Дзвінок матері став для мене несподіванкою.
Річкою полилися ласкаві слова, які мені так хотілося почути в дитинстві, і які мені вже не потрібні були тепер, у дорослому віці.
На оманливу м’якість я не купилася і не дарма. Звичайно ж, мамі було щось від мене потрібно. Вона б ніколи не зателефонувала просто так.
Ми з моєю матір’ю, Галиною, завжди були не в теплих стосунках. Зараз я вже сама мама — у мене дві чудові дитини, яких я виростила і продовжую виховувати в коханні та повазі.
Мій старший син, Кирило, навчається в коледжі на кухаря — він у нас завжди був маленьким кулінарним генієм, любив допомагати мені готувати, навіть коли насилу тримав виделку в руках.
Молодша донька, Уляна, поки що навчається у школі ,у восьмому класі. На відміну від Кирила, який з професією визначився у ранньому дитинстві, вона гадки не має, ким хоче бути. Я особливо не хвилююсь через це — часу попереду багато, встигне визначитись.
Чоловік у мене чудовий. Я десь чула — мабуть, від подруги, — що дівчатка обирають чоловіка за образом батька, і, мабуть, у цьому є частка істини. У мене був прекрасний батько: дбайливий, люблячий, що ставить мої інтереси вище за свої. Микола, мій чоловік, теж такий. Зовні стриманий і суворий, поряд зі мною та дітьми він стає м’яким та ніжним.
Загалом, життя моє вдалося, але не завдяки матері, яка мала піклуватися про мене і готувати мене до дорослого життя, а всупереч.
Я добре пам’ятаю, як, будучи маленькою, плакала і просила маму взяти мене на ручки, а вона відмахувалась — то їй ніколи, то настрою немає. Часто вона тягала мене в гості до якихось чоловіків і забороняла розповідати про це батькові.
Я її боялася, тож тримала язик за зубами. Потім, з віком, я вже зрозуміла, що це були за чоловіки і чим мама з ними займалася — явно вже не чай з тортом пила.
Тато завжди з нею лаявся: він цілодобово працює, а вдома не прибрано, їсти нічого, дитина брудна і голодна. Невиразно пам’ятаю, що мама відповідала, щось типу:
– Твоя дитина, ти й годуй.
Я потім багато років намагалася зрозуміти, чому ж мама так поводилася. Аналізувала поведінку батька, шукала в ньому якихось помилок, але марно.
Не знаю, чи любив він мою матір, але точно не ображав. Щоправда, працював він від зорі до зорі, але в ті роки багато чоловіків пропадали на роботах, щоб було чим годувати сім’ю.
Якось тато прийшов і сказав:
– Ми їдемо, сонечко. Іди збирай речі.
– А куди? — спитала я наївно.
– В інше місце, – відповів він. – Без мами.
Я тоді розплакалася, але слухняно пішла збиратись. Хотілося, щоб хтось мені допоміг, адже я не розуміла, що це означає збирати речі.
Що потрібно взяти із собою, крім іграшок? Тато, звісно, не знав, що дитині складно зібратися самій, а мати й не подумала мені допомагати. Вона просто сиділа на кухні і спостерігала за нашою ходьбою туди-сюди по квартирі.
Квартиру цю тато їй залишив, а мене забрав на орендовану. Мабуть, дізнався, що вона по чоловіками ходить.
Так ми й жили багато років – удвох. Іншої жінки у тата не з’явилося – або я просто про неї не знала. Принаймні додому він нікого не приводив і мене ні з ким не знайомив.
Іноді мати приїжджала побачитися зі мною, — але радості ці візити нікому не доставляли.
Я не розуміла, чим мені заслужити її любов, а мати навіть не намагалася вдати, ніби я їй потрібна. Вона й їздила, напевно, для виду — щоб не здаватися зовсім вже недолугою матір’ю.
Батька її візити засмучували, але він не забороняв нам бачитися.
– Дитині потрібна мати, — бубонів він собі під ніс, чекаючи її приїзду.
Подорослішавши, я почала ідеалізувати образ матері в голові. Я вже майже не пам’ятала її гулянки, її байдужість. Мені страшенно хотілося довести собі, що мама просто особлива. Їй складно, вона намагається, як може, і колись обов’язково мене покохає.
З батьком життя було не безхмарним, але спокійним. Я рано подорослішала.
Заміжня сусідка з чотирма дітьми частенько приходила до нас, щоб приготувати поїсти, доки я ще не доросла до плити — натомість батько дозволяв їй забирати частину обіду та вечері.
Вони були дуже бідними, чоловік мало заробляв, годувати дітей не було чим. Зрештою всім було добре: і я нагодована, і її діти. Вона ж навчила мене прати так, щоб не псувати речі.
Я страждала від самотності і трохи заздрила її дітям – їх було аж четверо, та ще й мама так заради них старається.
– Нема чого тут заздрити, люба, — сказала сусідка, коли я поділилася з нею своїми думками. — У тебе батько золотий. Все для тебе робить. Живи він один, стільки не працював би, а так забезпечує тебе всім. Мої діти про таке можуть лише мріяти.
Я міцно запам’ятала цю фразу — про те, що батько в мене золотий, і повторювала її про себе щоразу, як ставало дуже самотньо і сумно. Але одного разу трапилося лихо. Мені тоді було тринадцять років. Додому прийшли якісь чоловіки у формі, а з ними і моя мати, яку я на той момент не бачила вже понад рік.
– Твого батька більше нема, – сказали мені. -Аварія на дорозі. Збирай речі, тепер будеш з матір’ю жити.
І знову мені довелося без допомоги збирати сумку. Я не знала, чи зможу повернутись у це місце і забрати те, що не влізе, а на запитання мама не відповідала.
– Отже, так, — сказала вона, коли ми приїхали в ту саму квартиру, з якої батько одного разу забрав мене, — Обслуговуватимеш себе сама. Сподіваюся, готувати, прати та прибирати ти вмієш? Мені тобою займатися ніколи.
Тоді й зруйнувався образ матері, що жив у моїй голові, яку не приймав світ.
Я зрозуміла, що вона просто недалека занепала жінка, якій взагалі не треба було виходити заміж і заводити дітей. Добре, що я була одна, інакше піклуватися мені довелося б не тільки про себе, а й про братів чи сестр.
Мати постійно кричала на мене, якщо я не встигала до її приходу з гулянок приготувати вечерю. Жили ми на подачки від її кавалерів, яким ставало мене шкода. Вчилася я дуже добре — зі злості та відчуття протиріччя. Щойно мені виповнилося вісімнадцять, я зібрала речі та втекла. Вступила до коледжу — пізніше, ніж це заведено, зате в мене була хоч якась освіта.
Коли ми з Миколою одружилися, ми обоє були малозабезпеченими — він також із неблагополучної родини.
У нас з’явилася перша дитина, і згодом почалися фінансові труднощі — Микола не міг знайти роботи. Я в розпачі подзвонила мамі, бо знала: за бажання вона могла здобути грошей, які потім навіть повертати не довелося б.
Але вона мені відмовила.
– Ніхто ж не примушував тебе дітей заводити, — хмикнувши, сказала вона в слухавку. — Давай вже якось сама. Я тебе вчила виживати, а не жебракувати.
– Нічого ти мене не вчила, — відповіла я. — Усьому мене навчив тато та чужа жінка. А ти тільки зруйнувала.
Грошей від неї я так і не побачила. Якби не маленький син, я б взагалі не стала в неї нічого просити, але потреби дитини важливіши за гордість.
Але ми з Миколою впоралися з усіма труднощами самостійно. Він знайшов роботу.
Згодом ми підкопили грошей, і він здобув освіту краще, що дозволило йому здобути підвищення. Справи пішли в гору, а коли з’явилася друга дитина, ми вже змогли собі дозволити купівлю квартири.
Я весь цей час не працювала — лише трохи підробляла за фахом, поки Кирило був маленьким, щоб було на що жити. А так сиділа вдома. Мені, позбавленої материнської турботи та домашнього затишку, хотілося дати все це своєму чоловікові та своїм дітям.
Ми стали жити так добре, що навіть купили заміський будинок. Дітям там дуже подобається: вони бігали, грали, дихали свіжим повітрям. Для мене цей будинок навіть більшою мірою, ніж квартира, був символом сімейної ідилії. Ми разом пройшли через безліч труднощів, але при цьому залишилися міцною сім’єю.
З матір’ю я скоротила спілкування до мінімуму. Не змогла я пробачити відмову у допомозі у скрутну хвилину, хоча їй це нічого не коштувало. Та навіть якби й коштувало — я заслужила на те, щоб вона хоч трохи заради мене напружилася.
Іноді вона дзвонила, щоб поскаржитися на життя. Так я дізналася, що татову квартиру вона продала і купила замість неї кімнату в комуналці.
– Грошей не вистачає, — казала вона. — А як хату продала — то хоч є на що жити.
– Гуляти, ти хотіла сказати? – холодно відповіла я.
– Так це ж і є життя!
Кілька разів вона просила купити їй продуктів, дати грошей. Гроші я не давала, але продукти привозила.
В мені боролися дві сутності: одна вимагала назавжди викреслити матір із життя і не допомагати їй, що б не трапилося, але друга благала не опускатися до її рівня і не уподібнюватися до неї.
Поки що я слухала другу і допомагала чим могла — не на шкоду собі та своїй родині. У душі я плекала надію на те, що мати, бачачи мою турботу про неї, засоромиться своєї поведінки і вибачиться.
Під час таких коротких візитів я дізналася, що із сусідами мати не в ладах.
– Вгамуй уже свою матусю, — скаржилися сусіди. — Зовсім життя не дає. То музику врубає, то чоловіка приведе. Ну, неможливо ж так жити!
Краєм вуха я чула, що справа навіть до поліції доходила, але чим усе скінчилося, не цікавилася. Не моя ця справа, нехай сама розбирається.
І ось одного разу мати мені зателефонувала. Дзвінок був несподіваним, бо на той час я вже півроку від неї нічого не чула.
Навіть подумала, що вона опинилася у в’язниці або взагалі вирушила на той світ. Соромно за такі думки мені не було — адже їй не соромно було ламати життя і мені, і моєму батькові.
– Доню, рідна, — почула я в динаміці її голос. – Як у тебе справи? Як мої онуки поживають?
– Тобі яка різниця? – відповіла я. — Ти зроду не цікавилася ні мною, ні моїми дітьми.
– Ну, що ж ти така зла? — почала кудахтати мати. — Адже я з усією душею до тебе. Скучила за моїми сонечками. Може, в гості запросиш, я гостинці діткам твоїм привезу. Машинку привезу для старшого.
– Мамо, – перебила я її. — Кирилові сімнадцять. Які машинки?
– Ох, як діти швидко ростуть!
– Ага. Чужі. Ти їм не рідня і ніколи нею не будеш. То чого хотіла? Викладай.
З того боку повисла секундна тиша — ніби мати вирішувала, продовжити гнути свою лінію або все-таки прямо сказати, чого хоче. Я її поквапила:
– Мені ніколи з тобою розмовляти. Або кажи, навіщо зателефонувала, або я кладу слухавку.
– Ти ж пам’ятаєш, що в мене із сусідами того… проблемки?
– Нічого собі «проблемки», — здивувалася я. — Скільки разів вони на тебе поліцію викликали?
Мати зітхнула.
– Та багато, доню, багато.
Мене від слова “доню”, вимовленого її голосом, щоразу аж трусило. Ну, яка я їй донечка? Я їй навіть не донька. У свій час я взагалі називала мати на ім’я, щоб дистанціюватися. Але потім, щоб не викликати у дітей зайвих питань, повернулася до слова “мати”.
– Якщо треба гроші ,то я не дам.
– Та мені не дають у моїй власній кімнаті жити нормально. Мені тепер відпочивати нема де. Влаштували мені темну, сказали, щоб більше ніякого галасу, бо погано буде.
– І? – Я почала втрачати терпіння. У мене смажилася картопля, боялася спалити вечерю. – Квартиру я тобі теж не куплю. Нема у мене таких грошей.
— Ой, та на що мені квартира? – відповіла мати. — Мені вистачить кімнати, щоб поспати, поїсти та помитися. Я ж знаю, у тебе будинок заміський є. Великий, добрий. Дала б ти мені ключики від нього, га? Ти ж туди тільки у вихідні їздиш, сама казала. У будні він порожній. А я б там відпочивала, поки тебе нема.
Я відкрила рота, щоб їй відповісти, і відразу закрила.
Як язик взагалі повернувся просити мене впустити її в будинок, де відпочивають мої діти? І що там буде, коли я приїду із сином та донькою в суботу?
– У свій будинок я тебе не пущу, на відпочинок їдь в інше місце – Заявила я матері
Від колишньої доброзичливості не залишилося й сліду: маска злетіла з матері як неякісна позолота.
– Невдячна ти ! – закричала вона. — Та якби не ти, у мене все життя по-іншому пішло б, а ти мені його зламала ! Та краще б тебе не стало, коли ти на вітрянку в дитинстві хворіла! Гидке дівчисько. Мамо, мамо! Як же мене нудило від твого тоненького голосу, що канюче!
Я скинула дзвінок і пішла рятувати смажену картоплю. Микола заглянув на кухню і спитав, з ким я розмовляла таким невдоволеним тоном — чи не з’явилася мати.
– Вона сама подзвонила, – відповіла я. — Хотіла, щоб я їй ключі від нашої оселі віддала. А то їй нема де відпочити.
– Але ж ти відмовила? — спитав Коля.
– Звичайно. Нарешті вона висловила, що всі ці роки про мене думала.
Мені навіть якось легше стало — ніби тягар за багато років упав з плечей. Більше я на дзвінки Галини не відповім і матір’ю її не назву. А вибачення мені й не потрібні – без них чудово проживу.
