Останнім часом Вероніка стала дуже недовірливою. Мабуть, тому, що занадто часто обпалювалася в цьому житті.
У свої сорок років вона встигла двічі вийти заміж і народити від кожного чоловіка по дитині. Зараз вона знову була самотньою, але, хоч їй і було важко самостійно виховувати дітей, тепер Вероніка тримала своє серце під надійним замком.
Іноді вона, звичайно, мріяла зустріти якогось супутника життя, але ці мрії приходили виключно в ті моменти, коли їй було нестерпно важко.
Наприклад, як цього разу — вона йшла додому з величезною сумкою в руці й просто знемагала від її ваги.
«Господи, хоч би ти мені допоміг, чи що… Надіслав би мені якогось доброго чоловіка, який і сумку допоміг би донести, і вдома сантехніку полагодив би». — Так подумки стогнала вона, наближаючись до своєї дев’ятиповерхівки.
— Я вже втомилася сама борсатися в цьому житті, з маленькими дітьми на руках…»
– Пані, вам допомогти? – раптом пролунав голос ззаду.
Від переляку вона навіть ледь не присіла. Застигла, втягнула голову в плечі, обережно озирнулася й побачила статного чоловіка свого віку. Він був цілком симпатичний, із добрим виразом обличчя.
– Це ви зараз до кого звернулися? — обережно запитала вона. — До мене, чи що?
– Звісно, до вас, — кивнув він із серйозним виглядом. — Ви, здається, тут одна, з такою величезною сумкою.
– А чому ви раптом звернули на мене свою увагу? — насторожилася Вероніка.
– А хіба вас можна не помітити? — здивувався він. — Ви ж так тягнете цей баул, ніби там тонна вантажу. На цілий місяць продуктів накупили, так? Дайте мені сумку, я допоможу вам її донести.
– Навіщо?
– Як — навіщо? — Він зітхнув з розпачем. — Ви ж щойно самі подумки про це просили.
– У кого я просила? — Вероніка насупилася.
– Самі знаєте, у кого.
– Але ж не у вас?
– Ну і що з того?
– То ви, значить, почули, про що я думаю? Чи, може, ви вмієте підслуховувати думки?
– Послухайте, ви хоч сумку на асфальт поставте, чи що! — невдоволено вигукнув чоловік. — У вас же рука зараз відірветься.
– Не відірветься, не хвилюйтеся, — сказала жінка, але сумку все-таки опустила на землю. — Я дуже сильна.
– Я це бачу. Але все одно вам потрібен помічник у цьому житті. І бажано — чоловік. Чи не так?
— Ніхто мені не потрібен! Тим більше — чоловічої статі! — відрізала жінка і вже хотіла знову схопити сумку в руку та рушити далі, але передумала. Вирішила трохи постояти й перепочити. Та й цікаво їй стало: невже її думки були такими гучними, що їх можна було почути?
– Від вас, чоловіків, я стільки біди натерпілася, що мені її тепер на все життя вистачить, — додала вона, уважно розглядаючи цього незнайомця.
— Але ж усі чоловіки різні, — ледь посміхнувся він. — Бувають і пристойні.
— Ні. Ви всі — однакові.
— Чому ви так думаєте?
— А у мене вже було двоє чоловіків. Я — як горобець, що потрапив під кулю.
— Ну і що? — Чоловік говорив спокійним, доброзичливим тоном. — Вам просто не пощастило з чоловіками. Таке буває.
— Ага. Не пощастило, як же інакше, — недоброзичливо посміхнулася Вероніка. — Я розумію… Щоб жінці пощастило з чоловіком, вона повинна після весілля взяти його на свої плечі й тягнути на собі все життя, як робоча конячка. Це ви називаєте удачею?
Адже вам від нас, жінок, зазвичай потрібно лише одне. Правильно?
– Ні. Нам від вас багато чого потрібно.
– Ах – багато? Вам ще потрібно, щоб ми вас смачно й вчасно годували, мили, і в ліжку ніколи не говорили про головний біль? Я це вже пережила. Та так детально пережила, що з двома дітьми на руках залишилася сама.
– А ви не хочете ще й третю дитину народити? – раптом запитав незнайомець.
– Що? — Вероніка зрозуміла, що цей чоловік з неї глузує, і її обличчя змінилося. — Так ось, для чого ти мене зупинив? Думав, донесеш жінці сумку до квартири, а вона тобі за це застелить чисте ліжко й сама ляже поруч? Так?
— Ну, це не відразу. Спочатку між нами має виникнути кохання. Хіба не так?
— Яке ще кохання? — раптом спалахнула Вероніка. — Немає його на світі, цього кохання.
— Зовсім немає?
— Зовсім.
— І куди воно поділося? Ви ж за першого чоловіка, напевно, з кохання вийшли заміж? Я правильно думаю?
– Ні, ви помилилися! Я потрапила в цю пастку через свою дурість! Думала, що кохання, про яке всі навколо говорять, з часом прийде, і я полюблю свого чоловіка. А воно, як на зло, так і не прийшло. І чоловік втік. Каже, що я черства. Ніби я — буханець хліба.
– А з другим ви як розлучилися? Теж через свою дурість?
– Теж. Думала, він стане справжнім батьком для моєї першої дитини, а він швидко зробив другого хлопчика й втік. Любові від мене, розумієш, йому було замало. Він задихався без неї.
– Ну, що ж… — Чоловік знизав плечима. — Значить, за законом, з третім чоловіком вам точно пощастить.
– За яким ще законом? За законом підлості?
– За законом справедливості. Двоє чоловіків втекли, і тепер вас мають винагородити таким супутником життя, який буде з вами до самої сме.ті.
– Хто повинен винагородити?
– Той, хто всіх нас створив. І тому я згоден бути вашим чоловіком.
– Що-що? — Вероніка ледь не зомліла від такої нахабності. — А ви тут до чого?
– Так Господь мене до вас і послав. У якості третього чоловіка.
Вероніка остовпіла. Помовчала деякий час, а потім із злісною усмішкою запитала:
— І з якого це дива Він вас до мене послав?
— А на покарання.
— Кому на покарання? Мені?
— Ні. Не вам. Мені на покарання. Адже у мене теж було дві дружини. Розумні, красиві, кохали мене до нестями. А мені, дурневі, весь час хотілося якоїсь свободи. Я втік від них заради цієї волі, і… Місяць тому потрапив у аварію. Опинився в комі й цілий тиждень розмовляв із Богом.
— Що-що?
– Так-так, не думайте, що я божевільний. Він мене й повернув сюди, з умовою, що я втретє одружуся. Але з такою жінкою, яка чоловікам зовсім не вірить. І в кохання теж не вірить.
– І навіщо Йому це було потрібно?
– Та я ж сказав — мені як покарання, а вам — як допомога. Адже ви ж іноді просите Його про це. Думаєте, чому в цьому житті все так неправильно? Хороші дружини живуть із поганими чоловіками, і навпаки. Рідко буває, коли чоловік і дружина моляться одне за одного. Адже так? А це все — Його промисли. Тож дайте мені вашу сумку, і я почну виконувати Його умови.
— Знаєш, що… — Вероніка знову перейшла на «ти». — Ти йди, милий, туди, куди йшов. Помічник знайшовся. Якщо від тебе вже втекли дві люблячі дружини, я уявляю, як ми з тобою житимемо.
— Та я ж терпітиму ваш характер і з усіх сил допомагатиму вам. Як Він мені велів.
— Не потрібно мені такого щастя! — вигукнула Вероніка, схопила сумку й потягла її до свого дому. Раптом завмерла, озирнулася й рішуче додала:
— І не смій мене наздоганяти. Шукай собі іншу жертву, і її й терпи.
Вона навіть не помітила, як донесла додому цю важку сумку. Поставила її на підлогу у передпокої, поспішила на кухню до вікна і звідти побачила, як цей дивний чоловік, віддаляючись, повільно йде тротуаром.
«І, все-таки, як же він почув мої думки? — думала Вероніка. — Мабуть, тепер мені треба мріяти не так голосно…»
