Тішка знову заліз на піч. Ольга Василівна поглянула на нього скоса, а потім пішла знімати білизну з мотузки. Хтось інший, можливо, й не помітив би: ну кіт, ну заліз на піч, ну й що в цьому такого. Але Ольга Василівна за вісім років навчилася розуміти його поведінку.
Кіт був великим, рудо-білим, з мордою, ніби склеєною з двох половин — ліва руда, права біла. Праве вухо було порване.
На селі жартували, що це його вітер пошарпав, мовляв, сидів занадто близько до Дніпра.
Тішка ходив розважливо, поважно, а хвіст тримав високо. Але раптом, ні з того ні з сього, хвіст опускався. Кіт ставав настороженим, лякливим. Опускаючись на лапи, він майже повзком добирався до печі, забивався в найдальший куток і лягав калачиком.
— Ну, що з тобою? — запитувала господиня. — Землетрус, чи що?
Кіт повільно моргав і заводив пісню.
Вона рибалила щодня. Ну, за винятком тих днів, коли Тішка лягав на піч.
Рибалити вона почала після того, як Василь пішов.
Чоловік пішов п’ять років тому. Від нього залишилися плоскодонка, вудки та снасті. І цей кіт. Василь підібрав його кошеням на березі й приніс у кишені куртки. Цю куртку Ольга Василівна тепер одягала щоразу, коли йшла на воду.
Жінка не вірила в прикмети. Сусідки палили хрещенські свічки від пристріту, вішали червоні нитки на зап’ястя. А вона кривилася й відверталася. Але з Тішкою… З Тішкою все було інакше.
Йому вона вірила. Бо за вісім років він жодного разу не помилився. Забереться на піч, а через три-чотири години піднімається вітер, хвиля, а то й гроза. А якщо сидить внизу — буде тихо. Значить, можна йти.
Того ранку Ольга Василівна прокинулася о п’ятій. За вікном було тихо, хіба що десь кричав півень, вітаючи світанок. Небо було спокійним, без жодної хмаринки.
— Буде спека, — вирішила жінка й поглянула на свого волохатого синоптика.
Тішка сидів на підвіконні й ніби дрімав. Але насправді він, хоч і напівпримружившись та напівприслухаючись, стежив за господинею.
Коли Ольга Василівна взяла відро й зробила крок до дверей, звір раптом зістрибнув з підвіконня, ліг на порозі, притиснув вуха й сердито загарчав.
Його хвіст кілька разів із характерним стуком вдарив об підлогу.
Ольга Василівна зупинилася й подивилася на кота, потім на вікно. Небо було чисте. А по річці вже плив чийсь човен. Степан, напевно, — вирішила Ольга Василівна. Степан завжди виходить на річку раніше за неї.
— Ну… і чого ти? — вона переступила через кота й штовхнула двері.
Тішка підскочив, обігнав її на ґанку й раптом… вчепився кігтями їй у ногу.
— Та ти що, здурів?! — злякалася жінка й озирнулася в пошуках палиці… чи чогось, за допомогою чого можна було б приструнити розбешненого кота.
Їй раптом згадався сіамський кіт її тітки. Жив собі спокійно, аж раптом, ні з того ні з сього, стрибнув зі шафи на сусіда, що завітав у гості…
Пізніше з’ясувалося, що кіт був хворий. Може, й Тішка захворів?
– А чи буває у котів сказ? – подумала жінка і вирішила, що завтра ж відвезе Тішку до ветеринара.
Тим часом Тішка вигнув спину й ось так, у формі літери «зю», кинувся на неї, по дорозі видаючи глибокі демонічні звуки.
– Та Боже мій!.. – вигукнула жінка. – Та тут, здається, потрібен не ветеринар, а екзорцист!
Так і загнав її кіт додому. А коли переконався, що господиня нікуди не піде, підійшов до неї й винувато потерся об її ноги.
Ольга Василівна суворо подивилася на нього.
– Ну добре, – буркнула вона. – Не піду я сьогодні на річку. Але якщо ти помилився… Стережися.
Тішка застрибнув на піч, влігся, як буханець, і почав муркотіти. Такий спокійний, ніби щойно й не гасав по двору.
Через пів години заскрипіла хвіртка. У двір увійшла Людмила, сусідка з будинку навпроти.
— Олю, ти вдома?
— Як бачиш, — роздратовано буркнула Ольга Василівна.
— А чому не на річці?
Сусідка зайшла в дім і, не чекаючи запрошення, сіла за стіл.
— Яка погода! — Людмила блаженно примружила свої вицвілі очі. — Просто диво. Хоч засмагай!
— То й засмагай.
– А мій Степан пішов зранку… – говорила тим часом сусідка. – На ляща пішов.
– А мене Тішка не пустив! – буркнула Ольга Василівна.
– Та ти що?! – розреготалася Людмила. – Оце новина! Кіт тобі вказує, що робити, йти чи не йти! Це ж у тебе барометр, а не кіт. Котячий барометр!
– Ну-ну. Смійся-смійся.
– Та я не сміюся! – примружилася Людмила. – Просто, Олю, ну сама посуди, небо як скло, тиша, а ти через кота вдома сидиш. Степан вже з четвертої години на воді.
Ольга Василівна подивилася в бік річки. Човна Степана вже не було видно. Мабуть, поплив далі, за закрут.
Людмила підвелася й підійшла до печі. Тішка лежав клубочком і не ворушився, тільки кінчик його хвоста злегка тремтів.
– Не ворушиться, – прошепотіла Людмила. – Може, спить…
– Не спить.
– А може, просто старіє? У Петровича ось кішка теж стала дивною на старості, нявкала на стіни.
– Він не старий, – заперечила Ольга Василівна. – Йому всього-то вісім.
– Ну, вісім — це по-котячому вже передпенсійний вік, — пожартувала Людмила й засміялася з власного жарту.
Ольга Василівна взялася чистити картоплю на борщ. Людмила просиділа ще хвилин двадцять і пішла.
А через годину повернулася.
– Олю, у тебе солі не знайдеться? Я свою всю витратила.
Ольга Василівна мовчки дістала пачку з шафи. Людмила взяла сіль, але не пішла, протиснулася до печі й знову подивилася на Тішку.
— Лежить? — вона знизила голос.
— Лежить.
— Хм, — Людмила знизала плечима й вийшла.
Ольга Василівна перемішала борщ й вийшла на ґанок. Було вже близько одинадцятої. Сонце палило щосили, човна Степана не було видно. А небо…
Небо було, як і раніше, чисте. Лише на самому горизонті простягалася сіра смужка, тонка, як нитка.
Ця смужка потихеньку розросталася.
Вітер піднявся несподівано. Верба біля паркану рвонулася вбік, білизна на мотузці затріпотіла, піднявся пил. Пролунав гучний грім, впали перші важкі краплі дощу. А потім почалася злива. Така, що в якийсь момент нічого не було видно. Не дощ — справжня дощова стіна!
Дніпро, ще десять хвилин тому гладенький й лінивий, здійнявся злими короткими хвилями з білими гребенями. Такі бувають у жовтні, а не в липні.
З-за паркану з’явилася Людмила. Вона бігла до річки й щось кричала, але розібрати слова через вітер і дощ було неможливо.
– Степан! – нарешті зрозуміла Ольга. – Степан на воді!
Вона кинулася слідом за сусідкою до містка. Глинистий схил обвалювався, Дніпро ревів.
– Не бачу його! – закричала щосили Людмила. – Не бачу човна!..
А незабаром із сірої каламуті виринуло щось темне. Човен… Він плив боком, а мотор у нього мовчав.
– Це він! – Людмила схопила Ольгу Василівну за руку й потягла за собою.
Степан причалив, якщо це можна було назвати причалюванням. Човен кинуло на містки, борт тріснув. Степан вивалився на мокрі дошки й закашлявся.
Жінки підхопили його під пахви й витягли на берег. Степан сів прямо на мокру глину й, трохи віддихавшись, заговорив:
— Мотор… заглох. Думав, перевернуся. З життям уже… попрощався. Але… нічого… Бог… помилував.
Він підняв голову й подивився на Ольгу Василівну.
— Оля, — нахмурився він. — А твій кіт сьогодні де був?
— На піч заліз.
Степан кивнув нібито з розумінням.
До вечора шторм закінчився. Над Дніпром зависла веселка, яскрава, товста. Тішка зліз із печі, потягнувся й попрямував до миски. Що й казати, Ольга Василівна нагодувала його як слід!
Чутки про Тішку-синоптика незабаром розійшлися по всій окрузі. І незабаром у селищі встановився негласний порядок. Кожен, хто збирався на воду, обов’язково заглядав до Ольги Василівни. І запитував:
– Ольго Василівно, як там Тішка?
А вона відповідала:
– Спокійний. Іди.
Або:
– На печі. Не йди.
Ольга Василівна сиділа на ґанку. Тішка лежав біля її ніг і мружився, дивлячись на річку. Повз пройшов молодий хлопець, онук сусідки.
– Бабуся каже, у вас тут кіт-синоптик, – посміхнувся він.
– Синоптик, – підтвердила Ольга Василівна й погладила Тішку.
Кіт примружив одне око, оцінив хлопця й знову задрімав.
Небо було чистим. Дніпро тихо шелестів хвилями. Можна було йти на риболовлю.
