– Ти коли-небудь відірвешся від свого мобільника?! — вигукнув розлючений батько.
Дочка навіть не моргнула і спокійно продовжила розглядати щось на екрані свого смартфона. Але через хвилину вона все-таки поглянула на батька і спокійно запитала:
– Ти щось казав, тату?
– Казав, — майже заричав батько. — І ще раз скажу. Коли ти сидиш з нами за столом, чи можеш вимкнути свій телефон?
– Навіщо? — не зрозуміла дочка.
— Ми з мамою хочемо, щоб ти нормально харчувалася. Коли ти кладеш їжу до рота, ти маєш дивитися в тарілку, а не в мобільник.
— Ні, тату, не вийде, — спокійно заперечила донька. — Я хочу встигати за життям. У віртуальному світі стільки цікавого.
– Що-що? – Це питання вже задала мати. – Ти хочеш сказати, що все твоє життя — у твоєму телефоні?
Дочка з подивом подивилася на маму, потім на батька і сказала:
– Які ж ви у мене дивні. Весь світ давно перейшов на цифровий формат, віртуально спілкується, замовляє речі, оплачує послуги через телефон, а ви — ніби щойно приїхали з села.
Чому ви не йдете в ногу з часом? Мамо, скажи чесно, скільки часу ти проводиш на пошті, коли оплачуєш квартиру по-старому?
– Ну, іноді й годину можна простояти в цій черзі… — зізналася мама. — Зараз стільки людей приходить за посилками. Касирів не вистачає.
– Ось! — зраділа донька. — А ти могла б спокійно за хвилину все оплатити по телефону, а потім цілу годину вишивати картини хрестиком. Це ж твоє хобі.
До речі, рукоділля зараз у моді. Можеш через інтернет продавати свої роботи й заробляти додаткові гроші. Потім кинеш роботу і почнеш займатися улюбленою справою.
— Донечко, що ти вигадуєш? — обурився батько. — Як можна кинути роботу?
— А тепер про тебе, тату. — Дочка радісно повернулася до батька. — Ти ж робиш класні рибальські снасті для друзів.
– І що з того? – батько знизав плечима. – Коли є час, роблю.
– А тобі краще створити собі сайт або відкрий канал і роби снасті в прямому ефірі. Через місяць у тебе буде мільйон підписників, і тоді ти теж звільнишся з роботи. Ти ж сам кажеш, що вона тобі набридла.
– Хто знає, що я кажу? Але звільнятися з роботи… Хто тебе годуватиме?
– А що тут годувати? – Дочка з усмішкою подивилася на батьків. – У вас тільки їжа на думці. Скоро віртуальна любов керуватиме світом, а ви… Час мислити глобально.
– Глобально? — задумливо повторив батько. — Ну, гаразд… Глобально, так глобально.
Через кілька днів донька, прокинувшись, як завжди, дуже пізно, зайшла на кухню, але не знайшла там ані батьків, ані приготованого сніданку. Вона розгублено заглянула в холодильник, але там було порожньо.
– Мамо! — вигукнула вона. — Ти що, ще спиш? Де сніданок?
Дочці ніхто не відповів.
Тоді вона побігла до спальні й побачила, що батьки, забувши про те, що сьогодні робочий день, спали на ліжку.
– Мамо! – Дочка почала перелякано смикати матір за плече. – А ви чого з татом спите? Вже час. Вам же пора на роботу.
– Яка робота… Відчепися… – Мама перевернулася на інший бік і засунула голову під ковдру.
– Тату… – Дочка почала штовхати батька. – А чому мама не встає?
– Вона вчора всю ніч вишивала хрестиком… – відповів сонний батько. – А я всю ніч в інтернеті з рибалками спілкувався… Ти маєш рацію, донько, треба жити по-іншому. Гаразд, я ще посплю…
— Як ти поспиш? А робота?
— Та до біса цю роботу. Я звільняюся. І мама теж звільняється.
— А я? — запитала донька пригніченим голосом. — Чим мені поснідати?
— Візьми щось із холодильника. Там залишилося молоко. І хліб…
– У холодильнику нічого немає, – заскиглила донька. – Я дивилася.
– Так? – Батько позіхнув. – Ну, значить, ми з мамою випили.
– Зачекайте. А я що, голодна в інститут піду?
– У їдальні перекусиш…
– У мене немає грошей на їдальню.
– Немає? — батько пошарив під подушкою й дістав зім’яті сто гривень. — Ось, бери. Останні. Ми всі гроші на гаджети витратили, і трохи обладнання замовили…
Ну, щоб вишивати, снасті робити… Як ти казала… — Батько знову позіхнув. — Тож усе нормально. Сьогодні напишу заяву про звільнення, і заживемо.
— Тату, може, не треба звільнятися? У нас же навіть на сніданок грошей немає.
— А до чого тут сніданок, донечко? Ми ж мислимо глобально. Гаразд, іди до свого інституту. Нам треба виспатися, щоб потім знову зануритися в цей чарівний віртуальний світ.
Через п’ятнадцять хвилин, коли за голодною донькою зачинилися вхідні двері, мати вискочила з-під ковдри й поспішила на кухню. Чоловік теж швидко одягнувся й побіг до магазину.
Через двадцять хвилин вони вже сиділи на кухні й снідали.
— Цікаво, скільки вона зможе протриматися без сніданків і вечерь? — задумливо промовив батько. — Адже я взяв відгул лише на тиждень.
— А я, поки що, на два дні, — посміхнулася дружина. — Гадаю, пару днів вона легко витримає. Нічого, голодування корисне. Після нього мозок одразу починає прояснюватися…
Перший день донька повернулася з інституту сердита.
Вона грюкнула дверима, кинула сумку в коридорі й одразу пішла на кухню.
— Мамо, я страшенно голодна. Що у нас на вечерю?
Мати сиділа за столом, дивилася відео про нові техніки вишивки й навіть не підняла голови.
— Не знаю, донечко. Замов собі щось через телефон. Ти ж казала, що зараз усе можна зробити онлайн.
— Але в мене грошей немає.
— Дивно, — задумливо відповіла мама. — А телефон є. Майже весь світ у ньому є, а вечері немає.
З кімнати почувся сміх батька.
— Не смійся! — крикнула донька. — Це взагалі не смішно.
— А я й не сміюся, — відповів він. — Просто з рибалками спілкуюся. У нас тут дуже важлива дискусія. Мислимо глобально.
Донька сердито зачинила холодильник і пішла до себе.
Наступного ранку історія повторилася.
На кухні — порожньо. Батьки сплять.
Грошей залишилося зовсім мало.
На третій день донька прокинулася раніше за будильник.
Вона довго лежала в ліжку, дивлячись у стелю. Телефон лежав поруч, але вперше за багато місяців їй зовсім не хотілося брати його до рук.
За кілька хвилин вона встала, пішла на кухню, знайшла в шафці трохи вівсянки й поставила каструлю на плиту.
На шум прийшла мама.
— Ти що робиш?
— Сніданок.
— Сама?
— А що робити? Ви тепер люди вільні. У вас глобальне життя.
Мати ледве стримала посмішку.
Увечері донька сама зайшла до магазину. На ті гроші, які ще залишилися, купила хліб, яйця, молоко й макарони.
А потім раптом зрозуміла, що не знає, як правильно посмажити яєчню.
Рука машинально потягнулася до телефону.
Вона відкрила пошук, знайшла рецепт і вже за десять хвилин сиділа перед тарілкою трохи підгорілої, але цілком їстівної яєчні.
І тут вона засміялася.
Телефон справді був корисною штукою.
Просто яєчню він за неї не посмажив.
На четвертий день вона вже не сварилася.
Увечері вся родина сиділа за столом. Батько щось дивився в телефоні, мама відповідала комусь у месенджері.
Донька мовчки їла.
Через кілька хвилин вона відклала виделку.
— Можна вас попросити?
Батьки одночасно підняли очі.
— Коли ми сидимо разом за столом, можете вимкнути телефони?
Батько здивовано підняв брови.
— Навіщо?
Донька подивилася на нього й раптом усміхнулася.
— Хочу нормально повечеряти. І поговорити з вами.
Батько повільно поклав телефон екраном донизу. Мама зробила те саме. Кілька секунд усі мовчали.
— Ну що, — нарешті сказав батько, — виходить, експеримент можна закінчувати?
Донька завмерла.
— Який ще експеримент?
Мати не витримала й засміялася.
— Ніхто не звільнявся, донечко. Я взяла два дні відгулу, а тато — тиждень.
— А гроші?
— На місці.
— А гаджети й обладнання?
— Нічого ми не купували.
Донька повільно перевела погляд з матері на батька.
— Тобто ви весь цей час…
— Мислили глобально, — серйозно відповів батько.
Донька схопила серветку й кинула в нього.
Усі троє розсміялися. А потім мама принесла пиріг, який весь цей час ховала на балконі.
— Так нечесно! — обурилася донька.
— Життя взагалі не завжди чесне, — сказав батько, відрізаючи їй найбільший шматок. — Особливо коли холодильник порожній.
Відтоді в їхній родині з’явилося одне правило: під час вечері телефони залишали в іншій кімнаті.
Щоправда, одного вечора батько не витримав:
— А можна я швиденько гляну? Мені там один рибалка написав…
Донька суворо подивилася на нього.
— Тату.
— Що?
— Ти коли-небудь відірвешся від свого мобільника?!
На кілька секунд запала тиша. А потім першою почала сміятися мама. Бо справа була не в телефонах. І навіть не у віртуальному світі.
Просто іноді ми так захоплюємося тим, що відбувається десь далеко, що перестаємо помічати людей, які сидять зовсім поруч.
А найважливіше повідомлення може так і не з’явитися на екрані.
Іноді воно звучить набагато простіше:
— Побудь зі мною. Я тут.
