Того дня я купила дві банки консервованого горошку, три кілограми картоплі та яблука. Я так точно це пам’ятаю, бо потім не раз намагалася аж до дрібниць відтворити події того дня, але нічого вже не виходило.
Я одягала той самий пуховик, так само витирала носа, човгала тим самим взуттям, трясла пакетом з покупками, але на жаль, як кажуть, не можна двічі увійти в одну річку. Я їхала в ліфті і раптом погасло світло.
Перші дві хвилини я просто стояла нерухомо, сподіваючись, що все полагодиться саме. У цьому світі все вміє лагодитись саме, мене завжди це рятує. Цього разу не спрацювало.
Темрява співчутливо сопіла мені у вухо і норовила вкрасти з авоськи горошок. Довелося шукати по кишенях телефон, щоб увімкнути ліхтарик. Загалом, я посвітила на кнопочки, щоб викликати диспетчера. Знайшла і тицьнула.
– Шо? – моментально пролунав у темряві чийсь невдоволений голос. Людина там явно займалася чимось вкрай цікавим, а я зараза така його відволікла в найбільш невідповідний момент.
– Я застрягла.
– Шддрр пищ зі своїми просторовими дірками! Піду у механіки Сансари, треба було маму слухати…
– Вибачте, погано чути. Я застрягла!
– Куди треба?
– Кому?
– Вам! Куди вам треба?
– На бал мені треба, – вирішила пожартувати я.
– Що не можна одразу сказати?
– Вибачте, – сказала я і хотіла ще щось іронічне додати, але тут двері ліфта відчинилися, і я заплющила очі від яскравого світла.
Не знаю, як можна танцювати в криноліні, в корсеті, у двоповерховій перуці та з п’ятьма кілограмами діамантів на грудях. Я не змогла б. Я б чухалася вся, потім спіткнулася б і ще б головою об стіну вдарилася.
Але дамам, які скакали під музику по цій величезній світлій залі, виходило не тільки зберігати рівновагу, а й хихикати кавалерам на вушко. Ще їх чомусь зовсім не бентежило, що я стою в пуховику, у шапці з написом та у ліфті.
Ніхто навіть не вирячився. Вирячився тільки я, бо була вкрай шокована. Тут у мене випав пакет з рук і банка консервованого горошку з гуркотом покотилася мармуровою підлогою прямо до ніг якогось чоловіка в куртці із золотими шнурами.
Він підняв горошок і глянув на мене. Які у нього були сині очі! Тільки один раз у житті я бачила такий чудовий колір. Якось ще в дитинстві влітку подружка повисла догори дригом нам турніку.
Тоді вона всьому двору показала труси кольору ультрамарин, привезені її батьком із Польщі. Отакі це були очі. Незабутні, як труси Женьки Артамонової.
– Ви виходитимете? Я зачиню двері, – сказав диспетчер.
– Закривайте, – у повному ауті прошепотіла я.
І зал зник. Я знову опинилася в темряві. Перед очима мигтіли різнокольорові мушки. Це було дуже красиво та галюциногенно. Ніякому Кастанеді таке й не снилося.
– То куди вам? Швидше кажіть, мені ніколи.
– А ви куди завгодно можете? – обережно уточнила я.
– Куди завгодно, крім космосу. Там сьогодні технічна перерва. Ви нова чи що?
– Я старенька, я три роки в цьому ліфті їжджу.
– Ліфт?! Ану скажи прізвище.
– Ареф’єва.
– Нікуди не натискай, я зараз перевірю список, – і диспетчер почав шарудіти в себе паперами. – Ареф’єва, тебе немає у списку. Якого біса ти тут робиш?
– Я додому їду. На 13-й поверх.
– Ну так і їдь! На бал їй, подивіться на неї! – голос з кнопочки лаявся на мене доти, поки ліфт не зупинився на 13 поверсі. – Вилазь, приїхали, Ареф’єва.
– Дякую. А можна буде…
– Не можна, Ареф’єва. Забудь про все, що бачила, – сказав диспетчер і замовк.
Тепер маю хобі. Я одягаю довгу білу сукню, яку власноруч пошила з кухонної мереживної фіранки. Підпережуюся блакитною стрічкою, надягаю пуховик і йду в ліфт.
Там я стрибаю, сподіваючись, що ліфт застрягне і знову пролунає незадоволений голос диспетчера, а я знову попрошусь на бал. Мені дуже треба туди.
Там гусар у курточці із золотими шнурами. З очима, як труси Женьки Артамонової. Він простягне мені банку горошку і скаже:
– Мені здається це ваше.
А я засміюся легко і дзвінко, і відповім:
– Так, у мене ще одна є.
І стану махати руками в нього перед обличчям, щоб він помітив, що в мене немає обручки. Він уважний, помітить. Мені б тільки потрапити до цього ліфтового списку.
