– Матусю, привіт. Як справи, як здоров’я, чим займаєшся?
– Привіт, донько. Так ось, займаюся продажем будинку, покупці знайшлися, і ціну хорошу пропонують.
– Ось і правильно. Давно тобі казала, щоб продавала і до нас у місто переїжджала. Такий будинок величезний, а ти одна живеш. Треба щось підібрати тобі підходяще, можу допомогти.
– Так, у мене на прикметі є хороша квартирка, недалеко від вас. Терміново продають, дуже низька ціна. Вірочка, моя подруга, близько живе там…
– Ну, чудово. Могла б мене попросити, разом знайшли б щось. Гроші ж залишаться ще від продажу будинку?
– Звичайно, залишаться. Я їх на вклад у банк покладу, під відсотки, і буду жити на них. Пенсія ж сама знаєш, копійчана. Поживу хоч для себе…
На море з Вірою хочу з’їздити. Як наших чоловіків не стало, ми нікуди багато років не їздили, хочеться відпочити… Посудомийку купити хочу, давно мріяла про неї…
– У сенсі, в банк? Куди тобі стільки? Скільки там тобі одній треба? Ми з Ігорем планували машину нову купити, могла б нам додати, а ти на море зібралася…
Посудомийку захотілося. У мене навіть її немає, і нічого, живу якось. Ти ж знаєш, що нам вічно не вистачає грошей…
– Іро, вам по 40 років вже, вчіться самі жити і заробляти на свої бажання. Ми з батьком і так вам допомогли квартиру купити, меблі. Може, тобі та Ігорю іншу роботу пошукати, раз вам не вистачає?
– Та куди вам було гроші витрачати, ви своє вже прожили, а нам, молодим, зараз складно гроші відкладати. Взагалі-то батьки для того й потрібні, щоб допомагати!
– Це що ж, я до кінця свого життя повинна вас забезпечувати тепер? Цей будинок ми з батьком побудували, тебе навчили, заміж віддали, житлом забезпечили. Живіть, працюйте. А мені коли жити? У мене не так багато часу залишилося, років вже скільки…
– Зрозуміло. Ну, живи, як знаєш. Будемо кредит тоді брати. Ігор придивився гарну машину, на тебе розраховували, а ти ось як заспівала…
Єдиній дочці не хочеш допомогти. По морях краще розкочувати, гроші витрачати, та банк виручати. У тебе взагалі-то онук ще є. Могла б йому виділити щось.
У Олени Сергіївни залишився неприємний осад після розмови з дочкою. Думала, та порадіє за неї, а ні. Ще й звинуватила… Ну, нічого, нехай звикає.
– Так, Олено, штори повісили, меблі розставили, можна і чаю випити. У мене ось булочки з собою, печиво, йди став чайник. А що ж Ірочка твоя з Ігорем не допомогли з переїздом? Захворіли чи що?
– Так, захворіли. Заздрістю. Гроші їм мої потрібні були, образилася дочка, що на машину не дала…
– Та вже. Не ображайся, але скажу, що думаю. Іра ваша завжди була споживачем і егоїсткою. Ви їй ніколи ні в чому не відмовляли. Кращі наряди, магнітофони, все було.
Весілля таке зіграли їм, квартиру купили і все мало. Матвію, онукові, оплачувала репетиторів, гуртки, телефони купувала, це ж теж допомога, і не мала.
І ось тепер, коли ти оговталася від втрати чоловіка, вирішила жити в своє задоволення – поганою стала. Ще й Ігор масла у вогонь підливає. Менше б вживав. Не хотіла тобі говорити, але я часто бачила його напідпитку.
– Нічого, звикнуть. Зробили з мене якогось мамонта древнього, якому нічого вже не потрібно.
А я ж, Вірочка, все життя мріяла танцювати… Так-так, не смійся. Вальс, танго… Ми з Вітюшею моїм часто вдома вмикали музику і танцювали. І так добре було, ніби в молодість поринули…
– Слухай, у нас в Будинку культури недавно відкрили групу, там танцювати вчать. Молодь не ходить, а таких, як ми, повно. Іди і записуйся, прямо завтра! І нікого не слухай. Треба виконувати свої мрії!
Олена Сергіївна так і зробила. І була цьому рада, їй дуже сподобалася дружня атмосфера і вчитель з танців. У неї співала душа, коли вона під музику кружляла в танці. Їй здавалося, що Вітя, коханий чоловік, поруч…
– Бабусю, привіт. Мама сказала, що ти переїхала до міста? Надішли адресу, забіжу в гості. Родичі злі на тебе, мовляв, гроші затиснула. Не звертай уваги, бабусю, у них вічно всі винні.
Якщо щось треба допомогти, ти скажи. У мене випускний скоро, готуюся до іспитів, але знайду для тебе час!
– Дякую, онуче. Я рада, що ти виріс таким чуйним і добрим. Запам’ятай на все життя – гроші, це не головне в житті. За них не купиш щастя! Але добре, коли вони є. Для цього потрібно добре заробляти, тому вибирай професію з розумом!
– Та я в айтішники хочу податися, мені подобається, і грошова професія. Хочу ні від кого не залежати, не бути, як мої батьки, вічно ниють…
– Це хороша справа, Матвію. Вчися, а я допоможу, чим зможу.
Олена Сергіївна звикала до нового способу життя, і, як не дивно, їй все подобалося. Продаючи будинок, вона боялася, що не приживеться в місті, буде сумувати за звичним тихим і розміреним життям.
Дочка періодично дзвонила, іноді заїжджала в гості. Відчувалося, що вона ще ображена на матір. Олена Сергіївна робила вигляд, що не помічає цього.
Якось Ірина заїхала без попередження і випадково почула, як Олена Сергіївна розмовляла по телефону з чоловіком.
– Мамо, у тебе що, наречений з’явився? Двері були відчинені, я зайшла і випадково почула вашу розмову…
– Так, у мене є чоловік. Розумію, що в моєму віці це, напевно, вже дивно. Але я жива людина і теж хочу бути щасливою.
– Ого, несподівано… І хто він, цей альфонс?
– Він не альфонс. Його звати Павло. Його син викладає танці, на які я ходжу. Павло приїхав до нього в гості з Італії і прийшов подивитися, чим займається син. Там ми і познайомилися.
І, раз вже пішла розмова, я оформила закордонний паспорт і лечу з ним до Італії. Хочемо там розписатися. Хотіла тобі розповісти перед від’їздом.
У Ірини округлилися очі.
– Мамо, яка Італія, ти з глузду з’їхала? Заміж? Вибач, але це якась маячня… На старості років таке витворяєш… Батько був би в шоці!
– Батька немає, а я є. І хочу прожити життя, як я хочу. Я тобі нічого не винна, донько. Все, що можна, я дала. Далі – самі. Цю квартиру я буду здавати, гроші підуть Матвію, буду йому допомагати.
Двері за Іриною зачинилися. Олена Сергіївна сіла в крісло і посміхнулася. Життя триває, і треба радіти кожному дню! Вона має право на щастя в будь-якому віці, і нікому нічого не винна!
Спеціально для сайту Stories
