Він зайшов у продуктовий магазин не за покупками, просто подивитися. Та й їсти хотілося сильно. Ось важкі думи і привели маленького Данилку: «Мамка прийшла додому вночі. Зараз спить, а вдома навіть окрайця хліба нема. Коли їй ще гроші за мене заплатять».
Зайшов до магазину, якнайвпевненіше, щоб не вигнали. Пройшовся відділами. Біля шоколадних цукерок зупинився. Схопив одну, розгорнув і заштовхав у рота. Обгортку сховав у кишеню. Прожував, але їсти захотілося ще сильніше. Навколо люди.
Ще й дядечко в чорній куртці так підозріло дивиться на нього, і Данилко квапливо пішов до виходу. Приходячи повз касу, побачив велику плитку шоколаду. Рука, здавалося, сама схопила її і заштовхала за пазуху і тут він почув за спиною чийсь голос:
– Хлопчик шоколадку вкрав.
Кинувся до виходу, але всі почали кричати:
– Тримайте злодюжку!
Данилко відчинив одні двері і кинувся до інших. Та сама відкрилася, до неї увійшов якийсь чоловік із страшним обличчям і схопив його за плечі. Підбіг той у чорній куртці, легенько підняв за комір:
– Попався! – І потягнув назад до магазину.
Слідом зайшов і чоловік, який зупинив його, і раптом спитав:
– Що ви на дитину накинулися?
– Він шоколадку вкрав.
– Просто забув заплатити, – і обличчя його стало не таким страшним.
– Ось і заплатіть за нього.
– Обов’язково, – він узяв кошик і наказав хлопчику. – Клади!
Данилко дістав шоколадку та поклав.
– Зараз ще щось купимо і за все заплатимо, – поклав руку на плече хлопчику. – Ходімо!
Коли трохи відійшли від каси і тих, хто натовпився біля неї, запитав:
– Тебе, як звати?
– Данилко.
– Мене – дядько Коля. Зараз купимо трохи продуктів. Якщо сподобається клади в кошик, а не за пазуху. Набрали продуктів, підійшли до каси. Жінка за касою була вже не сердита і навіть усміхалася:
– Ваш чи чужий? – кивнула на хлопця.
– Чужих дітей не буває, – посміхнувся чоловік. – Хлопець хороший, тільки життя в нього, схоже, несолодке.
Коли вийшли з магазину, дядько Коля запитав:
– Ти де живеш?
– Тут недалеко.
– Пішли відведу тебе до батька.
– Немає в мене тата, – хлопчик спохмурнів. – Тільки мамка, але вона спить, прийшла лише вночі, гуляла десь.
– Дивлюся, Данилко, справді, нелегке в тебе життя, але ти, все одно більше не кради.
– Не буду, – твердо промовив хлопчик.
– Ходімо з твоєю мамкою розбиратися.
– Я в тому будинку живу, – на його обличчі майнула посмішка, схоже, одному повертатися додому йому зовсім не хотілося.
Данилко відчинив двері квартири своїм ключем. Зайшли до брудної однокімнатної квартири.
– Так, – похитав головою чоловік. – Погана у тебе мамка, якщо у квартирі такий бардак.
Тут із кімнати вийшла молода, але неохайна жінка, і грубо запитала:
– А ти хто такий!
– Та ось із твоїм сином у магазині познайомився. Гарний у тебе пацан. Вирішив до дому проводити.
– Ну, провів, і до побачення! – Також грубо продовжила жінка.
– Данилко, забирай свої продукти! – спокійним голосом промовив чоловік.
Поклав на тумбочку булочки, йогурт та шоколадки. Перехопив погляд жінки, що ковзнув по пляшці з мінералкою. Простягнув цю пляшку їй:
– На пий!
Та схопила, відкрутила пробку і стала жадібно пити. Напившись, вже спокійним голосом промовила:
– Дякую!
– До побачення, Данилко! – і чоловік вийшов із квартири.
– Мамо, навіщо ти його вигнала? Він добрий мені поїсти купив.
– Гарний, добрий… Іди їж!
Хлопчик забіг на кухню, кинувся до вікна і довго дивився слідом за дядьком Колі. Потім підійшов до матері:
– Мамо, пішли разом їсти йогурт із булочкою! З очей у жінки бризнули сльози, вона забігла в кімнату і впала на диван. Данилко підійшов до неї:
– Не плач, мамо!
«Мамка знову за своє, хоча стільки днів трималася, працювала. Гроші здала на випускний у садочку. Мені ранець дали з букварем, зошитами та пенал їсти. Я вже знаю літери, але матуся знову загуляла і на роботу не ходить. Костюм мені так і не купила і черевики теж. Піду надвір схожу», – подумав собі Данилко.
Вийшов на вулицю, хлопчаки на велосипедах катаються на двоколісних, хоч і дитячих, навіть ті, хто молодший за нього. Підійшов до одного:
– Єгоре, дай покататися!
– Тільки одне коло.
Сів Данилко на велосипед, але щось нічого не виходить. Єгорка хоч і молодший і на півголови нижчий, але таким діловим тоном почав вчити:
– Треба одразу на педаль натискати, бо впадеш. Постав педаль нагору. Ось так. Тепер натискай!
Начебто все правильно зробив і… впав.
– Ех, ти! – по-дорослому махнув рукою вчитель.
– Єгоре, дай ще раз спробувати! Я зрозумів.
– Гаразд.
На цей раз вийшло. Асфальтом до кінця будинку проїхав. Ото тільки повернути не зміг.
– Все! – суворо промовив Єгор. — Досить, бо мама лаятиметься.
Тяжко зітхнув Данилко і зліз із велосипеда, а так хотілося ще покататися. Поблукав біля будинку. Ніхто з ним не грає. У нього ні велосипеда, ні самокату немає і штани рвані та брудні. Пішов, куди очі дивляться. Пройшов три будинки і раптом почув:
– Ніяк старий знайомий?
– Дядько Колю! – Вирвався радісний крик.
– Як справи Данилко? Мама тримається?
– Ні, – тяжело зітхнув і почав розповідати. – Вона взяла себе в руки і навіть гроші заробила. У мене тепер є портфель, я скоро в школу піду. Мама обіцяла, що ще заробить і костюм із черевиками купить…
– Що замовк?
– Тепер уже не купить. У цих доведеться до школи йти.
– Вони ж у тебе брудні та рвані.
– Це я зараз із велосипеда впав.
– У тебе є велосипед.
– Ні, мені Єгор дав покататися, – очі у хлопця заблищали. – Я спочатку впав, а потім навчився … Хотів ще раз покататися, але він не дав.
– Так, дивлюся в тебе проблем багато, – і раптом спитав. – Їсти хочеш?
– Хочу.
– Пішли до мене у гості. Мамка лаятись не буде?
– Її вдома немає.
– Тоді йдемо.
– Дядю Колю, а ви один живете? Бо я такий брудний.
– Один, один, – оглянув його з голови до ніг. – Пішли до магазину, поки він ще працює. Купимо тобі нові штани.
Зайшли до магазину. Підійшли до продавця консультанта:
– Нам би одягнути хлопця.
– А що він у вас такий брудний?
– З велосипеда впав.
– А що ви, конкретно, хотіли, – запитала продавець.
– Джинси, футболку, черевики.
Стали міряти черевики, а шкарпетки… брудні та рвані. Купили, до того ж, і шкарпетки із трусами. Прийшли до дядька Колі. Квартира в нього велика, не те що у Данилка з мамою.
– Швидко мийся! – наказав він. – Я поки що на стіл накрию. Весь свій одяг знімай, помиєшся, одягнеш новий.
Заліз Данилка у ванну. Як добре! І душ працює і мило гарне. Вимився, одягнувся на все чисте. Зайшов на кухню. Чого тільки на столі не було? І бутерброди з ковбасою, і картопля. Чай з цукерками. Поїли. Дядя Коля зібрав у пакет весь старий одяг:
– Пішли я тебе додому проведу. Заодно твоє ганчір’я на смітник викинемо.
Данилці так додому йти не хотілося, але йти треба. Зайшли на смітник викинули паккт. Вже до будинку підходили, а назустріч мама, і твереза.
– Здрастуйте! – Вимовила вона і винно посміхнулася. – Ви мого Данилку одягли?
– Він на велосипеді катався і штани порвав, – чоловік спробував пом’якшити неприємну для жінки розмову.
– А я на роботу влаштувалася, – сказала жінка, ніби намагаючись сказати, що не така вже вона погана.
– Це добре! – І раптом несподівано додав. – Ти така вродлива жінка.
– Дякую! – обличчя осяяла щаслива посмішка і від цього стала ще гарнішою.
– Мене Микола звати.
– Мене – Тетяна.
Данилка дивився на них і яке тепле почуття зароджувалося в його маленькому серці: «А якби дядько Коля жив із нами. Я б кликав його татом і дуже любив. Мама б взяла себе в руки, адже вона така хороша».
– До побачення! – Сказав Микола. – Я, мабуть, піду.
– До побачення! Дякую вам! – усміхнулася Тетяна сумною усмішкою.
– До побачення, Данилко! – І по-дорослому потиснув руку.
Зайшли додому. Мати стала щось готувати, а Данилко сів за стіл і про щось задумався.
– Їсти хочеш? – Запитала Тетяна.
– Ні, я вже їв, – і раптом спитав. – Мамо, а чому в мене немає тата?
– Синку, я тобі розповідала…
– Я хочу, щоб у мене тато був.
– Де я його візьму? – Жінка важко зітхнула.
– А ти одружися з дядьком Колою, і він буде моїм татом.
– Данилко, жінки заміж виходять.
– Тоді вийди заміж, – обличчя сина залишалося серйозним.
– Він мене не візьме.
– Як це не візьме?
– Ну, не одружиться зі мною, – усмішка ковзнула по обличчю Тетяни, але якась сумна.
Микола повернувся до своєї квартири. Якось дивно на душі. Чомусь перед очима стоїть образ цього хлопця. Завжди хотілося сина, але вже тридцять вісім. Сам він з дитинства був негарним, постійно хворів. У школі хлопчаки з нього посміювалися, дівчата не звертали уваги.
Сильна плоскостопість і ще кілька хвороб поставили хрест на службі. Потім лікарі оголосили, що він не матиме дітей. Жили вони у селищі, за двадцять кілометрів від міста. Після школи поїхав до міста, закінчив коледж та почав працювати на верстатах. Одразу полюбив свою роботу.
Від бабусі у спадок дісталася стара двокімнатна квартира. Залишився жити у місті. Зарплата збільшувалася з кожним роком. Змінив квартиру на трикімнатну квартиру. Все мріяв, що колись буде сім’я. Міг би й машину взяти, але медичну комісію все одно не пройшов би.
Розлучені жінки звертали увагу, насамперед, на його зарплату та квартиру, а так хотілося хоч трохи кохання. На телефоні Миколи заграла мелодія.
– Доброго дня, мамо?
– Привіт, синку! Ти на ці вихідні приїдеш? Полуниці у саду багато. Набереш цеберко. І варення багато з того року лишилося.
– Приїду, мамо! Вам чогось привезти.
– Колю, ну що нам, пенсіонерам, треба? Тільки онуків, – мати тяжко зітхнула. – Ти одружився б з гарною жінкою, хай з маленькою дитиною. Був би у нас із батьком онук чи внучка.
Поговорив Микола з матір’ю і замислився. Субота. Тетяна з понеділка тримається без загулів і благає бога, щоб вихідні пройшли без пригод: Адже за місяць треба відправляти сина до першого класу. А в чому? Черевики є, Микола купив, а костюма немає, – думки несподівано потекли в іншому напрямку.
– Цей Коля якийсь дивний. Відразу видно, що гарних жінок в нього не було. Сумніваюся, що він одружений був. Хто за такого піде? – в раптом завмерла від наступної думки, що несподівано майнула в її голові: А я б пішла! Все життя не жила, а намагалася вижити.
До 18 років у дитячому будинку. Щойно вступивши в доросле життя, кинулася в кохання, як у вир. Народила сина, біля пологового будинку ніхто не зустрічав. Зрозуміла, що кохання немає на світі. Так хочеться відчути, що я комусь потрібна була. Микола до мого сина добре ставиться, і Данилко його любить. Ось тільки таку, як я, навіть він не візьме».
Задзвенів домофон, від якого Тетяна здригнулася, а син уже вилетів до передпокою.
– Хто?
– Данилко, це я.
– Заходьте, – швидко сказав та натиснув кнопку.
– Хто там? – Тетяна вийшла до передпокою.
– Це дядько Коля! – радісно закричав син.
– Ой! – І стрімголов, кинулась у ванну кімнату.
– Привіт, Данилко!
– Дядько Колю! Ура!
– Знаєш, навіщо я зайшов? – Промовив гість таємничим голосом.
– Навіщо?
– Адже тобі за місяць до школи, а в тебе костюма нема. Це непорядок. Відпрошуйся у мами та й підемо!
– А я все чула, – з ванної кімнати вийшла сяюча Тетяна.
Кілька секунд Микола із захопленням дивився на жінку, потім спитав у хлопця:
– А може, й маму з собою візьмемо? А то ми купимо щось не те.
– Давай, візьмемо! – одразу погодився Данилко.
– Доброго дня, Тетяно! – Вимовив чоловік, зі щасливою усмішкою на обличчі.
– Привіт, Миколо! – І її посмішка була не менш щасливою.
Повернулися додому із покупками. Майбутній першокласник був повністю готовий до школи.
– Я зараз щось приготую, – запропонувала Тетяна і відразу стала гарячково згадувати що і з чого можна приготувати.
– Ходімо до кафе! – Запропонував Микола.
Наприкінці обіду в кафе Микола раптом запитав:
– Які у нас плани на завтра?
Мати з сином перезирнулися, сподіваючись на черговий сюрприз.
– Тоді, – Микола зробив паузу. – Їдемо до моїх батьків. Вони живуть у селищі. У них свій будинок, а на городі багато полуниць.
– Ні, – злякано похитала головою Тетяна. – Миколо, вибач я не поїду!
– Чому? У мене добрі батьки.
– Я в цьому не сумніваюся, але…
– Данилко, вибач! Якщо мама не хоче.
– Я знаю, чому мама не хоче. У неї нового одягу немає.
– Данило, – суворо гукнула мати.
– Гаразд, все доїдаємо і …, – Микола зробив паузу. – Ідемо купувати мамі новий одяг.
Таня не могла повірити, що це відбувається з нею. Цей чоловік купив одяг їй та синові, запросив до кафе. Хотілося, щоб цей день ніколи не кінчався, а він і не збирався кінчати:
– Ходімо до мене! – запропонував Микола, звертаючись чи до Данилки, чи до його мами. – У мене в холодильнику повно продуктів і мама приготує нам щось дуже смачне.
Чудовий день перетворився на чудовий вечір, коли Данилко заснув, у чудову ніч. Вони їхали на таксі до батьків Миколи, який весело балакав із її сином, а їй самій було страшно. Тетяні здавалося, що вона піднімалася кудись на сьоме небо і боялася, що все виявиться сном.
«І що зараз скажуть чи подумають батьки Миколи. Він учора мені розповів, що в нього не може бути дітей. Ось не подумала, якби не знала. Все одно… Скільки ми з ним знайомі? Так, по суті, один день. Що вони подумають?» Таксі зупинилося біля будинку. З нього вийшли літній чоловік із жінкою.
– Здрастуйте, мамо, тату! – скоромовкою промовив Микола. – Знайомтеся! Це Тетяна, а це Данилко.
Схвально посміхнувся своїй подрузі:
– Це мій тато, Федор Борисовичу. Мама, Яна Антонівна.
– Доброго дня, доню! – Літня жінка підійшла і обняла її.
Тетяні завжди болем відгукувалося в серці, коли син запитував, чому в мене немає тата, адже в неї не було не тільки тата, а й мами. І зараз від слів цієї жінки, у неї покотилися сльози з очей. Так хотілося, хоч раз у житті, вимовити слово «мама».
Зараз вона не змогла це зробити, але Тетяна твердо знала, що вона обов’язково заслужить права сказати це слово. Люди похилого віку дивилися на свого сяючого сина, на цю молоду і гарну жінку, на хлопчика, який стане їх онуком, і були щасливі. Був щасливий і Данилко, адже дядько Коля дозволив називати його татом…
