Тетяна накривала сніданок і, як завжди, віддано дивилася на чоловіка, чекаючи його побажань. Павло втупився в телевізор, механічно жував. На дружину він не дивився.
– Що сталося, Павле?
– Тетяна, батька завтра виписують. Ти сама розумієш, він самотній, йому потрібен догляд, та й у його квартирі треба прибрати.
– Я все розумію, я все зроблю, – охоче відповіла дружина.
Не доглядальницю ж наймати, погодилася у всьому вона з чоловіком, гроші треба економити, знову ж таки рідна людина.
Чоловік працює, вона в’яже вдома шапки, не так вже й багато заробляє, цілком може зробити перерву.
– Ти там приберися, потім зустрінеш батька і поїдь до нього на деякий час, він звик до своєї квартири, не сюди ж його перевозити. Поживи там, поки.
Тетяна не хотіла їхати від чоловіка.
– Як же ти тут будеш, один?
– Та впораюся якось, їжу в кулінарії куплю, щось сам приготую, буду на зв’язку, приїду ввечері.
Тетяна і Павло разом вже майже 10 років. Познайомилися через друзів. У їхній компанії всі були одружені. Їх сватали то жартома, то серйозно. Тетяні було вже майже 30, Павлу ще більше. Тетяна переїхала до його квартири.
Дітей у них не було. Тетяна обстежилася, у неї все було в порядку, а Павло категорично відмовлявся пройти обстеження. Іноді Тетяна ловила його погляд, в якому читався докір. Павло хоч і не говорив нічого, мовчки звинувачував дружину в тому, що у нього немає спадкоємця.
Тетяна раніше слухалася батьків. А тепер у всьому слухалася чоловіка. Ось така у неї була натура. У будинку все вирішував Павло. Вона розгубила подруг, в’язала свої шапки, прибирала квартиру, готувала і вважала чоловіка тим, кого вона вибрала на все життя. І тому треба змиритися, десь промовчати і вже зовсім не робити зауважень своєму чоловікові.
Сергій Іванович, батько Павла, давно овдовів, останнім часом хворів і ось потрапив до лікарні. Тетяна його поважала. Цілком природно, що вона до нього переїде.
– Візьмеш таксі, мені ніколи, я працюю. Відвезеш батька додому, – давав їй вказівки чоловік, – в квартирі зробиш прибирання.
Як завжди, він не запитав, що вона думає. Так вирішив Павло, значить так і треба.
Тетяна все зробила, вимила всю квартиру, провітрила, додому не поїхала. Наступного дня викликала таксі і привезла до квартири свекра. І раптом тут, у тиші, за відсутності чоловіка Тетяна зрозуміла, як їй добре без нього.
Тихо, ніхто не вимагає постійного дотримання якихось правил, не чути його зауважень. Її ніби відпустило. Вона зрозуміла, що вдома завжди була в напрузі, в очікуванні того, що скаже чоловік. У неї навіть думки зникали. То монотонно в’яже шапки, то думає про те, як йому догодити, то вислуховує його промови.
Сергій Іванович дивився телевізор, читав книги, вони годинами розмовляли про все. Він її уважно слухав і навіть питав її думку.
Тетяна зрозуміла, що не хоче повертатися до чоловіка. Той переказував гроші на картку, приїжджав дуже рідко. Через тиждень він знайшов соціальну путівку в санаторій для реабілітації і прикупив ще курс.
Сергій Іванович поїхав у санаторій майже на два місяці.
Тетяна повернулася додому до чоловіка. Знову обслуговувала, прибирала, готувала. Якось їй стало зовсім сумно, і вона вирішила поїхати до квартири свекра, посидіти в тиші, подумати про життя.
Двері не відчинялися. Вона прислухалася, в квартирі лунали якісь звуки. Тетяна перелякалася. Що таке, хто там. Хотіла дзвонити чоловікові, але потім ризикнула, подзвонила у дверний дзвінок.
Двері відчинилися. Симпатична молода жінка в спортивному костюмі з подивом дивилася на Тетяну.
– Ви до кого?
У Тетяни все змішалося в голові. Це родичка Сергія Івановича? І тут в коридорі з’явився Павло. Побачивши дружину, він розгубився.
– Тетяна, ти навіщо тут, ти що тут забула, тато в санаторії.
Тетяна не стала нічого з’ясовувати. Втекла сходами. Їхала додому, в голові тільки стукала думка:
– Я ж там все мила, прибирала, а вони…
Те, що у чоловіка є інша, її не здивувало. Всередині вона давно була до цього готова. У неї ж немає дітей, а йому так хочеться дитину. Розмовляти їм майже нема про що.” Я як служниця”,- пожаліла себе Тетяна. “Там мию, тут мию.”
Вона проїхала свою зупинку, побрела вулицею, ледве переставляючи ноги. Опустилася на лавку у дворі якогось будинку. Довго дивилася в одну точку, не помічаючи нічого навколо. Поруч присіла літня жінка.
– Вам погано?
Тетяна нічого не хотіла говорити. Беззвучно текли сльози. Жінка обійняла її.
– Та що ви, люба, що з вами сталося?
Підбігла маленька дівчинка, років п’яти.
– Бабусю, ходімо додому, я хочу їсти.
– Знаєте що, ходімо з нами.
Жінка взяла за руку Тетяну і повела за собою. Тетяна слухняно пішла за нею. Їй було все одно, аби тільки не повертатися додому.
У маленькій теплій і світлій кухні вони сиділи за столом і пили чай. Тетяна зігрілася. Вона дивилася на дівчинку і думала про те, як би вона хотіла мати таку дитину.
І раптом посадила її до себе на коліна. Дівчинка затихла і задрімала. Тетяна віднесла її на руках до кімнати. Бабуся йшла за нею.
– Софійка давно вже не бачила маму, скучила.
Тетяна нічого не розуміла. Поклавши дівчинку спати, вони повернулися на кухню і Софія Михайлівна почала розповідати.
– Син одружився, не спитавши мене. Народилася Софія, а її мати втекла з якимось своїм залицяльником, потім заочно розлучилася з моїм сином. Вадим зараз у відрядженні, ми тут удвох. За мамою вона, звичайно, сумує. Ось і потягнулася до вас.
****
Вдома Тетяна зібрала речі і поїхала до своїх батьків. З Павлом обмінялися черговими, сухими фразами.” Нам треба пожити окремо.”
Тетяна стала приходити в той двір, де зустріла Софійку, сиділа на лавці і нарешті побачила Софію Михайлівну і дівчинку.
Бабуся запросила її до себе на чай.
– А давайте я вам приготую обід, ви мені так допомогли того разу, я теж хочу вам допомогти.
Бабуся погодилася.
– Давай, люба, а то я вже зовсім погано бачу, і руки не тримають.
Тетяна із задоволенням приготувала обід, вимила кухню. Дівчинка крутилася поруч, намагалася їй допомогти.
“- Ось моя сім’я,”- раптом подумала Тетяна,- “нічого іншого мені не треба.”
Вона почала приходити до них майже щодня.
Одного разу Софію Михайлівну відвезли до лікарні, і Тетяна залишилася на ніч із Софією. Розповідала їй казки, разом дивилися телевізор. Тетяні давно так добре не було. Спала вона спокійним, глибоким здоровим сном. Поруч її дівчинка.
Вранці пролунав дзвінок у двері, а потім хтось відкрив їх ключем. Тетяна накинула халат і вийшла в кухню. За столом сидів незнайомець і щось швидко їв з каструлі.
– Мамо, я зголоднів, хочу їсти, вибач.
Потім озирнувся, побачив Тетяну і ахнув.
– Вибачте, я щось не зрозумів, а де мама.
Тетяна застебнула халат, сіла на табурет.
– Ви, напевно, Вадим, а Софію Михайлівну відвезли вчора до лікарні. Але нічого страшного, сказали всього на кілька днів, я її знайома, просто залишилася посидіти з Софією
Вадим завагався.
– Ой, вибачте, я тут, напевно, я все з’їв.
– Нічого, нічого, я зараз ще приготую. Не соромтеся, ви ж у себе вдома.
– Тато, татко приїхав, – прибігла Софія.
Тетяна замислилася. Треба йти. А так не хотілося. Вадим подивився на неї, на Софію..
– Тетяна, якщо ви не проти і у вас немає інших справ, може, залишитеся тут на деякий час, поки маму не випишуть, а то у мене робота, справи.
І поклав на стіл гроші. Тетяна спалахнула.
– Ви знаєте, грошей не треба, я і так все приготую. Ми з Софією подружилися.
Увечері Вадим приніс гору продуктів. Тетяна сміялася, розбираючи пакети.
– Та тут на цілий місяць їжі вистачить.
Вона із задоволенням готувала, гуляла з Софією, гралася з нею. Вечорами розходилися в дві різні кімнати. Тетяна з Софією, а у Вадима була своя кімната. Через кілька днів виписали Софію Михайлівну.
Вона дякувала Тетяні і нахвалювала її синові. Було видно, що їй хотілося, щоб вони стали жити разом, та й дівчинка прив’язалася до Тетяни.
Вадим ніяковів, а потім запросив Тетяну на побачення. З Павлом вона розлучилася. Він на розлучення погодився відразу. На квартиру Тетяна не претендувала, тож просто зібрала речі, що залишилися, і відвезла їх до своїх батьків.
****
Під час чергового візиту до консультації лікар довго дивилася на неї, посміхалася.
– Вітаю вас, у вас буде дитина.
Тетяна здивувалася.
– Як так, я ж стільки років ходила по лікарях, ніякого результату.
– Все правильно, у вас все гаразд.
Народився хлопчик. Тетяна йшла з візочком по двору і якось непомітно дійшла до того будинку, де вони жили з Павлом. Побачила його машину. Колишній чоловік відкривав дверцята. Вийшла та сама жінка, яку Тетяна зустріла в квартирі свекра.
Жінка зарозуміло віддавала розпорядження.
– Перестав машину, ти що, не бачиш, як ти її припаркував. Я пішла, не затримуйся.
Тетяна розсміялася. Мабуть, знайшов те, що шукав.
– Я йому не подобалася, така слухняна, тиха, та ще й без дітей.
Вона з любов’ю подивилася на малюка в візочку і тихо пішла до Павла. Той її побачив і завмер.
– Тетяна, як ти, це чия дитина?
– Це моя дитина, – з гордістю вимовила Тетяна. Павло розгубився, завагався і раптом, дивлячись кудись убік, тихо сказав:
– Тетяно, повертайся, у нас же все було добре. У тебе хлопчик? Я його прийму.
– Так, хлопчик, – спокійно сказала Тетяна, – а ще чоловік і чудова родина. Так що живи, Павло, як знаєш.
Спеціально для сайту Stories
