До Віки мама їздила не часто, бо жила далеко і говорила, що з віком дорогу гірше почала переносити. Ольга Степанівна була доброю та дбайливою жінкою, і родина Вікі завжди була рада її приїздам.
У суботу Ілля, чоловік Вікі, зустрів тещу на вокзалі та привіз додому. Але виявилося, що Ольга Степанівна приїхала не одна, а з дальньою родичкою, яка хотіла погуляти Києвом і відвідати свою давню подругу.
– Віко, пам’ятаєш мою троюрідну сестру?
Сказала Ольга Степанівна, коли вони увійшли до квартири: — Ось, Людмила Федорівна вирішила зі мною приїхати з вами побачитись і свої справи зробити.
– Ну… проходьте, будемо вечеряти… — відповіла Віка, засмутивши несподіванкою.
Приймати у себе далеку родичку, яку вже 20 років не бачила, вона не планувала.
Ольга Степанівна з великої родини, де було п’ятеро дітей та купа рідні на додачу. Мати з батьком жили у Чернівцях у приватному будинку, який збудували батьки батька.
Коли Віка була маленька, до них завжди приїжджало багато різних родичів, і дехто міг жити тижнями, а то й місяцями. Мати завжди всіх приймала, годувала та відправляла з повними сумками додому.
Віка згадувала, як дочка Людмили Федорівни, з якою вона приїжджала, вічно ламала і відбирала у неї іграшки.
– Віко, так не можна, – говорила мама, коли донька не хотіла ділитися своїми іграшками. — Вони наші гості, тож треба грати разом.
Віка позицію батьків ніколи не підтримувала.
Навіть коли виросла, як і раніше вважала, що не зобов’язана приймати у себе всіх родичів, які опинилися у Києві проїздом чи у справах.
Вона пам’ятала, як жаліслива мати завжди старалася для гостей, а перед від’їздом навантажувала їм купу сумок із фруктами, овочами та різним добром.
Ось тільки рідня приїжджала завжди з порожніми руками, і на городі жодного разу ніхто не допоміг.
Годувальником у сім’ї був батько Вікі, який багато й наполегливо працював, щоб сім’я ні чого не потребувала. Після того,як батько пішов з життя, рідня перестала їздити до Ольги Степанівни, бо вони з Вікою залишилися вдвох, і їм тепер було нелегко.
І тільки коли дочка виросла, поїхала до Києва і почала допомагати матері фінансово, всі знову потяглися до неї у гості.
– Мамо, я надіслала тобі гроші, щоб ти купила собі новий зручний матрац на ліжко! — Віка сердилась, коли мати віддавала гроші, які вона надсилала їй. — А ти натомість утримуєш рідню, яка ніколи тобі нічим не допомагала!
– Так, у брата машина зламалася, він у борг попросив. Я на старому матраці ще поспати можу. А віддасть, то куплю, не переживай.
Згодом Віка почала сама замовляти все необхідне, включаючи продукти, щоб мати не віддавала гроші родичам. Коли хтось просився до неї пожити, Віка жорстко відмовляла, і тому її вважали за неприємну і негостинну людину.
Гості пройшли на кухню та сіли вечеряти.
Ольга Степанівна дістала гостинці, які привезла із собою: ковбасу, домашні огірочки, варення. Віка про себе зазначила, що сестра матері, як завжди, з порожніми руками.
– Де плануєте зупинитись? — запитала Віка Людмилу Федорівну, вирішивши одразу з’ясувати, які плани.
– Як де? Адже ми вже до тебе приїхали, — здивувалася родичка.
– Я на вас і не розраховувала, навіть покласти вас нема де.
– Та ти не хвилюйся, ми з Олею на одному дивані поспімо, як у дитинстві. Адже твоя мама всього на тиждень, а я можу і довше залишитися.
– У Києві багато готелів, Людмило Федорівно, я допоможу вам щось знайти.
Ольга Степанівна почала вибачатися перед сестрою за дочку і говорити Віці, що некрасиво так поводитися. Вона так рознервувалась, що тиск підскочив. Віка вирішила не розжарювати обстановку, а потім розібратися з нахабною родичкою.
Наступного дня, коли вони прокинулися з Іллею, вдома нікого не було. Мати з сестрою кудись пішли, а на столі подружжя чекала гора оладок із варенням на сніданок, які Ольга Степанівна встигла напекти вранці.
Віка все думала, як вивести троюрідну сестру матері так, щоб у Ольги Степанівни не стався інфаркт.
Матері було дуже незручно відмовляти рідні, та вона ніколи й не робила цього. А коли Віка ставила зухвалих родичів при ній на місце, та починала хапатися за серце та вибачатися.
– Може, хай тиждень поживе, доки мати тут, — запропонував Ілля. — А потім ми її відправимо до готелю чи додому?
– Я теж про це подумала, бо мама знову з тиском зляже. Гаразд, нехай разом погуляють, а потім розберемося.
Людмилі Федорівні дуже подобався Київ. І вона весь час казала, що хоче залишитись тут ще на кілька тижнів, бо за тиждень і половину не подивишся.
Вони з Ольгою Степанівною вирішили подивитися всі визначні пам’ятки, сходити до музеїв та погуляти у всіх красивих парках міста. Поки подружжя було на роботі, їх гості знаходили собі розваги самі, а ввечері вони разом вечеряли.
Але обстановка часто була напружена, тому що Віці доводилося стримуватися, щоб не грубити родичці, коли та поводилася нахабно.
– Віко! Яка краса! — сказала Людмила Федорівна, стоячи біля відкритої шафи в кімнаті подружжя. — Я так давно мрію про шовкову постіль, але в нас такого ніде не купити.
– Чому ви залізли до нашої шафи без дозволу?
Віку дратувала така безцеремонність, але вона намагалася не говорити грубо.
– Я хотіла взяти чисту білизну, адже ми на цьому з твоєю мамою вже п’ятий день спимо, пора змінити.
– Вона що за чотири дні встигла забруднитись?
– Знаєш, у готелях зміна білизни раз на чотири дні, інакше вона втрачає свіжість, і спати на такому вже неприємно.
– Вам тут не готель, і прибирання за розкладом не передбачено!
– Та як ти смієш так із гостями розмовляти! — Людмила Федорівна підвищила голос. – Я твоя тітка, а не подруга! Ти невихована хамко! Мати тебе так і не навчила приймати гостей!
Віка забрала у родички комплект шовкового постільного та поклала назад у шафу. Родичці вона мовчки вказала на двері, після чого та вийшла з незадоволеним виразом обличчя і пішла розповісти сестрі про те, що сталося.
Мати Вікі знову вибачилася перед троюрідною сестрою і попросила дочку зробити те саме. Але та навіть не думала вибачатися вдома, внаслідок чого вони посварилися, і в Ольги Степанівни знову піднявся тиск.
Наступного дня Людмила Федорівна прокинулася у гарному настрої, і всі розмовляли один з одним так, начебто нічого й не було.
Подружжя вирішило, що не загострюватиме ситуацію, а просто виставить за двері родичку, як тільки мама поїде.
Віка збиралася влаштувати з мамою шопінг та купити їй одяг на осінь.
Але на роботі її завантажили справами на весь тиждень і часу зовсім не залишалося — додому приїжджала пізно і без сил. Тому вона дала матері гроші, і та пообіцяла, що до від’їзду придбає все, що потрібно, і не обиратиме найдешевшого, щоб заощадити.
У п’ятницю ввечері вони з Іллею приїхали з роботи, а на них уже чекала смачна вечеря.
– Ольго Степанівно, як смачно пахне! – Сказав Ілля, коли вони з Вікою увійшли на кухню. – Прямо не хочеться, щоб ви їхали!
– Так, так швидко пролетів час, — сказала Віка. — Навіть погуляти цього разу з тобою до ладу не встигли і за їжею твоєю теж сумуватимемо.
– Чого нудьгувати, адже я залишаюся, — підхопила розмову Людмила Федорівна, — буду вам тут готувати.
Віка не стала нічого відповідати і вдала, що не почула, вже передчуваючи розмову з родичкою, коли мама поїде. Вона вирішила її не засмучувати і мовчала, навіть коли Людмила Федорівна брала без дозволу їхні речі, діставала з шафи сукні Вікі та питала, скільки вони коштують.
Коли вони з Ольгою Степанівною збиралися ввечері на Хрещатик, Людмила Федорівна дістала всю косметику Вікі, щоб зробити собі макіяж та просила подарувати їй тіні. Навіть тоді Віка не стала скандалити, а просто мовчки забрала свою косметику назад.
– Сьогодні Людмила Федорівна попросила мене відвезти її до Ірпеня до подруги, — сказав Віці чоловік, коли вони лягали спати. — Я їй сказав, що працюю і не можу серед білого дня в область мотатися.
– Вона все життя так поводиться. Завжди приїжджала та випрошувала у мами речі, які їй подобалися, просила батька возити її, куди хочеться. Ніколи не розуміла мамину жалісливість. Усі родички просто любили халяву, от і їздили до нас постійно.
А коли батько захворів, їх усіх, як вітром, здуло. Навіть проводити в останній шлях ніхто не прийшов, як довідалися, що у нас немає грошей навіть стіл накрити.
У неділю мама Вікі виїжджала, і вони з Іллею поїхали її проводжати. Родичка залишилася вдома, сказавши, що втомилася після вчорашньої прогулянки та хоче сьогодні провести день удома.
Вони вийшли на парковці з машини та пішли у бік вокзалу. Віка помітила, що мама їде зі своєю маленькою валізою, з якою приїхала, а ту, що Віка дала їй на дорогу назад, залишила.
– Мамо, я тільки помітила, що ти не взяла мою валізу. Ти не купила нічого собі на осінь?
– Ти знаєш, дочко, мені просто нічого не сподобалося.
– Не пам’ятаю, щоб тобі тут хоч раз щось зовсім не сподобалося.
– Ну, приїду у себе в Чернівцях, собі щось подивлюся, не страшно, — Ольга Степанівна не дивилася дочці у вічі, і Віка розуміла, що грошей, швидше за все, не має.
– Мамо, скажи чесно, ти гроші своїй нахабній сестрі віддала?
– Ні, не віддавала. Просто Люда так хотіла до театру сходити в Києві, бо ніколи там не була. Пам’ятаєш, ви з Іллею мене водили? Мені так сподобалося, що й досі це почуття пам’ятаю. Вона мене дуже просила, і я купила нам квитки, ми тоді ввечері в театр ходили,а не на Хрещатик.
Віка була засмучена і страшенно злилася на родичку, уявляючи, як повернеться додому і збере її речі, виставивши за двері.
Вони з Іллею посадили маму в поїзд і вирушили додому. Дорогою заїхали до кафе, вирішивши, що готувати сьогодні зовсім не хочеться, бо настрою немає.
А ще доведеться з Людмилою Федорівною розібратися, тож треба підкріпитися перед майбутньою “битвою”, бо літня родичка навряд чи покине тепле містечко без бою.
Коли подружжя повернулося додому, сестри Ольги Степанівни там не було. Вони вирішили, що та пішла гуляти, щоб повернутися пізно з розрахунку на те, що на ніч її ніхто не прожене.
Віка перевдягнулась і виявила на столі записку, коли прийшла на кухню налити собі чаю. Людмила Федорівна писала, що вирішила поїхати, бо зрозуміла, що Віка не така гостинна як її мати, і їй неприємне таке ставлення. Віка зітхнула з полегшенням, що не довелося випроваджувати родичку та скандалити сьогодні.
– Я вам там записку залишила, – не встигли подружжя допити чай, як сестра матері зателефонувала Віці, – але вирішила ще й подзвонити. Ніколи до вас більше не приїду, тому що ти дуже некрасиво поводишся. І всій рідні розповім, як ви зі мною обійшлися не по-родинному.
– Я вас до себе не запрошувала, Людмило Федорівно, — відповіла Віка. — У Києві багато готелів, тож наступного разу зупиняйтеся там.
– Моя подруга живе в Ірпені в маленькій квартирі із сім’єю сина, тому мені доведеться ночувати на вокзалі до завтра і все завдяки тобі, — відповіла родичка і повісила слухавку.
Тільки через кілька днів подружжя зрозуміло, що Людмила Федорівна поїхала від них не з порожніми руками.
Вона забрала з собою той комплект шовкової постільної білизни, який їй так сподобався, кілька рушників для душу та улюблені парфуми Вікі.
Просто Людмила Федорівна звикла їхати з гостей із подарунками і вирішила взяти сама те, що їй сподобалося.
З того часу ніхто з рідні матері до них навіть не думав приїжджати, бо Віка обдзвонила всіх, кого змогла, і розповіла, як родичка її обікрала. Не забула додати, що чоловік навіть написав заяву в поліцію, а їй довелося довго вмовляти чоловіка, забрати її назад. Цю деталь вона вигадала, але родичам про це знати не обов’язково.
Набиватись у гості до таких швидких на розправу господарів більше ніхто не прагнув. Ольга Степанівна приїжджала сама.
