Олеся стояла біля хвіртки, тримаючи в руках папірець з адресою.
Раїса Семенівна Нечаєнко, Першотравнева, 38.
Олеся штовхнула хвіртку, і назустріч, прямо під ноги дівчині, вискочило пухнасте, чорне створіння, кошлате, навіть ніг не видно, тільки оченята-ґудзики, чорний ніс і червоний язичок.
Створіння загавкало дзвінко-дзвінко і почало весело підстрибувати на коротеньких ніжках-пружинках, намагаючись лизнути Олесю в ніс.
Олеся озирнулася: великий просторий двір, все розставлено по своїх місцях, навіть граблі з лопатами стоять притулені до стінки рівненько, немов по струнці.
– Хто там, заходьте, – почула вона голос.
Олеся ступила у передпокій, намацала ручку дверей, потягнула на себе і опинилася в невеличкій кухні з особливим, приємним, домашнім запахом.
На вікні висіли білі вишиті фіранки, стіл з клейонкою, вибілена піч. У дверному отворі, що вів до іншої кімнати, вона побачила стару, що лежала на ліжку.
– Проходь, ти з соцзахисту? Новенька чи що? Щось раніше тебе не бачила.
Олеся кивнула і невизначено знизала плечима.
– Ну, чого стоїш? Приступай до справи, ооох, – зітхнула старенька.
– Що з вами? Щось болить?
– А тебе що, не попередили? Я лежу, мене треба помити, прибрати, їжу приготувати, все вимити. Ти точно з соцзахисту?
– Так-так-так, Раїсо Семенівно, я… я з соцзахисту, мене до вас прислали, а в курс справи не ввели, сказали, що ви самі все розповісте…
– Неподобство, ледарі. А потім скаржаться, що вони у мене не тримаються ці, їхні доглядальниці, так прийдуть, помахають рукою і втечуть, ти теж так будеш, мабуть? Ну кого ось присилають? Адже дитина ще маленька. Як тебе звати?
– Олеся, – трохи завагавшись, сказала дівчина, – Раїсо Семенівно, з чого почати, скажіть… Я все вмію, не переживайте… і нікуди не поспішаю, скільки треба, стільки й буду у вас.
– Так? – запитала недовірливо, – ну давай.
Цілий день Олеся мила, прибирала, прала, прасувала, готувала, годувала, до вечора тільки присіла.
– Ну що ж, Раїсо Семенівно, мені треба йти.
– Як це йти? А магазин? Мені ж на завтра потрібні продукти.
– Я завтра ж прийду, Раїсо Семенівно, – сказала Олеся.
– Як це прийдеш? А що? Хіба не раз на тиждень?
– Ні… розумієте, це тільки для вас… Я прийду завтра…
На другий день зранку Олеся вже обіймалася з Пончиком, кругленький, немов кулька, стрибав, веселився, гавкав.
І знову Олеся прибирає, миє, пере, прасує, готує, бігає в магазин, розважає господиню.
На третій, четвертий і п’ятий день те саме.
На шостий день Олеся застала Раїсу Семенівну за столом, чим була невимовно здивована.
– Раїса Семенівна?
– Так, Раїса Семенівна, а хто ти така, мені ще треба дізнатися… Що тобі від мене потрібно? Красти нема чого… Хто ти і що тобі треба?
– Ви ходите? – не могла заспокоїтися дівчина.
— Звичайно ходжу, ти така дурепа, якби ти справді була з соцзахисту, то знала б, що періодично мене сильно скручує і я не можу ходити. І до того ж… Тільки перед тим, як ти прийшла, до мене приходила співробітниця, тож… я вирішила підтримати твою гру, мені було цікаво подивитися, що тобі від мене потрібно. Ну, зізнайся, хотіла мене пограбувати?
– Як тебе звати насправді?
– Олеся, — Олеся підняла голову і поглянула в очі старенькій, — мене звати Олеся Костянтинівна Голубченко, я… я ваша онука, Раїса Семенівна.
– Ось так просто онука?
– Так.
– Ну… і звідки ти взялася на мою голову, онуко? Щось цікавіше вигадати не могла?
– Могла, та тільки я не вигадую, ви – єдина моя жива родичка з боку матері, ви – мамина мати.
– А з боку батька?
– А з боку батька я всіх знаю, – Олеся сміливо дивиться в очі злісній старій, а стара злісна.
– У мене немає дітей, – посміхається Раїса, – так що, не сходиться, як то кажуть… Кажи, що тобі треба?
– Я й сама не знаю, чесно, – дівчина зітхає, – я не знаю, навіщо мені це? Я сама до кінця не розумію, навіщо я вас шукала й знайшла… Але я точно знаю, ви моя рідна бабуся… по мамі.
– Ти що, не розумієш? У мене немає дітей!
– І ніколи не було, – швидко запитала Олеся, – а може, згадаєте…
– Забирайся… йди і більше ніколи не з’являйся в моєму житті, чуєш?
Дівчина встала і пішла до дверей.
– Зачекай… зачекай! Це була дівчинка, так? Це дівчинка? Повернися… Я наказала собі не думати… багато років тому… не думати.
***
– Раїса, ти куди так вбралася? – мати пильно дивиться на Раю, руки впираються в боки.
– Гуляти.
– А батько дозволив?
– Дозволив…
Рая пройшла повз матір, ледь зачепивши її плечем, та трохи похитнулася і прошипіла Раї в спину щось на зразок того, що принесе в подолі. Рая посміхнулася і вийшла на вулицю.
Дівчина піде, мати поскаржиться батькові, той почне просити Раю проявити повагу до матері. До матері… Вони її зовсім за дурепу вважають? Хіба може у матері з дочкою бути різниця у дванадцять років?
Або, може, вони думають, що в шість років дитина не розуміє, що рідної мами давно немає і з’явилася ось ця мати.
Рая зустрічається з Генкою, ууух і солодкі поцілунки з Генкою, сама Рая все знає, нічого з нею не трапиться поганого, Генка попросився в гості, познайомитися з батьками, так що у них все серйозно.
А мати… мати злиться, що молодість минула, вона бачила, як Олеся вчепилася в обличчя Генки, коли він проводжав її додому.
Батькові всяку нісенітницю наговорює, батько відмахнувся: «Розбирайтеся, мовляв, самі».
– Ти маму любив? Ту мою справжню, рідну? – запитує Рая, подорослішавши.
– Любив, – відповідає він і опускає голову, – любив сильно, цю привів, бо ти дівчинка, тобі мати потрібна.
Батько працює директором на фабриці, звичайно, мати з радістю вийшла за нього заміж, думала, що народить своїх дітей, та не довелося, немає нікого, крім Раї.
Батько вже старий, а мати у розквіті сил, тридцять років…
– Раїсо… я за тобою скучив, – губи у Генки такі… ммм…
Рая гуляє до ранку, приходить додому, весела від своєї безсоромності, у Раї є таємниця, нікому не скаже про ту таємницю…
– А тобі що? — дивиться в очі уперта дівчина, — заздриш? У тебе ж такого немає… Не подавися злістю й заздрістю, а що ти думала, коли під старого лягала…Секунда,ляпас.
– А, – хапається за щоку Рая, – ах, ти…
З батьківської спальні визирає батько, він незадоволений, дивиться на дружину і Раю…
– Твоя дочка… – шипить мати.
– Тату, – кидається Рая з плачем до батька, – вона мене в..рила…
Півночі батько заспокоював то одну, то іншу… Так і не вдалося йому примирити жінок, зло затаїли.
-Вона тебе зганьбить, у подолі принесе, – кричить мати.
-Слідкуй за собою, тату, вона ж на мого Генку око поклала, ледь з трусів не вистрибує, коли його бачить, спеціально ходить повз його вікна, а як він за мною заходить, вона в сорочці й розхристаному халатику біля вікна крутиться, медовим голоском каже…
-Що ти брешеш, — верещить мати, — подивися, яке чудовисько ти виростив. Вона тебе зганьбить, полетиш догори дриґом, не розумієш чи що? Чи терпітимуть там, що у директора дочка така.
Недарма про нічну зозулю кажуть, мати домоглася свого, батько заборонив Раї гуляти.
Тиждень вдома просиділа, голову ламаючи, як Геночці звістку надіслати.
Допомога прийшла звідки й не очікувала.
– Рая, чуєш? Ти його кохаєш? – шепоче мати під дверима.
– А тобі що до того? Домоглася свого?
– Не злися, я хотіла для тебе як краще, а тепер бачу, що у тебе справді все… Пиши листа, я віднесу твоєму коханому.
Рая завагалася, а раптом батькові покаже? Але вибору не було, посварилася з подружками через Генку, все замінив Гена для Раї і подруг, і друзів, і батька з матір’ю…
Написала коханому кілька рядків, передала мамі, а та ввечері, за вечерею, підсунула записку, в якій Гена просив почекати, мовляв, він щось придумає, і не дратувати тата.
Рая поцілувала заповітний листочок, повеселішала, почала вести таємну переписку з Геною, а через два тижні й тато зглянувся.
Тільки Рая помітила, як плямами покрилося мамине обличчя, сидить, слова не вимовить…
Зірвалася, до Генки. Гена ніби й радий, та якось відвертає голову.
— Радість у нас, Геночка, — шепоче Рая, — важка я, мабуть, хлопчик буде, всі огірки й грузді з’їла вдома, поки тато під замком тримав…
-А я до чого тут? – каже байдуже Гена, відвертаючись, – з ким гуляла, тому й неси… спадкоємця.
-Що? З ким я гуляла, ти чого? Я ж… я листи тобі писала, а ти мені…
-Писала, кажеш, ну… мені передали від тебе записку… що ти йдеш до Василя Єрмоленка…
Що у вас кохання, мовляв… Так що… наші ваших, як то кажуть, не прикривають… Ідіть за адресою…
-Ти що… Гена… Геночка, та який там Василь… ти ж сам мені писав, просив не сваритися з батьком, обіцяв надіслати своїх батьків…
-Я? З Василем, мабуть, переплутала…
Йшла Рая додому, світла білого не бачила, ах… матір…
– Тебе врятувати хотіла, навіщо він тобі? Всіх дівчат перетягав, ти як дурепа, нічого не бачиш, крім свого Геночки…
-Що? Для себе придивилася?
-А хоча б і для себе, чим я гірша за тебе, поглянь на себе і на мене, хто ти? Жаба проти мене… Та я брешу, не слухай мене, так, спочатку злилася, а потім як відчула, що ти в біді… Та ти ж нікого не слухаєш…
І знову не послухала Рая.
Рая бігала до Гени, просила, благала, принижувалася.
-Знайди бабцю, – підійшла до матері, безкровними губами шепоче, – бабцю треба…
-Яку бабцю, з глузду з’їхала? Приворожити хочеш?
Похитала головою, ні, мовляв… інше.
-З глузду з’їхала, – шепоче, – гріх на душу не візьму.
-Знайди… а то сама…
Повела до бабці…
Та, яка ж безсердечна, оглянула Раю і вигнала їх.
-Дитина жива, міцно сидить, ворушиться, занадто багато я душ за. убила, цю не буду.
Що робити?
-Рая, давай народиш, а скажемо, що це наша з батьком?
-Не хочу… нічого не хочу, – шепоче безкровними губами, ніби світло зникло з очей, ніби життя витекло.
-Чому він так зі мною.
-Ех, дурна ти… я така ж була, так само свого зустріла, тільки ім’я інше. Мене мати вчасно відвела. За твого батька мене змусили піти, зіпсована вже була… та не тільки це, дітей я більше мати не можу… розумієш?
Народи мені дитину, я виховаю, благаю тебе, вона ж буде майже рідна…
Довелося батькові все розповісти, той кричав, тупав ногами, а потім сів і заплакав.
-Не переживай, – гладить батька по плечах мати, – ми поїдемо з Раєю, а повернемося вже з дитинкою, поширимо чутку, що я була на збереженні… Що це наш синочок чи донечка.
Так і вирішили.
Поїхали в інше місто Рая з матір’ю…
А перед самими пол.гами мати захворіла, спочатку кашляла, вони з Раєю подружилися, пробачили один одному образи, Рая кілька місяців відчувала материнську любов, а перед тим днем мати злягла, її відвезли до лікарні, більше мати звідти й не вийшла, а Рая народила.
Лікарка знала, що хочуть зробити Рая з матір’ю, батько заплатив чималі гроші.
Рая мучилася під час появи дитини, а мати віддавала Богу душу…
Вночі до неї прийшла лікарка.
Вперто хитає головою.
— Мати забере, з батьком видадуть за свою.
— Не забере, вибач, дитинко… новини
погані… вона не лікувалася, швидко згоріла, шкода, така молода… то куди дитину?
— Мені байдуже.
-Може, погодуєш? Дитина здорова, а гроші я поверну твоєму батькові, ну? Подумай, дівчино.
-Ні, мені не треба…
–Я вранці прийду, а ти відпочинь.
Та тільки пішла вночі Рая, так і не дізнавшись, хто у неї з Геночкою народився…
****
– Кажеш, тоді народилася дівчинка?
– Так, – вислухавши історію, плаче Олеся, так їй шкода матусю і… цю… бабусю.
– Як її звати?
– Таня… Тетянка, так її всі називають, добра й лагідна вона, моя матуся… Усе життя мріяла знайти свої корені, дізнатися, хто вона і звідки… Ось я й вирішила зробити їй подарунок на ювілей…
– П’ятдесят років сьогодні… Матір так звали, Тетяною. Ту не рідну… Ти мені душу розворушила, дівчино. Все життя я прожила бідно, на фабриці працювала, потім на пенсію вийшла, охоронницею працювала, все життя думала, що у мене син, все життя свою ненависть на нього переносила.
Думала, мабуть, такий самий, як його батько, а воно ось що… дівчинка, Тетяна…
Що ж я наробила? Все життя собі зіпсувала.
– А чоловіка у вас більше не було?
– Ні, дитинко… всіх ненавиділа, – посміхнулася старенька, – всіх звинувачувала у своєму невдалому житті… Порожнє життя я прожила, дівчинко, порожнє…
– Ні! Не порожнє, – обурилася Олеся, – ви дали життя нашій матусі, вона народила трьох дітей і виховала їх з татом, я наймолодша.
А можна ми з мамою приїдемо? Вам треба познайомитися, не опирайтеся, бабусю Рая.
– Навіщо я їй? Я її зрадила…
– Ви їй життя дали. Дивіться, ось наші фото.
– Це хто? – тикає пальцем у фото.
– А це ж Іван, середній брат, а старший Толік, у них є діти, мої племінники, а ваші правнуки…
– На діда схожий… Один в один Генка.
– А ви… ви з ним бачилися?
– А що його бачити, у сусідньому будинку живе, намагається заговорити, в очі заглядає, сім років як овдовів, дітей немає у нього… Сказати чи що? Чи не треба, як же Таня сприйме, донечко? Не маємо ми права дочкою називати її, чи пробачить…
– А давайте подзвонимо.
І подзвонили, і розмовляла мама Олесі з тією, яка народила, і всі плакали.
– Як ти жила?
– Добре, якщо ви про дитинство… Мене в три роки удочерили, батьки у мене чудові…
Олеся їхала зі сльозами, як би там не було, це мамине життя і мамине право прощати чи ні бабусю Раю, а Олесю прямо тягне до старенької, та й та, мабуть, прикипіла до дівчинки, хоч і не показує цього.
Приїхали в гості Таня з сім’єю, приїжджав і Іван, як тільки Гена побачив Івана, так і остовпів.
Прийшов увечері до Раї, та не сварилася, чаєм напоїла, а що вже ділити? Життя прожили…
– Рая, я як хлопця побачив, я… Пробач мене, Раечко.
– Та що вже, Гена, – бурмоче, – бачила дочку, яка вона, що ж я наробила…
– Ми наробили, Рая, ми… А дівчинка, ось онучка, вилита моя мати, помітила?
– Ага, я довго думала, кого ж вона мені нагадує…
– Охохо, не знаю, Гена, але я щаслива, що дитина жива, що живе хорошим і добрим життям, а не як я… Олеся, онучка, дзвіночок… я до неї прикипіла, як приїжджає, так і дзвенить, а в мене душа тане, Гена…
– Пробач мене, Рая.
– Та що там, життя прожити – не поле перейти… Якби знати спочатку, як треба правильно жити… Як прожити його, те життя, щоб не було гірко… Щоб дурниць не накоїти, так нікому це не під силу…
Спеціально для сайту Stories
