– Олено! Став давай вечерю розігрівати! Я поки що піду, руки помию. Жерти хочеться, сил немає! – донеслося з передпокою.
Бліда, худенька молода жінка, під очима якої темні кола, вийшла зустрічати чоловіка. На руках у неї з діловитим виглядом сидів щокатий хлопчик.
Малюк був доволі веселим, але було видно, що зовсім недавно він плакав гіркими сльозами.
-Кириле, вибач, я не встигла приготувати. Зараз швиденько пельмені зварю, – втомленим голосом сказала Олена.
Кирило, який розв’язував у цей час шнурки на черевиках, підняв голову і багатозначно подивився на дружину
– Олено, ну що за справи? – незадоволено насупившись, запитав чоловік, – ось же недавно зовсім пельменями вечеряли, минулого тижня. Пельмені – це на крайній випадок, сто разів уже казав про це!
Ну що складного вечерю приготувати, невже це так довго робити, що ти не встигла?
Олена зіщулилася під колючим поглядом чоловіка, яким він, здається, міг пропалити її наскрізь, і тихо сказала:
-Кирило, у Матвія зуби ріжуться, він вередував цілий день і з рук не сходив. Я ледве суп дітям на обід приготувала, а до вечора він зовсім розклеївся, і вечерю я вже не встигла…
-І як інші все встигають? Загадка, – задумливо поговорив чоловік, глузливо дивлячись на дружину, – до речі, а де Мілана? Чому мене не зустрічає?
-Вона в дитячій кімнаті, з пластиліну ліпить. Захопилася, напевно…
-Не соромно тобі, Олено? Що ти за дружина така – ні приготувати нормально чоловікові, який працює з ранку до вечора, ні дітей виховати, щоб батька поважали!
-Мілано! – крикнула жінка, – тато з роботи прийшов!
Із дверей дитячої кімнати з’явилася маленька кучерява голівка, і за мить трирічна дівчинка з криком “Тату!” вибігла в передпокій. Крихітка кинулася до батька, обхопивши його за коліна. Задоволено посміхнувшись, Кирило погладив доньку по голові і сказав, звертаючись до дружини:
-Ну давай уже, вари свої пельмені. Що ж мені тепер, голодним після роботи сидіти?
-Так-так, зараз, – відповіла Олена і пішла на кухню з веселим Матвійкою на руках.
Тримаючи на одній руці сина, жінка дістала з шафки каструлю і, поставивши її в раковину, налила води. Потім вона посадила малюка в дитячий стільчик, щоб далі займатися вечерею.
Хлопчисько одразу ж схопив іграшку, що гримить і шарудить, і почав весело бити нею по стільниці.
Коли Кирило увійшов на кухню, пельмені вже майже були готові, а десятимісячний Матвій починав потихеньку вередувати чи то через те, що йому набридло сидіти пристебнутим у стільчику, чи то через те, що знову почали боліти й свербіти ясенки.
Олена вийняла з шафки тарілку, відкрила шухляду, щоб дістати виделку. Чоловік, окинувши очима кухню, зупинив свій погляд на столі й суворо запитав:
-Олено, що це?
Жінка, обернувшись, подивилася на стіл. На ньому лежали баночки з гуашшю, стояла непроливайка з пензликом і кілька обмазаних аркушів паперу.
-Мілана тут малювала.
-Чому тут, а не в дитячій кімнаті?
-Тому що мені потрібно було варити суп, і я тут була з Матвієм, – відповіла Олена, збираючи зі столу творчість доньки, – а Мілані було нудно малювати самій, і вона прийшла сюди. Та й мені треба було проконтролювати, щоб вона нічого не забруднила фарбами.
-Я завжди говорив, – повчальним тоном почав Кирило, – що бардак у голові породжує бардак у домі. Ну навчися вже розподіляти час так, щоб його вистачало і на заняття з дітьми, і на домашні справи.
Ну чому не можна було провести час у дитячій, поки Мілана малювала, а суп зварити, коли Матвій спить?
-Матвій сьогодні спав двічі по п’ятнадцять хвилин. Розумієш, у нього ріжуться зуби…
-Ще й режиму ніякого немає в дітей! Олено, зуби, хворі животи та інше – це все відмовки. Інші якось вибудовують своє життя з дітьми, вчися і ти!
Матвій, який до цього тихенько попискував, тепер став плакати голосніше і вимогливіше. Олена, швиденько поставивши на стіл тарілку з пельменями й нарізавши хліб, узяла сина на руки і, винувато побажавши чоловікові приємного апетиту, пішла в дитячу кімнату.
Кирило, сівши за стіл, почав вечеряти, забувши запитати в дружини, коли вона востаннє їла і чи їла сьогодні взагалі…
Весь будинок був занурений у темряву, тільки в дитячій кімнаті ввімкнули тьмяний нічник, щоб діти не злякалися темряви, ненароком прокинувшись, та на кухні горіло світло.
Олена, домивши посуд, хотіла зварити собі пельмені й поїсти хоча б раз за сьогоднішній день, який плавно перетікав у ніч, але зрозуміла, що це занадто довго. Нещадно хотілося спати.
Жінка відчинила холодильник, дістала залишки супу, який вона варила вдень для дітей, розігріла його в мікрохвильовці, поспіхом поїла і пішла в дитячу кімнату. Там уже було розкладено крісло, на якому вона спала.
Вони з Кирилом так домовилися – поки Матвійка маленький і прокидається вночі, вона спить у дитячій і заспокоює його там же. Чоловік же, якому обов’язково потрібно висипатися перед раннім підйомом на роботу, лягав у спальні.
Благо, у Мілани сон був дуже міцним, і навіть крики брата її майже ніколи не будили. А ось в основного добувача сім’ї сон надто чуйний, тому до кращих часів подружжя спало окремо одне від одного.
З насолодою витягнувшись на кріслі, Олена глянула на годинник, що показував 23.45, і тут же провалилася в сон. Лягаючи спати, вона щоразу дуже сподівалася, що їй не буде нічого снитися, але постійно бачила один і той самий, ніби й не страшний, але якийсь тривожний сон.
У цьому сні жінка кудись дуже поспішала, йшла дуже швидким кроком, раз у раз переходячи на біг і поглядаючи на годинник, але щоразу розуміла, що, хоч як би не старалися, все одно не встигає. Вона сідала на лавку і її накривало почуття розчарованості упереміш із безсиллям, яке не відпускало навіть тоді, коли Олена прокидалася.
З дитячого ліжечка почувся плач. Насилу розплющивши очі, Олена мигцем глянула на годинник. Перша година ночі… Сподіваючись, що вдасться досить швидко заспокоїти сина, жінка відкинула ковдру і насилу піднялася.
Матвій почав плакати голосніше і вимогливіше. Мати взяла сина на руки і, тихенько похитуючи його, напівголосно заспівала ніжну колискову. Трохи попищавши, Матвійка засопів.
Олена, погойдавши його ще хвилин п’ять для вірності, хотіла перекласти малюка в ліжечко, але той, відчувши, що відривається від маминих рук, одразу ж зморщився і знову заплакав. Важко зітхнувши, жінка знову почала гойдати синочка, ходячи кімнатою з боку в бік.
Очі злипалися, шалено хотілося спати. Коли ж, нарешті, після кількох невдалих спроб, усе ж таки вдалося покласти дитину в ліжечко, на годиннику була майже четверта ранку…
Олена розплющила очі, почувши обурений гучний шепіт чоловіка. Схилившись над кріслом, де вона спала, Кирило тряс її за плече.
-Олено, прокидайся! Мало того, що з вечерею вчора напартачила, ще й без сніданку мене залишити хочеш?
Потерши очі, які ніяк не бажали відкриватися повністю, жінка схопила з тумбочки телефон. Чорт, зовсім забула поставити будильник!
Швиденько піднявшись, вона попленталася на кухню, нашвидкуруч зібравши волосся у хвіст. Чоловік просив на сніданок сирники, але тепер уже часу немає їх готувати, доведеться перенести на завтра, а зараз зробити яєчню з помідорами і зеленню.
Олена на автоматі готувала сніданок, заварювала в невеликому скляному чайнику улюблений чай чоловіка з бергамотом. Вона все ніяк не могла прийти до тями після напівбезсонної ночі, мозок просто відмовлявся прокидатися остаточно.
Коли, нарешті, все було готово і стіл накрито, Кирило вийшов із ванної, критично оглянув тарілки з їжею і сів снідати. Олена пішла вмиватися, сподіваючись на те, що після водних процедур і чашки кави прокинутися буде простіше.
Коли жінка чистила зуби, то почула, як грюкнули вхідні двері – чоловік пішов на роботу. Вийшовши з ванної, Олена прибрала зі столу залишені Кирилом після сніданку тарілку та кухоль, налила собі кави, кинула туди кілька шматочків рафінаду, перемішала і з насолодою зробила ковток.
У цей момент із дитячої почувся крик – це Матвій сповіщав світ про те, що виспався. Олена з жалем поставила кухоль на стіл.
Тепер доведеться допивати каву уривками і зовсім остиглою. Утім, як зазвичай… А зараз – умивання, переодягання, водні процедури, дитячі ігри і далі за списком. Починається новий день…
…-Оленко, привіт! – почувши, що хтось її окликнув, жінка здригнулася. Вона йшла тротуаром, тримаючи за руку Мілану, а іншою рукою везла візочок зі сплячим Матвійкою. Прогулявшись трохи і зробивши в магазині невеликі продуктові покупки, мама з дітьми йшли в бік будинку.
Олена, занурившись у свої думки, не відразу помітила Катю, яка йшла їй назустріч. З Катею вони разом лежали в лікарні, ще коли тільки Мілана з’явилася на світ, і потім часто гуляли з візочками по місту, багато спілкувалися.
Потім Олена знову була при надії, привела на світ Матвійку і занурилася в побут із двома маленькими дітьми. Зустрічі з подружкою стали рідкістю, але вони все ж іноді спілкувалися телефоном.
-Ой, Катю, привіт! Я так рада тебе бачити, – вигукнула Олена, зупинившись і злегка погойдуючи візочок, – а я йду, про своє думаю, навіть не помітила тебе…
-Як же Матвійка вже виріс, ну треба ж! Це скільки ж ми з тобою не бачилися?
-Та давненько вже. Йому тоді й місяця не було. А зараз уже одинадцятий пішов.
-Нічого собі, як швидко час летить! А Мілана в садок не ходить?
-Ходить, ми ще тієї осені пішли в садок. Але Кирило наполіг, щоб улітку вона садочок не відвідувала і була вдома.
-Зрозуміло… Слухай, ну нашу зустріч треба відзначити! Підемо в торговий центр, ми з тобою посидимо, кави поп’ємо, Міланка на батутах пострибає!
-Ой, я навіть не знаю… У мене стільки справ ще вдома.
-Ти невиправна! Ну куди твої справи подінуться, втечуть чи що від тебе? Ми ненадовго, за годину вдома будеш і переробиш свої справи.
-Катю, – відчуваючи, як до щік приливає фарба, відповіла Олена, – чесно кажучи, у мене зараз зайвих грошей немає… Я б із задоволенням.
-Ну гаразд тобі! – злегка здивувавшись, відповіла Катя, – я запросила, я й пригощаю.
-Ой, ні, так незручно…
-Олено, ну що тобі незручно? Не в ресторан же кличу. Он, і Матвійка прокидається якраз.
-Ну, не знаю… Мені ж його переодягнути потрібно, підгузок поміняти.
-Ось, там і поміняєш. Там і кімната матері та дитини є, і стільчики дитячі поруч зі столами стоять. Усе для людей. Ну що, Мілано, хочеш на батути?
-Хочу, хочу, хочу! – радісно застрибала дівчинка, яка вже почала нудьгувати.
-Ну, тоді вирішено. Ходімо, ходімо, поспілкуємося хоч трохи, ну правда ж, не бачилися давно…
У високому стільчику, діловито крутячи в руках дзвінке брязкальце, сидів серйозний Матвій. Мілана розважалася поруч, у дитячій кімнаті, іноді підбігаючи до столика, щоб попити. Катя і Олена сиділи за столом, перед ними стояли дві чашки кави й акуратні тарілочки з тістечками.
-Олено, ти вибач за таке запитання, – сказала Катя, помішуючи ложечкою в невеликій акуратній чашці, – у вас що, проблеми якісь? Начебто Кирило у тебе непогано заробляв. Вибач, якщо це не моя справа, можеш не відповідати.
-Та ні, проблем немає, – зітхнувши, відповіла Олена, – Кирило заробляє добре, це правда. Просто він контролює всі витрати. Усе, що він заробляє, перебуває в нього, усі покупки я узгоджую з ним, він мені виділяє на це гроші. Ось такі розваги він вважає зайвими. А на дитячі виплати особливо не розгуляєшся
А те, що замучена… Ну так, є трохи. Матвій спить дуже погано, зубки ріжуться. Та й удень справи робити з ним дуже важко, я буквально однією рукою все роблю, а в іншій його тримаю. Рідко коли в стільчику трохи посидить або в манежі пограє хвилин п’ятнадцять. Це тут йому цікаво на всі боки витріщатися, місце нове…
-Ну, то ти залишай справи на вечір. Нехай Кирило годинку з дитиною посидить після роботи, а ти спокійно все зробиш. Навіщо ж так надриватися – в одній руці дитина, в іншій відро з ганчіркою?!
-Адже він втомлюється на роботі, йому відпочити треба, – невпевнено відповіла Олена.
-А тобі не треба? -тихо запитала Катя, дивлячись подрузі в очі, – на тобі ж обличчя немає, бліда, кола під очима. Я недавно тут бачила Кирила твого на вулиці. Свіженький, бадьоренький… А ти скоро на тінь перетворишся. Не можна так, Олено.
-Катю, ну він же гроші заробляє, забезпечує нас…
-Ага, так забезпечує, що ти не можеш без його відома чашку кави випити і дитину на батути відправити…
-Ну гаразд тобі… У дітей усе є, у мене теж.
-Є у вас, мабуть, тільки те, що він вважає за потрібне. Гаразд, це справа ваша, сімейна. Але все-таки допомогу дружині надавати з дітьми – це нормально. Не знаю я, як ти це витримуєш…
Олена задумливо дивилася на свою тарілку. Витримувала вона це все, звісно, насилу. Але ж, і справді, вона зовсім не вміє організовувати свій час. Адже встигають же якось інші…
…Півторарічний Матвійко з усією серйозністю вивчав вміст серванта, спершись на скляні двері маленькими рученятами. Він би із задоволенням усе дістав звідти і вивчив детальніше, але мама завбачливо одягла на ручки заглушки.
Важко зітхнувши, маленький дослідник розвернувся і пішов назад до іграшок на килимі. Там же захоплено збирала пазли сестра Мілана, мама тільки зовсім трохи їй допомагала…
Олена, посміхаючись, спостерігала за дітьми. Матвійка підріс, Міланочка теж подорослішала. Жити стало легше. Уже немає тих виснажливих безсонних ночей, і домашні справи робити стало зручніше – у сина налагодився і денний, і нічний сон. Причіпок з боку чоловіка, начебто, трохи поменшало.
Життя налагоджувалося.Почувши хлопок вхідних дверей із передпокою, Олена піднялася і весело сказала:
-Підемо тата зустрічати!
Мілана кинулася до дверей перша. Матвійка, який бігав ще не так упевнено, але все ж таки намагаючись наздогнати сестру, біг за нею слідом.
-Зголоднів? – запитала Олена чоловіка, – зараз розігрію вечерю.
-А що в нас сьогодні?
-Голубці.
Кирило задоволено кивнув і, потріпавши дітей по головах, пішов у ванну мити руки.
-Олено, ну я ж просив побільше перцю класти у фарш, – похмуро сказав чоловік за вечерею, – зовсім же прісно виходить.
-Кириле, ну Мілана ж теж почала їсти голубці, вона їх дуже любить. А їй гостре не можна. Ти ж можеш додати перцю прямо в тарілку.
-Та це вже зовсім не те виходить! Значить, треба готувати окремо Мілані. Чому я тебе маю всьому вчити, я не розумію?!
Олена вирішила промовчати, щоб не конфліктувати з втомленим чоловіком. Напевно, на роботі труднощі якісь…
-І в раковині знову посуду повно, – продовжував Кирило, – невже важко помити? От завжди в тебе де-небудь, та безлад, Олено!
-Кириле, ну ми просто нещодавно повечеряли з дітьми. Я вирішила відразу не мити, дочекатися тебе, і потім уже все разом перемити.
Кирило мовчав, невдоволено відрізаючи ножиком шматочок голубця. Олена сіла навпроти нього і співчутливо запитала:
-Ти сильно втомився, так? Зараз повечеряєш і йди відпочивай. Я постараюся сьогодні дітей укласти раніше, тим паче Матвій спав менше, ніж зазвичай. Давай перед сном якесь кіно подивимося? Завтра субота, рано вставати не треба.
-Гаразд, подивимося, – уже більш миролюбно відповів Кирило.
Діти, які нагулялися сьогодні по легкому морозцю, заснули досить швидко. Поки Кирило вибирав, яке вони з дружиною дивитимуться кіно, Олена вклала Мілану і Матвія і швиденько прибралася в дитячій.
Фільм вирішили дивитися на телефоні, оскільки в спальні телевізора не було, а вмикати його у вітальні, яка межувала з дитячою, не стали, щоб не розбудити дітей.
Нарешті, фільм було обрано, і подружжя могло насолодитися часом, проведеним разом. Олена, яка не дуже любить бойовики, старанно намагалася вникнути в суть того, що відбувається, уважно дивлячись в екран телефону. Раптом, приблизно на середині фільму, на дисплеї телефону чоловіка з’явилося вхідне повідомлення від контакту на ім’я Свєта: “Милий, я так скучила. Цілую тебе ніжно”. І три сердечка в кінці.
-Кириле, що це? – здивовано запитала Олена.
-Та, напевно, помилково хтось відправив, – спокійно змахуючи повідомлення вбік, відповів чоловік.
-Цей хтось записаний у тебе в телефоні як “Свєта”, Кириле.
Натиснувши на паузу, чоловік роздратовано подивився на дружину.
-І що ти хочеш цим сказати?!
-Кириле, відкрий листування, – тихо відповіла Олена.
-Ще чого!
-Якщо тобі справді нема чого приховувати і це помилка, просто покажи мені і все.
Кирило, схопившись із ліжка і почавши ходити з боку в бік, зарозуміло вигукнув:
-Так! Уяви собі, Олено, у мене є коханка! А ти, власне, чого хотіла? Я нормальний чоловік. Ти на себе в дзеркало взагалі давно дивилася? Ходиш, як сіра миша, на жінку перестала бути схожа! Які в тебе до мене претензії? Сім’ю забезпечую. Тож на здоровий “лівак” цілком маю право!
Чоловік, грюкнувши дверима, вийшов зі спальні. Олена сиділа на ліжку, ошелешено дивлячись перед собою. У неї було відчуття, ніби її оглушили. Тобто це ось так відбувається? Це ж зрада! Вона б, можливо, могла якось зрозуміти Кирила, якби він зніяковів, став вибачатися, виправдовуватися. Але що це зараз було?!
Тобто, їй потрібно вважати, що коханка – це в порядку речей, і взагалі, це вона сама винна, що якось не так виглядає?
Олена важко піднялася і вирушила в дитячу кімнату. У дверях вона зіткнулася з Кирилом.
-Ти куди зібралася? Не дури давай, пішли кіно додивимося і спати.
Жінка подивилася на чоловіка важким поглядом і мовчки пішла далі. Кирило глузливо дивився їй услід, ніби кажучи: “Ну поображайся. Подивимося, на скільки тебе вистачить”.
Вихідні минули, як у тумані. Кирило в суботу вранці кудись пішов, нічого не сказавши, і в неділю не з’явився. Але це було Олені навіть на користь – вона могла спокійно все обміркувати, без його розумних промов і доводів, які, звісно, були абсолютно правильними, з його погляду, і які в жодному разі не можна було ставити під сумнів…
За цей час жінка встигла й поплакати, й попереживати, але головне – вона встигла ухвалити важливе рішення. Багато було думок у голові. Олена згадала все їхнє з Кирилом спільне життя.
Так, вона була готова потерпіти характер чоловіка. Усі ці причіпки, вимоги… Навіть згодна була з тим, що дружина і господиня з неї так собі, і розподіляти свій час абсолютно не вміє, як і бюджет, який їй Кирило ніколи не довіряв. Але таке приниження перенести було просто вище її сил.
Побоюючись, що Кирило скоро повернеться додому – все ж, завтра йому потрібно на роботу – жінка набрала номер подруги:
-Катю, привіт.
-Привіт! Слухай, ну з голосу вже зрозуміло, що в тебе проблеми якісь.
-Так, Катюшо. Ти вдома? Можна я до тебе з дітьми зараз прийду? Треба поговорити.
-Так, звісно, без проблем. Чекаю на тебе.
Побачивши Олену, Катя зрозуміла, що розмова має бути серйозною. Вона допомогла роздягнути дітей, відправила їх грати разом зі своєю донькою і привела подругу на кухню:
-Я тебе слухаю.
-Твого чоловіка немає вдома?
-Він у відрядженні. Я у твоєму повному розпорядженні.
Олена, знову не стримуючи сліз, розповіла подрузі все в подробицях. Не тільки про зраду чоловіка, а про всі деталі їхнього спільного життя. Вислухавши її, Катя зітхнула:
-Ну що я можу сказати? Ти героїчна жінка. Стільки часу всю цю маячню терпіти. Я б так не змогла… Що ти маєш намір тепер робити?
-Катю, я вже вирішила, що розлучаюся з Кирилом. Не можу я так більше. Але є проблема. Матвійці півтора року виповнилося, в принципі можна і на роботу виходити в садок. Тільки от де жити? Катю, ти говорила, що у вас стара квартира стоїть, ви ж не здаєте її?
Можна мені з дітьми пожити там? Щоправда, я кілька місяців платити не зможу, поки на роботу вийду, поки отримаю зарплату, ну, ти розумієш… Я потім усе поверну, просто зараз зовсім немає можливості платити.
-Олено, ну звісно, без питань! Ти й потім можеш просто комуналку оплачувати, і все. Ми все одно цю квартиру не збиралися ні продавати, ні здавати, вона нашій Соньці потім дістанеться. Квартиранти ж різні бувають, натворять ще там справ… А ти акуратна, я тебе з радістю пущу. І квартира під наглядом. Живи, будь ласка.
-Дякую,дякую тобі, – прошепотіла Олена, і сльози знову побігли з її очей.
-Та завжди будь ласка. Звичайно, важкувато буде спочатку матеріально. Але дітки підростуть – сама не помітиш як. А там можна буде й більш високооплачувану роботу знайти. Головне – тримай хвіст пістолетом! Усе в тебе вийде! А я допоможу, чим зможу. Ти коли хочеш переїжджати?
-Напевно, завтра після обіду. Кирило поїде на роботу, я речі зберу. А як Матвій поспить, то можна й переїжджати. Поки Мілана в садку і поки Кирило не повернеться з роботи.
-Так, я братові зараз зателефоную. У нього зараз відпустка, він речі допоможе перевезти, – сказала Олена, хапаючись за телефон…
Минуло вже три місяці відтоді, як Олена жила без чоловіка. Вона стояла в передпокої й уважно роздивлялася себе в дзеркало. Це було так дивно і, водночас, так приємно. З відображення на неї дивилася щаслива жінка зі шкірою, що світиться, і вогниками в очах.
Але ж ще зовсім недавно вона терпіти не могла дзеркала, адже бачила там тільки нещасне обличчя з потухлим поглядом. Олена стояла і згадувала, як Кирило, дізнавшись про те, що дружина збирається з ним розлучатися, вибухнув гнівною тирадою, головною думкою якої було: “Та кому ти будеш тепер потрібна? Нікому!” Чоловік намагався вселити їй, що без нього вона – ніхто, що дуже скоро одумається і приповзе проситися назад, а він ще подумає, приймати її чи ні…
Пролунав дзвінок у двері. Кирило, який забирав дітей у розважальний центр, привів їх назад. Коли Олена роздягнула Мілану і Матвія і відправила їх гратися в кімнату, Кирило вимовив:
-Олено, може, досить уже дурити? Давай, збирайся, повертайся. Пограли й досить.
-Які ігри, Кириле? Завтра рішення суду про наше розлучення набуде законної сили, ми отримаємо свідоцтво.
-Ну й нічого, одружитися можна ще раз. Олено, повертайся додому.
-Я й так удома.
-Дома? Як песик будеш тепер по орендованих кутках тягатися і дітей тягати? Думаєш, доброти подруги надовго вистачить? Викине скоро вона тебе на вулицю разом із дітьми, і що ти будеш робити?
-Кириле, а що, Свєта не погодилася за твоїми правилами грати? – тихо запитала Олена, – не захотіла слухатися тебе, бути покірною, обслуговувати? Так і я вже не стала б цього робити. Тож ти даремно стараєшся.
Чоловік, вилаявшись, пішов, голосно грюкнувши дверима. А Олена знову подивилася на своє відображення і посміхнулася. Усі ці три місяці вона металася, розмірковуючи про те, чи правильно вона вчинила. Усе-таки п’ять років разом прожили, і діти є… А зараз вона остаточно зрозуміла, що все зробила правильно.
