Людка у свої вісімнадцять примудрилася закохатися в одруженого чоловіка.
Ну, ви знаєте таких дівчат — їм обов’язково потрібен той, хто вже зайнятий. Невже вільних так мало? Ні, давайте з печаткою в паспорті! І вона ж не просто одруженого вибрала — а такого багатія, на дорогій машині.
— Він мене кохає! — розповідала вона подружкам у під’їзді. — Просто поки що не може розлучитися. У нього там бізнес, майно… Все складно!
Ага, складно! Особливо складно стало, коли Людка заваг.тніла. Тоді її обранець одразу спростив ситуацію:
— Ти що, з глузду з’їхала? — обурився він. — У мене сім’я, діти! Негайно позбувайся!
— А як же кохання? — схлипнула Людка.
— Кохання — це кохання, а репутація дорожча. Якщо не зробиш, я тебе не визнаватиму. І взагалі, звідки я знаю, що це моя дитина?
Ось так! Хвилину тому кохав, а тепер сумнівається. Дивовижна метаморфоза!
Людка прийшла додому вся в сльозах. Її мати, Антоніна Петрівна, сувора жінка, вислухала її й винесла вердикт:
— Ти дурна! Скільки разів я тобі казала — не зв’язуйся з одруженими! А тепер що? Народиш — житимете обоє на вулиці. У мене пенсія мізерна, квартира однокімнатна. Я вас не прогодую!
Ось так. З одного боку — багатий залицяльник погрожує, з іншого — рідна мати на поріг не пускає. Що робити молодій дурепі?
Вона народила дівчинку. Таку крихітну, беззахисну. Подивилася на неї і… написала відмову. Ось вам і материнський інстинкт! Спить міцним сном.
— Так тобі буде краще, малятко, — шепотіла Людка, підписуючи папери. — Тобі знайдуть хороших батьків, будеш жити в достатку.
А сама думала: «Ось позбудуся проблеми й заживу спокійно».
Ну й зажила!
Мати її спочатку лаяла, потім змилостивилася — влаштувала на роботу в магазин касиркою. Людка потихеньку оговталася, навіть хлопця собі знайшла — простого такого, неодруженого. Здавалося б, живи й радій!
Але ось що цікаво: рівно через три роки, день у день після пологів, Людці приснився сон. Ніби її донька прийшла до неї й каже:
— Мамо, чому ти мене покинула?
Людка прокинулася вся в холодному піту. І тут її ніби струмом уда.ило — треба знайти доньку! Терміново! Негайно!
— Що це на тебе найшло? — дивувалася Антоніна Петрівна. — Три роки минуло! Її, мабуть, давно усиновили. Та й тобі не належить знати, де вона і з ким.
— Мамо, ти не розумієш! — металася Людка по квартирі. — Це ж моя дочка! Як я могла! Я ж мати!
Оце так! Три роки не була матір’ю, а тут раптом стала. Чудеса!
Людка наче з ланцюга зірвалася. Спочатку побігла до пологового будинку — там її ввічливо відправили геть. Потім до служби опіки — там теж. Таємниця усиновлення, кажуть, — свята справа.
Але наша Людка не з тих, хто легко здається. Вона згадала, що в службі опіки працює далека родичка — тітка Валя. Літня така жінка, добра. До неї й вирушила.
— Тітонько Валю, допоможіть! — ридала Людка. — Я ж з розуму зійду! Мені хоча б знати, що з нею все гаразд!
— Ой, Людочка, — зітхала тітонька Валя. — Нічого тобі сказати не можу. Роботу втрачу!
— Тітонько Валя, ну будь ласка! Я нікому не скажу! Мені тільки прізвище!
Довго благала, вмовляла. Тітонька Валя опиралася, але материнські сльози — річ сильна. Здалася:
— Гаразд, слухай. Тільки якщо хтось дізнається — я тебе не знаю! Твою дівчинку усиновила сім’я. Їхнє прізвище — Романенки. Більше нічого не скажу!
Людка летіла додому, наче на крилах. Романенки! Тепер треба їх знайти!
Знайти Романенків виявилося нескладно — у телефонному довіднику їх було всього троє. Людка почала обдзвонювати, представляючись соціальною працівницею, яка проводить опитування. З третьої спроби пощастило — жіночий голос підтвердив, що у них є трирічна донька.
Адресу Люда з’ясувала хитрістю. Виявилося, що вони живуть у хорошому районі, у новому будинку.
Людка почала туди ходити.
Спочатку спостерігала здалеку — бачила, як жінка з дівчинкою гуляють. Дівчинка світла, гарненька, у красивому одязі. Сміється, грається в пісочниці.
«Моя донька!» — думала Люда, і серце стискалося.
Поступово набралася сміливості — почала підходити ближче. Одного разу дівчинка впустила м’ячик, Люда підняла його й простягнула:
— Тримай, малятко!
— Дякую, тітонька! — дзвінко відповіла дівчинка й побігла до мами.
А Людка стояла, наче громом уражена. Її рідна донька назвала її тіткою!
З того дня Людка ніби змінилася. Ходила на роботу, наче сомнамбула, вдома сиділа біля вікна, дивилася в одну точку.
— Що з тобою? — турбувалася Антоніна Петрівна. — Захворіла?
— Мамо, я хочу повернути доньку!
— Ти що, зовсім? Яке ти маєш право? Ти ж відмовилася від неї!
— Я передумала! Я її люблю! Я хочу бути її мамою!
— А три роки тому не хотіла? Людка, схаменися! У дитини є батьки, які її люблять, піклуються. А ти хто? Ти ніхто!
Але Людка вже нічого не чула. У її голові визрів план. Раз за законом не можна, значить, треба по-іншому.
Вона почала ще частіше з’являтися в тому дворі. Познайомилася з мамами, які там гуляли. Дізналася, що Романенки — заможні люди, що дівчинку вони удочерили, що її звуть Марією.
Марія! Адже Людка придумала інше ім’я — хотіла назвати її Христиною. А вони — Марія!
Одного разу вдалося поговорити з прийомною мамою. Вона виявилася привітною, балакучою жінкою.
— Важко з маленькою? — запитала Люда, вдаючи співчуття.
— Ой, буває! — посміхнулася жінка. — Але ми так довго чекали на дитину, що будь-які труднощі — це радість!
— Довго чекали?
— П’ять років не виходило. Потім вирішили усиновити. І ось — наше щастя! — вона ніжно подивилася на доньку.
Щастя! Її донька — їхнє щастя!
Того вечора Людка зважилася на божевільний вчинок. Дочекалася, коли прийомна мама відволіклася на розмову з іншою жінкою, підійшла до Марії:
— Маріє, хочеш цукерку?
— Хочу! — зраділа дівчинка.
— Ходімо, я тобі в машині дам. Там багато цукерок!
І знаєте що? Дівчинка не пішла! Подивилася на Людку серйозно і каже:
— Мама сказала, що з чужими тітками нікуди не можна ходити!
Ось вам і рідна кр.в! Чужа тітка!
Людка розгубилася, а тут і прийомна мама обернулася:
— Маріє, що з тобою?
— Тітка пропонує цукерки!
Жінка підозріло поглянула на Люду, взяла доньку за руку:
— Дякую, у нас своїх цукерок вистачає. Маріє, ходімо додому!
І вони пішли. А Людка залишилася стояти посеред двору. Сама. Як три роки тому в пологовому будинку.
Додому вона повернулася розбита. Антоніна Петрівна поглянула на дочку й усе зрозуміла:
— Ну що, переконалася? У тебе немає дочки! Є дівчинка Марія Романенко, у якої є мама й тато. А ти й надалі залишишся жінкою, яка її народила й покинула.
— Але ж я її мати!
— Мати та, що виховує, а не та, що народила! Запам’ятай це!
Ось вам і материнський інстинкт! Ось вам і рідна кр.в!
Люда так і не зрозуміла головного. Материнство — це не просто народити. Це щодня бути поруч, коли дитина плаче. Це безсонні ночі, коли прорізуються зубки. Це перші кроки, перші слова, перше «мама». Це синці та садна. Це казки на ніч і ранкове розчісування волосся. Це мільйон дрібниць, з яких складається одне велике слово — МАМА.
А Людка? Людка просто народила. І материнський інстинкт, що не спрацював вчасно, вже не надолужити жодними істериками через три роки.
Зараз Люда вийшла заміж, народила сина. І знаєте що? Вона чудова мати! Ночами не спить, коли дитина хворіє. Ходить на всі ранкові свята в дитячому садку. Кожну подряпину цілує.
Ось тільки іноді, коли бачить на вулиці світловолосу дівчинку років шести, зупиняється і довго дивиться їй услід.
А потім іде додому. До сина. Якого не покинула.
Материнський інстинкт, — річ, яку не можна запрограмувати. Його не можна вмикати й вимикати за бажанням, як світло в кімнаті. Він або є, або його немає.
І якщо його не було в найважливіший момент — коли твоя дитина потребувала тебе найбільше — то не варто через три роки вдавати з себе Матір Терезу.
Бо мати — це не та, що народила. Мати — це та, яка була поруч, коли це було потрібно.
