Мої обидві бабусі жили в одному селі. Жили мирно, в молодості навіть були нерозлучними подругами. Напевно, саме тому вирішили й поріднитися – молодшу доньку бабусі Тані засватали за старшого сина бабусі Анісії. Молоді були лише «за». Мирно жили мої бабусі між собою та після весілля моїх батьків.
Їхній світ перейшов у обопільний терор любов’ю, коли на світ з’явилися ми, їхні онуки. І навіть не в момент нашої появи на світ, а тоді, коли нас привозили «на село бабусям» на все літо. Ми їх звали Бабаніся та Бабтаня, за очі, звичайно, щоб якось відрізняти у розмові одну від одної, а в очі – бабуся та ба-а-аб, якщо та кудись поділася.
Добре пам’ятаю стареньку автівку, що просідала у колії під вагою численних мішків, коробок, та валіз завантажених у машину. А на мішках їдемо ми – п’ятеро міських шибеників. Двоє мої двоюрідні брат із сестрою, діти молодшого брата батька, а троє – я та мої молодші брат із сестрою. У цій веселій купі я була найстаршою за віком.
Весь цей дитячий колгосп завжди привозив-відвозив мій батько, бо в нього була машина. Небачена розкіш на ті часи! «Розкіш» насправді була списаним мотлохом у гаражі, де батько працював шофером. Він її викупив за копійки, відремонтував, пофарбував і взагалі, як казала наша мама, вбухав у неї ціле каракулеве манто.
Нам це було все одно, нам було головне, що ми їдемо в село! У мішках лежить їстівне – рис, пшоно, перловка, горох, вермішель, а якщо пощастило – то ще й гречка. Обов’язково великий мішок цукру та два бідони з сіллю – для майбутніх варень та солінь. В окремій коробці, щоб не зламалися, їдуть макарони.
У непромоканому мішку, туго перев’язаному мотузкою, лежить «гостинець» бабусям – 20 пачок чаю та кілограмів 6-8 «подушечок у какао». Втім, і саме какао теж є у поклажі – пачок 8-10. Все в парній кількості – по приїзду ці гостинці ділилися порівну на двох бабусь. Ми до цих «какао-чайних» радощів байдужі і тому намагалися визначити, де шоколадні цукерки.
А над головами у нас висять численні «буси» з бубликів і сушок із маком. На передньому сидінні, поруч із батьком, зав’язаним у лляну скатертину, їхав «міський хліб», кілька батонів. Батьки тиждень збирали всі ці продукти, бігаючи по магазинах та простоюючи в чергах. Разом із ними бігали й молодший татовий брат із дружиною. Це наш харч нам на літо.
Село за 180 км від міста та за 40 км від обласного центру. Дорога від центру – звичайна колія, якою можна проїхати лише коли сухо. Крім продуктів у машині лежали лопати, сапки та інші корисні на городі залізяки. Окремим подарунком їдуть два емальовані відра – гордість будь-якої сільської господині. Ляскають у дерев’яній коробці цвяхи, петлі дверей і шпингалети.
Приїзд міських онуків у село – видовище веселе і галасливе! Привозили нас завжди спочатку до Бабаніси – татової мами. Ми вищим і біжимо обіймати бабусю, йдемо в хлів дивитися корову Кнопку, починаємо тягати котів і кішок, що живуть у бабусі в кухні. Обіймаємося з вовкодавом Букетом, який бігає на довгому, на весь двір ланцюгу.
Букет верещить і радіє нам найголосніше – свобода!.. Йому тепер буде дозволено супроводжувати нас на річку та в ліс. Батько разом із цікавими сусідами, яких набилося неабияк у двір, носить з машини поклажу. Потім бабуся кличе нас за стіл, «їсти з дороги». Стіл ломиться від усіляких пирогів, ватрушок та різних сортів варення.
Напевно, там і інші різносоли були присутні, але пам’ять зберегла тільки от це бабусине куховарство, що чудово пахне дитинством! І коли ми сідаємо за стіл, на порозі хати з’являється Бабтаня, зі своїми ватрушками та пирогами. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше! Знову вереск, обіймашки та весела гармидер. “Мнуки” приїхали!
А батько йде ремонтувати – де підбити, де підтягнути, де хвіртку перевісити на нові петлі. Увечері – розподіл продуктів і гостинців. І вже ближче до ночі батько везе Бабтаню до неї додому, з її часткою харчів та подарунків. Бабтаня по дорозі бере із зятя слово честі, що доступ до онуків у обох бабусь буде однаковим.
Переночувавши, вранці батько їде, відвозячи нехитрі бабусині гостинці – олію, сметану, яйця, домашній хліб, пироги, ватрушки та варення. На передньому сидінні, поруч із ним, їде подарунок Бабатані. І починається наше вільне життя у селі! Живемо ми на селі просто. Вранці на сніданок варена картопля, глечик молока, випечений у печі хліб та всякі «цацьки».
Цацки – це всякі добавки до основної страви. Це можуть бути і солоні огірки чи гриби, і мочені яблука, і квашена капуста, і солоні помідори, і розпечені в печі яйця, і навіть мед чи варення – не всі з нас любили картоплю. Вдень – м’ясні “шті” або “борч”. Увечері – якась каша. І постійна глечик молока. І звісно ж «цацьки». У неділю нам смажать картоплю та макарони з яйцями.
“Шті” дозволяється не їсти… І обов’язково пироги – це святкова їжа, але онуки для обох бабусь це і є свято. Ложки на столі обох бабусь дерев’яні. Металеві ховаються «до особливого випадку». Дерев’яні ми любимо більше – ними не так боляче отримувати по лобі. Іноді всі дітлахи залучалися до прополювання грядок і городу.
Мене, як старшу, вчили доїти корову, топити піч, ставити тісто і в’язати на спицях, але, більшу частину літа ми просто бігали на вулиці. Так живемо ми до неділі. У неділю відбувається “ротація” бабусь. Бабтаня з’являється біля будинку Бабанісі після вечірньої дійки, але в будинок не заходить, а починає кричати під вікнами, щоб ми збиралися.
У селі дивним чином були присутні два різновиди місцевої говірки. На одному кінці села говорили – цаво, цай, цашка. На іншому «чавокалі» – тільки «ч» було не м’яким, і буква «а» у словах «чаво, чай, чашка» звучала саме як «а», а не «я», що було звичніше для нас. Бабтаня була з «чавоколок», а Бабаніся «цавокала».
Погулявши «для порядку» під вікнами, Бабтаня сідала на лаву біля ганку, чекаючи на «мнуків». Мнуки виходили з вузликами, в яких зберігалися наші прості пожитки. І відбувалася несамовита сцена прощання. Хлюпаючи носами, ми обіймалися з двоюрідними. Хоча завтра ми разом із ними й грали на вулиці. Бабтаня ридала в голос, ніби проводжала нас на війну.
«Війна» знаходилася за двісті метрів від її будинку – тільки перейти городами на іншу вулицю. Бабтаня у прощанні дипломатично не брала участі і стояла біля воза. Нічка, літня вже кобила, дісталася Бабатані як колгоспна премія за якісь фантастичні надої молока. Обидві бабусі колись працювали в колгоспі доярками.
Обидві були вдови – наші діди загинули під час Другої Світової війни. Обидві жили приблизно однаково – ті ж «шті» та каші, ті ж чавунки з картоплею, ті ж «цацьки» на столі. Навіть домоткані половики на нефарбованих підлогах були однакового забарвлення — ткацький верстат був один на все село, у тітки Домни, і вона ткала один і той самий малюнок.
Але була у Бабтані одна безперечна перевага – крім корови, курей, поросят і овець, як у всіх, у неї був кінь у господарстві! Хоча, я зараз підозрюю, що подарувавши бабусі Ночку, голова колгоспу просто позбавився головного болю – куди подіти стару кобилу. Бабтаня страшенно форсила вночі. І вранці кожної неділі «таксувала» на ній до обласного центру і назад.
Народ розплачувався продуктами – парою яєць чи літром молока в обидва кінці. Автобуси туди тоді не ходили. Ми любили Нічку – шкрябали і чистили її, нас доводилося ганяти від неї. І ось ця Нічка везла нас від Бабанісі на «війну». Щоб за тиждень, під ридання вже Бабатані, повернути нас із другої «війни» на першу.
Ритуал повторювався до дрібниць, тільки бабусі мінялися ролями. Тим більше, що в Бабатані влітку гостювали ще одні наші двоюрідні – дві дочки старшого маминого брата. Нам потрібно було перейнятися смутком моменту і брати участь у спільній скорботі. Якщо хтось із нас починав хихикати, бабуся, не перериваючи ридань, відважувала йому потиличник.
І це все при тому, що незалежно від місця ночівлі, ми по кілька разів на день забігали до обох бабусь. Та й бабусі часто тинялися один до одного в гості – «цаю з бубликами» посьорбати у самовара. Але, ритуал є ритуал – і його суворо дотримувалися обидві сторони, що змагаються. Так і кочували ми щотижня від однієї люблячої душі до іншої.
Це був такий собі кругообіг любові в природі. Давно вже немає на світі наших бабусь… У нас, у всіх трьох, уже свої «мнуки»… Але як же хочеться часом повернутися за той нефарбований, скоблений стіл, на якому стоїть картопля з «цацьками».
