Марина вперше почула виття в суботу, коли поверталася з нічної зміни. Протяжне, тужливе – від нього мурашки по спині. Зупинила машину біля будинку, прислухалася. Виття долинало звідкись з боку їхньої ділянки.
Вийшла з машини – і побачила. Біля самого паркану, там, де росте стара горобина, сидів пес. Невеликий, рудуватий, худий так, що проступали ребра. Морда задерта до неба, і виє, виє.
– Гей, ти! – крикнула Марина. – Геть звідси! Всіх розбудиш!
Пес замовк, опустив голову. Подивився на неї – і в цьому погляді було щось таке, що Марина мимоволі відступила.
– Іди вже, – махнула рукою Марина втомлено. – Нема часу.
Лягла спати під ранок, а в голові все це виття крутилося.
– Чула вночі собаку? – запитала вранці свекруха Зінаїда Федорівна, коли Марина вийшла на кухню. – Всю ніч вив, зараза! Я вже думала, сусідський Барбос, перед покійниками вони так виють.
– Не Барбос, – відгукнулася Марина. – Бродячий якийсь. Біля нашого паркану сидів.
– Оце ще! – злякалася свекруха. – Треба гнати! Це ж до біди, коли чужий пес біля будинку виє. Я сіль у двір посиплю.
Марина промовчала. Вона не вірила в ці прикмети. Хоча, мати її, царство небесне, завжди казала: собака ніколи просто так не виє. Або см ерть відчуває, або горе.
Увечері чоловік Олег повернувся з роботи пізно, злий як чорт.
– Знову скорочення, – кинув портфель у кут. – Третій раз за півроку! Скоро половину цеху на вулицю викинуть.
– Може, пронесе, – спробувала заспокоїти Марина. – Ти ж у них найкращий майстер.
– Ага, найкращий, – скривився Олег. – Всі найкращі. А начальству плювати. Їм би папірці красиві зробити та премію собі намалювати.
Сіли вечеряти мовчки, кожен думав про своє. Шестирічний Костик дрімав над тарілкою – в садку набігався. Зінаїда Федорівна в’язала, губи стиснула – знак, що розмовляти не треба.
Вночі виття повторилося. Протяжне, тужливе. Марина підхопилася, підійшла до вікна. Пес сидів на тому ж місці, біля горобини. Олег прокинувся, лаявся крізь сон:
– Що за чортівня! Прогнати треба мерзотника!
Вискочив у двір у трусах і капцях, кричав, розмахував руками. Пес відбіг метрів на десять, сів. Олег кинув у нього палицею – не влучив. Повернувся в будинок, грюкнувши дверима так, що скло задзвеніло.
– Завтра отруту покладу, – пообіцяв він. – Набридло!
– Олег, не можна ж так, – почала Марина.
– Можна! – гримнув чоловік. – Ще чого, через якогось пса всю сім’ю будити!
Марина лягла, але заснути не змогла. Лежала, дивилася в стелю. А в голові крутилася одна думка: а що, якщо мати була права? Що, якщо і справді до біди?
Вранці пішла до паркану. Пес лежав під горобиною, згорнувшись калачиком. Підняв голову, подивився. Не тікає, не гарчить – просто дивиться.
– Ти чого тут тиняєшся? – тихо запитала Марина. – Дім свій є? Господарі?
Пес тихо заскиглив. Встав, підійшов до паркану. Почав лапами шкребти, рити землю. Марина нахилилася, придивилася. Під парканом була ямка – пес явно намагався підкоп зробити.
– Навіщо тобі до нас? – дивувалася Марина вголос. – Що тобі треба?
Пес перестав копати, втупився в неї.
– Гаразд, – зітхнула Марина. – Почекай тут.
Повернулася з мискою води і залишками вчорашнього борщу. Просунула під паркан.
– На, їж. Тільки вити припини, а то чоловік точно отруїть.
Так минув тиждень. Щоночі – виття. Олег ставав все злішим, свекруха голосила про погані знаки. А Марина продовжувала носити собаці їжу. Але собака все одно худнув на очах.
– Слухай, Марино, – сказала сусідка Галя через паркан, – а ти знаєш, чий це собака?
– Бродячий, напевно.
– Як же, бродячий, – хмикнула Галя. – Я вчора з Ніною Сергіївною розмовляла, та що через два будинку від вас живе. Вона каже, цей собака раніше у Кудряшенків жив. Пам’ятаєш Кудряшенків?
Марина згадала. Літня пара, тихі, інтелігентні. Давно вже переїхали кудись. Будинок продали молодій родині.
– Ну і що?
– А те, що у них був син. Олегом звали, здається, або Ігорем. Точно не пам’ятаю. Так ось, він рік тому в аварію потрапив. Нетверезий водій збив.
Мурашки побігли по спині у Марини.
– І?
– І кажуть, що цей пес був їхнього сина. Після похорону втік з дому, шукали його місяць – не знайшли. А тепер, бачиш, повернувся. Тільки дому вже немає. Чужі люди живуть. Ось він і виє. За господарем тужить.
– Бабусині казки, – відмахнулася Марина, але серце затремтіло.
Увечері розповіла цю історію за вечерею. Олег пирхнув:
– Дурниця все це. Собаки не пам’ятають стільки часу.
– Пам’ятають, – несподівано озвалася Зінаїда Федорівна. – Ще й як пам’ятають. У мене в селі була сусідка, так у неї собака чотири роки чекав сина. Кожен день на дорогу виходив. А коли його не стало – вила тиждень, а потім віддав Богу душу прямо на ґанку.
Зависла тиша. Костик злякано подивився на бабусю.
– Мамо, а наш пес теж по…р? – тихо запитав хлопчик.
– Він не наш, – буркнув Олег. – І взагалі, досить про це!
Вночі Марина не витримала. Коли знову почалося виття, накинула халат і вийшла у двір. Підійшла до паркану. Пес сидів, задерши морду. Вив так, ніби душу з себе витягав.
– Ти що хочеш? – прошепотіла Марина. – Що ти від нас хочеш?!
Пес замовк. Повернув голову до будинку Кудряшенків. Точніше, до того будинку, що колись належав їм. Заскиглив, немов кликав когось.
– Твого господаря немає, – сказала Марина. – Розумієш? Його немає. Давно вже немає.
Простягнула руку, погладила собаку по голові. Пес не відсунувся. Закрив очі.
Так вони і сиділи. Жінка і собака. Під зоряним небом, у тиші нічного селища.
– Ходімо, – сказала Марина. – Ходімо додому. Він не повернеться. Але ти можеш жити у нас. Хочеш?
Пес відкрив очі. Дивився довго, вивчаючи. Ніби вирішував – вірити чи ні.
– Ходімо, – повторила Марина. – Я обіцяю – ми тебе не образимо.
Встала, пішла назад. Пес підвівся слідом. Йшов повільно, втомлено. Марина озирнулася – він іде.
Марина відкрила хвіртку.
– Заходь.
Пес завмер на порозі. Потім зробив крок. Ще один. Переступив поріг.
Цієї ночі виття не лунало.
Вранці Олег спустився на кухню і остовпів. На старому килимку біля печі спав рудий пес. Марина варила кашу.
– Ти що, притягла цього дворнягу в дім?! – вибухнув чоловік.
– Тихіше! – шикнула Марина. – Костика розбудиш.
– Я сказав – ніяких собак у домі!
– А я сказала – залишаємо, – спокійно відповіла Марина. – І крапка.
Олег дивився на дружину здивованими очима. Вона ніколи йому не перечила. Ніколи.
– Марино, ти…
– Я все вирішила, Олег. Собака залишається. Якщо не подобається – двері он там.
Зависла тиша. Пес підняв голову, подивився на них. Спокійно, без страху.
– Та щоб його, – Олег махнув рукою. – Роби що хочеш!
Грюкнув дверима, пішов на роботу. Зінаїда Федорівна, яка спостерігала за сценою з коридору, тільки головою похитала:
– Ох, Марино, довела ти чоловіка. Через якусь псину.
– Не псина, мамо, – тихо відповіла Марина. – Не псина.
Назвали пса Рудим – за кольором шерсті. Костик першим подружився з ним. Виявилося, собака знає команди, вміє приносити м’ячик, не гавкає без діла. Вихований, коротше.
Рудий швидко прижився. Спав у передпокої, їв небагато, просився на вулицю. Ідеальний пес. Але було в ньому щось. Ніби чекав чогось. Часто вставав ночами, підходив до дверей, принюхувався.
Через два тижні це сталося.
Олег прийшов з роботи чорний як хмара.
– Все, – сказав він, сідаючи за стіл. – Звільнили. З завтрашнього дня я вільний.
Марина замерзла.
– Як звільнили?
– А ось так! Скорочення штату. Половину майстрів викреслили. Я в їх числі.
– Але ти ж…
– Що я?! – вибухнув Олег. – Кращий майстер? Досвідчений фахівець? Та їм плювати! Їм молодих подавай, яким копійки можна платити!
Вдарив кулаком по столу. Костик здригнувся, притиснувся до Марини. Рудий, що дрімав у кутку, підняв голову.
– Що тепер робитимемо? – прошепотіла Марина. – На одну мою зарплату нам не прожити.
– Ось саме! – Олег встав, почав міряти кроками кухню. – Кредит за будинок платити треба, дитину годувати. А у мене ні роботи, ні перспектив!
– Знайдеш щось, – спробувала заспокоїти Марина, хоча сама розуміла – з роботою в селищі туго.
– Ага, знайду! Мені сорок п’ять, кому я потрібен?
Наступні дні були як кошмар. Олег прикладався до чарки. Не сильно, але часто. Дратувався через дрібниці. З матір’ю лаявся, на Костика кричав. Марина ходила на роботу як на каторгу – повернешся додому, а там новий скандал.
Рудий в цей час став дивно поводитися. Ходив за Олегом по п’ятах. Дивився, не відриваючи погляду. Коли чоловік пив – лягав біля його ніг, тихо скиглив.
– Забери свого пса! – гавкав Олег. – Сил немає дивитися на нього!
Але Рудий не відставав.
У четвер ввечері Марина затрималася на роботі. Інвентаризація, керівництво змусило залишитися. Повернулася об одинадцятій. Будинок темний, у дворі тихо. Дивно – зазвичай чоловік телевізор до півночі дивиться.
Відчинила двері – і побачила.
Олег лежить на підлозі в передпокої. Без свідомості. Поруч порожня пляшка. А над ним стоїть Рудий, гавкає, дряпає лапою, тягне за рукав.
– Олег! – кинулася Марина до чоловіка.
Торкалася пульсу – слабкий, але є. Дихання поверхневе. Запах міцного стояв такий, що дихати нічим.
– Мамо! – закричала Марина. – Мамо, викликай швидку!
Зінаїда Федорівна вискочила з кімнати, ахнула.
– Господи, що з ним?!
– Не знаю! Викликай швидку, швидко!
Рудий не відходив від Олега. Скулив, облизував обличчя. Марина раптом зрозуміла – якби не пес, вона могла б знайти чоловіка занадто пізно. Алко… отруєння, лікарі потім сказали. Ще трохи – і не відкачали б.
У лікарні Олег пролежав три дні. Повернувся додому схудлий, постарілий.
– Вибач, – сказав він Марині, коли залишилися наодинці. – Я не знаю, що на мене найшло.
– Тихіше, – поклала вона руку йому на плече. – Головне, що все обійшлося.
– Собака врятував, так? – Олег подивився на Рудого, що лежав біля дверей. – Я пам’ятаю смутно – він гавкав, не давав мені заснути. Я намагався його прогнати, а він дряпався, вив.
Марина кивнула, не довіряючи собі говорити.
– Дивно все це, – продовжив Олег. – Ніби він знав. Ніби спеціально не давав мені відключитися.
– Може, і справді знав.
Олег помовчав, потім покликав:
– Рудий, іди сюди.
Пес підійшов обережно. Олег простягнув руку, погладив його по голові.
Рудий лизнув йому руку. І в очах собаки щось змінилося.
Минуло півроку.
Олег знайшов роботу – не таку престижну, як раніше, але стабільну. Кинув вживати. З родиною став м’якшим. Рудий став повноправним членом сім’ї – Зінаїда Федорівна підгодовувала смачненьким, навіть Олег тепер вечорами з ним гуляв.
Марина стояла біля вікна, спостерігаючи, як чоловік і собака повертаються з прогулянки. Олег щось розповідав Рудому, той уважно слухав.
– Мамо, а звідки Рудий взявся? – запитав якось Костик.
– Не знаю, синку, – чесно відповіла Марина. – Просто прийшов. Коли нам було погано – прийшов.
– І допоміг?
– І допоміг.
– Напевно, він добрий чарівник, – вирішив хлопчик. – У собачій шкурі.
Марина посміхнулася. Може, Костик був і правий. Хто знає.
А вночі їй наснився сон. Молодий хлопець стоїть біля дороги, гладить рудого пса.
Пес скиглить, треться об ноги господаря.
– Іди, – каже хлопець. – Не хвилюйся за мене.
І розчиняється в ранковому тумані.
Марина прокинулася в сльозах. Встала, підійшла до передпокою. Рудий спав на своєму килимку. Спокійно, розмірено дихаючи.
Пес відкрив одне око, подивився на неї. І знову заснув.
А вранці, коли всі снідали, Костик раптом сказав:
– Мамо, а Рудий посміхається. Дивись!
І справді – морда у пса була якась задоволена. Ніби він виконав своє призначення.
Марина підійшла, присіла поруч, обійняла собаку. Той поклав їй голову на коліна.
– Ми тебе любимо, – прошепотіла Марина.
Рудий тихо зітхнув. І закрив очі, довірливо притиснувшись.
Десь далеко, за межами цього світу, молодий хлопець стояв біля світлої річки і посміхався. Його друг знайшов новий дім. А значить, все правильно. Все, як має бути.
Спеціально для сайту Stories
