Приходжу додому з роботи. Двері зачинені зсередини. Стукаю. Мені відкриває жінка. У моєму фартуху та з моєю кухонною рукавичкою в руках. Я остовпіла.
Мало того, вона запросила мене до будинку й повідомила, що мій чоловік незабаром прийде і все мені пояснить.
Удома — хаос. Скрізь валізи та мішки з одягом. Розібрані меблі стоять уздовж стін. Якісь діти бавляться іграшками моєї дитини.
Заходжу на кухню, питаю її — хто вона така і що вони тут роблять. Вона знову заводить про мого чоловіка, що він сам усе пояснить.
Що я могла подумати? Вона не родичка — я знаю всіх його родичів на пальцях однієї руки. Не колишня дружина — у нас обох це перший шлюб.
Подруга? Знайома? Сказала б, не підігрівала б інтригу. Коханка? Ну звичайно! Привів її до нашого дому. Зараз прийде, скаже мені, щоб я збирала речі. Логічно? Логічно.
Я хапаю жінку й тягну її до виходу з квартири. Вона верещить, діти ревуть. Витягла її в коридор і наказала збиратися. Дала 10 хвилин, щоб їх більше не було в нашому домі.
Вона впиралася. Сказала, що я пошкодую і що мій чоловік мені цього не пробачить. Ну точно — коханка. Останні сумніви розвіялися.
Вона відмовилася йти. Квартира оформлена на мене, хоч і куплена під час шлюбу. Чоловік — співвласник, але про це ніде не зазначено. Я викликала поліцію. Сказала, що в мою квартиру вдерлися й грабують.
Я не збрехала — у неї в руках все ще був мій ополоник. І звідки я знала, навіщо він їй? Може, вона саме його й прийшла вкрасти?
Поліція приїхала одночасно з чоловіком. Він почав заспокоювати правоохоронців. Розповів їм, що дав ключ від квартири своїй родичці, а мене не попередив. Мені пригрозили пальцем і налякали штрафом за неправдивий виклик.
Тільки-но поліцейські пішли, як ця дама почала скаржитися моєму чоловікові на мою неврівноваженість. Так йому й сказала, що мене треба лікувати.
— Хто це і що вона тут робить? — я ледь стримувалася, щоб не кричати.
— Це — Фаїна. І у неї зараз важкий період. Поки що вона поживе у нас, — зволив пояснити чоловік.
— Хто вона, чорт забирай, така? — почала кричати я.
— Заспокойся. Вона — дружина Антона, пам’ятаєш, я тобі розповідав — ми з ним служили разом. Він пішов з життя, а його мати вигнала Фаїну з дому. Їй нікуди йти. Вона не працює — у декреті, пенсію ще не призначили.
Квартира належала не Антону, а його матері. Тож поки що Фая поживе тут. Я винен Антону. Кохана, це не підлягає обговоренню.
Мій чоловік говорив, а на обличчі цієї жінки розквітала посмішка. Та вона анітрохи не була схожа на невтішну вдову, яку вигнали з дітьми з дому! Я не повірила.
— Михайле, ти будеш рагу? Я там стушкувала… — кокетливо кліпнула очима ця вдова.
Тут я знову не витримала. Я відібрала в неї свій ополоник, пішла на кухню й вилила її рагу в унітаз. Нехай тут не господарює. Нічого дивного, що її вигнали з дому, таку нахабну.
— Ти божевільна, чим я буду годувати дітей? — завищала ця Фая.
— Не кричи, ти в гостях. Не подивлюся на дітей, вилетиш звідси, як мила. Зрозуміла?
Чоловік попросив не сваритися. Я відмовилася. Мені в квартирі ця дама не потрібна.
— Це й моя квартира теж, не забувай. Треба буде оформити реєстрацію для Фаї та дітей. Ти сама поїдеш, чи мені спочатку через суд свою частку доведеться виділити?
Очманіти. А вона почала посміхатися ще ширше. Я сказала чоловікові, щоб він сам пішов у садок за дитиною, зібралася й пішла. До подруги. Щоб порадитися.
— Може, їй справді потрібна допомога? — припустила Оля, моя найкраща подруга, майже сестра.
— Ні. — я похитала головою. — Ті, кому потрібна допомога, так себе не поводять. Вони просять. А ця стоїть, наче господиня. Щось тут нечисто. Та й на жінку, яка втратила чоловіка, вона не схожа. Уяви собі, що ти овдовіла…
— Я ще навіть незаміжня! — перебила мене Ольга.
— А ти уяви, що у тебе є чоловік. Ось так. Ти овдовіла, тебе з дітьми вигнали на вулицю. Але тебе прихистив армійський друг твого чоловіка. І ти стоїш, спокусливо посміхаєшся йому, а його дружина для тебе — ніщо. Та такого не буває!
— Може, вона така — всім посміхається.
— Ні. Тут є підступ, і я до нього докопаюся. Давай ноутбук! — наказала я.
Я перебрала всіх друзів чоловіка й знайшла трьох Антонів. Одному — 46 років, він не міг служити разом із моїм чоловіком. Другий — син наших друзів. А ось третій — це він, і в сімейному стані красується ім’я Фаїна.
— Ось він. Був у мережі місяць тому, — я тицьнула пальцем у екран.
— Переглянь родичів за прізвищем.
— Не повчай мене, зараз знайду.
Ми знайшли якусь Тетяну. Судячи з усього, сестру цього Антона. І я їй написала. Висловила співчуття з приводу Антона і запитала, за що вигнала мати вдову.
Дівчина була офлайн, і ми почали терпляче чекати на відповідь.
Тетяна відповіла десь через годину. Вона подумала, що я — шахрайка. Написала, що її брат живий, і попросила її не турбувати. Я знову їй написала, усе пояснивши. Відповідь була такою — купа смішних смайликів і порада: відправити аферистку-Файку до біса.
Якщо коротко, то Фая — марнотратниця. А Антон, поїхавши у тривале відрядження, залишив гроші на дружину та дітей своїй матері. А Фая спробувала випросити гроші собі на щось там. Їй відмовили.
Тоді вона здала свою квартиру на 5 місяців до повернення чоловіка, отримала всю суму одразу й почала думати, куди ж притулитися з дітьми. Так, щоб безкоштовно.
Тоді вона згадала розповіді Антона про мого чоловіка, у якого нібито був борг. І написала йому, набрехавши.
Ми з Ольгою попросили у Тетяни службовий номер телефону її брата і відразу зібралися до мене додому, щоб виселити цю уявну вдову.
Ви б тільки бачили обличчя мого чоловіка, коли я дала йому телефон, і він почув голос свого товариша. Живого й здорового.
За Файкою приїхала її свекруха. Давши невістці по потилиці, вона забрала й брехуху, й онуків. Поки її чоловік, батько Антона, разом із моїм чоловіком виносили речі.
Я серйозно образилася на чоловіка. Не порадившись зі мною, він привів у наш дім цю хитру жінку. Загалом, я залишила чоловіка з дитиною, а сама поїхала з Ольгою продовжувати свято.
З Тетяною ми продовжили листуватися, навіть домовилися зустрітися. Наостанок вона написала, що її братові з дружиною не пощастило. І знаєте, я з нею згодна.
Чоловік поклявся, що більше такого не повториться. І ніхто не переступить поріг нашої квартири без мого відома.
На згадку про Фаїну мені залишилися джинси — вона встигла розпакувати якісь речі й забула ці штани у нас. Новенькі, з биркою, якраз мого розміру. Я їх собі залишила, як компенсацію за моральну шкоду.
Провівши Олю та нарешті повернувшись додому, я заскочила до спальні й першим ділом приміряла ті самі джинси. Сіли ідеально. «Ну хоч якась користь від цієї аферистки», — посміхнулася я своєму відображенню у дзеркалі, грайливо покрутившись.
З вітальні доносилося тихе шарудіння. Михайло намагався розставити назад розібрані меблі, але робив це із виразом обличчя побитого собаки. Кожен його крок супроводжувався зітханням, а погляд благав про амністію.
— Джинси, до речі, чудові, — гучно мовила я, виходячи з кімнати та спираючись на одвірок. — І як компенсація за зіпсовані нерви та спробу виселити мене з моєї ж квартири — піде. Але це тільки перший внесок.
Михайло замерз із викруткою в руках, обережно підвів очі й пробурмотів:
— Я справді дурень. Вона так переконливо плакала… Я й подумати не міг, що можна так нахабно брехати про відхід власного чоловіка.
— Вона не просто брехала, Михайле. Вона прорахувала кожен твій крок, знаючи твою безпідставну жертовність, — я підійшла ближче й забрала у нього інструмент.
— Ззавтра ми йдемо до нотаріуса. Ти офіційно переоформлюєш свою уявну частку так, щоб жодних розмов про «це й моя квартира теж» більше не виникало. А ще — ти тиждень готуєш вечерю сам.
— Згоден на все, — швидко видихнув чоловік, явно радий, що обійшлося без повторного виклику поліції чи розлучення.
