дало збій, але тут допомогли вчасно подані Ксюшею ліки.
А за тиждень зателефонував улюблений синок, який якось роздобув у слідчому ізоляторі телефон.
– Мамо, допоможи, – він ледь не зривався на плач. – Мені потрібен хороший адвокат, інакше на зону піду. А я там не зможу – ти ж розумієш!
– Сам наворотив, сам і розбирайся, – відповіла мати твердим голосом і поклала слухавку.
А сама переживала, ночей не спала.
Зрештою попросила Тетяну зв’язати її з Валерою. Той не відмовився допомогти. Знайшов адвоката і заплатив йому грошима, виданими Галиною Миколаївною.
Микиті дали умовний термін, але подяки мати не дочекалася. Навіть не подзвонив синок, і сама вона не стала цього робити.
Олена теж матері не дзвонила і не приїжджала – образилася сильно, хоча зв’язок із Ксюшею таємно підтримувала, дізнавалася про здоров’я матері.
А Галина Миколаївна майже зовсім втратила смак до життя, можливо знову злягла, якби одного разу Ксюша не прийшла до неї з Матвієм.
– Галино Миколаївно, ви мене вибачте, мама прихворіла – Матюшу зовсім ні з ким залишити. Він хлопчик спокійний, посидить тихенько, помалює. Він не завадить!
– Гаразд уже, – закусила губи Галина Миколаївна.
Матвій дійсно влаштувався за столом і мовчки щось малював у принесеному з собою альбомі. Літня жінка довго на нього дивилася, а потім покликала Ксюшу, яка готувала обід.
– Подай мені альбом із фотографіями. Там, у верхньому ящику комода лежить, – попросила вона.
Задумливо відкрила його, перегорнула.
– Так від кого, кажеш, у тебе син? – вимогливо запитала в помічниці.
– Я не говорила, – відвела очі Ксюша.
– Та мені й не треба вже. Це ж вилитий Микита. Як таке могло статися?
– Ви натякаєте, що я вашому синові не пара?! – розлютилася Ксюша.
– Ну-ну. Ти не петушись !Я й сама тепер не знаю, хто кому пара, – зітхнула Галина Миколаївна. – Розповідай. Тільки в кухню підемо. Рано ще Матвію це слухати.
Ксюша розповіла, що Микита приїжджав до них у гості разом із Валерою, коли нібито закінчив інститут.
Усе розповідав про свої казкові плани, не звертаючи уваги на глузування приятеля.
І Ксюша на них уваги теж не звертала, із захопленням слухала хлопця. Так-то він їй давно подобався.
Ну і ось. Місяць гостював, і майже весь цей час вони зустрічалися.
– А до мене навіть носа тоді не показав, – з образою зазначила Галина Миколаївна.
– Та він ховався від якихось чоловіків. У карти чи що програв. Вдома вони б його швидко знайшли, а про наш дім ніхто й не здогадався.
Але це я потім уже все дізналася. Ой… – схаменулася помічниця. – Не треба було вам це розповідати…
– Та годі вже! Мене тепер нічим не здивуєш. І ти, значить, дізналася про дитину. А він? Хоча чого я питаю…
– Ну так. Подзвонила йому, а він у відмову. Не я батько і крапка, наполягатимеш, я тебе на весь білий світ ославлю. А я й не збиралася. Навіть матері не сказала. Вона тоді багато працювала, і сама не помічала нічого. Посварилася вона, звісно, але потім так раділа Матвію! Я і вам говорити не збиралася…
– Вірю. Ось і я могла б радіти онукові, точніше, двом онукам, а я… – Галина Миколаївна махнула рукою і заплакала.
Ксюша кинулася по ліки – із нападом упоралися. Ксюша переїхала до Галини Миколаївни назовсім разом із Матвієм.
Вона ж все-таки вмовила Олену пробачити матір і помиритися з нею.
Налагоджувати заново стосунки їм було нелегко, але вони обидві до цього прагнуть. Микита про ці зміни і не знає.
Як і про те, що Галина Миколаївна написала заповіт, поділивши квартиру і гроші, що залишилися, між двома онуками.
Але про це, крім неї, взагалі знає тільки нотаріус.
