У всіх були бабусі, як і належить — добрі старенькі, а моя мене не любила.
І це ще м’яко сказано.
Я був її найненависнішим онуком. Вона мене постійно лаяла, сварила, чіплялася…
Втім, я відплачував їй тим самим — і лаявся, і грубіянив, і робив капості. Інших онуків бабуся пестила, але найприкріше те, що ніхто не знав, чому вона мене не любить.
Ще гірше стало, коли у бабусі почалися проблеми зі здоров’ям. Хвороба спотворювала її ноги і, мабуть, характер. Усі родичі, наче за командою, зникли, навіть улюблені онуки! Оце було життя!
Бабусю мучили болі, а вона мучила нас. Мене особливо. Я навчався на четвертому курсі й рідко з’являвся вдома.
Але коли приїжджав — що тільки не доводилося від неї вислуховувати! Вона намагалася мене щипнути чи штовхнути, кинути в мене чимось. У бабусі виявилося міцне серце, і вона прожила довго, добряче попсувала всім нерви. Усі зітхнули з полегшенням, коли вона пішла з життя. На похорон я не приїхав.
З часу см.рті бабусі минуло трохи більше року. Одного разу вона мені раптом приснилася. Уві сні вона подзвонила в квартиру, яку я винаймав.
«Чого дивишся, дурню? Впускай!» — прошепотіла вона з такою знайомою принизливою інтонацією, що я, усвідомлюючи, що це сон, все-таки почав сумніватися — а чи по.ерла вона?
Бабуся грубо відсунула мене вбік міцною палицею, схожою на тростину, і попленталася на кухню. «Який же ти нечупара, Стасику, — хмикнула вона. — Невже чашку помити складно?» Так, і в реальності, і уві сні чашка, з якої я пив каву, виглядала «закопченою».
«Чого ти приперлася? — запитав я, стоячи на безпечній відстані від її палиці (знаючи бабусю, я міг не сумніватися, що вона здатна замахнутися нею). — Ти в курсі, що пішла з життя рік тому?» Бабуся зітхнула. «Так, — сказала вона. — І не шкодую».
Я теж про це не шкодував і ледь не випалив це. Але стримався. «Тільки ось там, мені не дають нормально жити, — продовжувала бабуся, — кажуть, треба виправлятися. Тому й послали мене сюди, наказали бути твоїм ангелом-охоронцем. Думаєш, я сама цього хочу? Тож замовкни й прийми це як даність» .
— «Що-о-о?» — закричав я, підскочив і відразу прокинувся. Була глибока ніч. Я лежав у темряві, кліпаючи очима й дивуючись — що за сон! І раптом почув, що на кухні лунають якісь стуки…
Від страху мені захотілося залізти під ковдру, як маленькій дитині. Ніколи в житті я не стикався ні з містикою, ні з чортівнями. Але… На кухні знову щось задзвеніло.
Я не сумнівався, що там господарює моя покійна бабуся, я її буквально фізично відчував. Розуміючи, що не засну, поки вона там галасує й бродить, я набрався сміливості, щоб встати з ліжка й піти на кухню. Різко увімкнув світло, але нікого не виявив. Однак почув чітке, до болю знайоме «хе-хе» десь неподалік.
«Іди геть, — зло сказав я. І там передай, що мені не потрібен ніякий ангел, а тим більше в твоїй особі. Ти не дуже схожа на ангела. Не ображайся». І знову — «хе-хе»…
Так я й не спав до ранку. Як завжди, о восьмій вирушив на роботу. Йдучи тротуаром, раптом відчув, що на спину дивиться чийсь погляд. Обернувся — так і є! Покійна бабуся шаркала за мною в людському потоці. Вся згорблена, спираючись на палицю, в якихось брудних лахміттях, вона насилу переставляла покручені ноги.
Якщо чесно, мені стало її шкода. Я обурився й подумки звернувся до небес: «Чого ви так знущаєтеся над старою жінкою? Який з неї ангел-охоронець?! Їй самій потрібен захист!»
Але бабуся, помітивши, що я дивлюся на неї, погрозила палицею, мовляв, рухайся вже на свою роботу, а я тут сама прогулююся. «Ох, бабусю», — похитав я головою.
Пішов далі, але більше ніде її не бачив. Може, я з’їжджаю з глузду?
Того дня я запрацювався, тому вийшов з офісу дуже пізно. Людей було мало, хіба що собачники вигулювали своїх улюбленців.
Я поспішав додому, і раптом з-за рогу вискочив чоловік із величезним бійцівським бульдогом. На собаці не було намордника. Не знаю, чим я не сподобався цьому чотирилапому монстру, але він раптом заричав, смикнувся, вирвав повідець з рук господаря й помчав, роблячи гігантські стрибки, прямо на мене.
Марно кричав чоловік услід свому жахливому собаці, який, судячи з усього, вирішив вир.ати мені горло. Але коли бульдог уже був зовсім поруч, раптом перед ним постала моя згорблена бабуся. Вона грізно змахнула палицею й ударила нею по розлюченому псу.
Той заскиглив, зупинився й кинувся назад.
Могло здатися, що пес просто виконав команди господаря. Однак я знав, що насправді сталося. Невидима для всіх бабуся з подивом подивилася на зламану навпіл палицю, відкинула її вбік. І абсолютно спокійно, рівно, бадьорою ходою попрямувала додому.
Лише прийшовши додому, я раптом з усією ясністю усвідомив, що бабуся сьогодні врятувала мені життя. Мене почало трусити.
Після того випадку я бабусю більше не бачив, хоча час від часу відчував її невидиму допомогу, яку можна було б списати на випадковість, якби я не знав, хто стоїть за моєю спиною.
Так, вона вберегла мене від падіння на слизькій дорозі. Ох, якби я тоді вдарився головою, якби хтось не підтримав мене в останню хвилину.
Потім у магазині я дуже чітко почув у голові Голос: «Цю упаковку не бери, отруїшся».
Одного разу я ледь не проспав нараду. Але хтось безцеремонно штовхнув мене в бік, змусивши прокинутися. Вночі на кухні іноді лунали підозрілі звуки. Вони мене й лякали, й смішили водночас.
Мені все-таки було цікаво, що могла там робити моя бабуся. Зрештою я почав залишати для неї цукерки на столі. За життя вона дуже любила солодке, і я подумав, що так її трохи задобрю.
Солодощі лежали на місці, але іноді я знаходив цукор на підлозі.
Бабуся зазвичай так пустувала. Я навіть зібрався й поїхав до неї на місце спочину. Мама була більш ніж здивована, коли я сказав, куди піду. Вона вирушила разом зі мною. З фотографії на пам’ятнику бабуся дивилася на нас задумливо й багатозначно.
Це навіть мама помітила. «Знаєш, Стасику, вона ніби зараз сміється над нами, — зізналася мама, знизавши плечима. — Ніколи не помічала у неї такого виразу обличчя».
Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася, що бабуся ще й гримить ночами у мене на кухні?
Коли ми йшли з клад.вища, голос у моїй голові промовив: «Мені ця фотографія не подобається. Є краща, де я в блакитній сукні й молодша». Я одразу ж запропонував це мамі.
«І справді, є така, — відгукнулася мама. — Як же ми про неї забули! Точно, треба пошукати й замовити нову фотографію на пам’ятник».
«Хе-хе», — почув я за спиною…
Прийшли часи ко.іду. Я потрапив у першу хвилю пандемії, коли про вірус ще нічого не знали — ні що це таке, ні як і чим його лікувати.
Я звалився з температурою, кашляв і страждав. Лікар мені не дуже допоміг. І я мучився сам у квартирі, не маючи сил ні їсти, ні пити.
Однієї ночі мені стало зовсім погано. Я відчув, що задихаюся. Перед очима потемніло.
«Я, напевно, вми.аю», — подумалося мені. І тут із кухні з’явилася вона. Симпатична жінка в білій сукні. Вона була такою неземною і такою знайомою! За мить я зрозумів, що переді мною стояла зовсім ще молода бабуся.
«Бабусю, — зачаровано сказав я, — ти виглядаєш як дівчина моєї мрії!»
Вона тихенько розсміялася, і її сміх пролунав, наче чистий дзвіночок. «Ми знайдемо тобі дівчину твоєї мрії», — сказала вона, нахилившись наді мною.
«Я по.ру , перш ніж це станеться», — просипів я й закашлявся.
«Не по.реш! — категорично заявила бабуся. — Не для того я була приставлена до тебе, щоб ти тут п.мер». Вона поклала мені на лоб свою прохолодну долоню, і мені стало легше, жар ніби почав спадати, але повітря, як і раніше, не вистачало. Я спробував посміхнутися бабусі, але не зміг. Свідомість стрімко покидала мене…
Я прокинувся в лікарні, у реанімації для хворих на ков.д, підключений до апарату штучної вентиляції легенів. Але не міг зрозуміти, як тут опинився. Адже я був сам у своїй квартирі! Лише набагато пізніше я дізнався, що хтось зателефонував у швидку.
Голос був жіночий. І жінка, яка представилася сусідкою, зустріла бригаду лікарів на сходах. Вони ледь встигли. Ще трохи — і я б справді задихнувся.
Але загалом я виявився складним пацієнтом. Згодом я дізнався, що лікарі не вірили, що я виживу. Мені то ставало краще, то знову гірше. Точніше, спочатку гірше, а потім найдивовижнішим чином — краще. А все тому, що невидима долоня лягала мені на чоло в найнебезпечніший момент…
Так я (чи ми?) переміг хворобу. Коли я вже йшов на поправку, до палати зайшла медсестра. Я відразу зрозумів — вона новенька. А цілком впізнаваний, але чутний лише мені голос прошепотів: «Це й є дівчина твоєї мрії».
«Що-що?» — вимовив я вголос.
«Що ви сказали?» — перепитала медсестра. А я втупився на неї. Дуже важко було розгледіти дівчину своєї мрії в цій постаті, повністю прихованій білим захисним костюмом і маскою на обличчі. Але коли вона обернулася, я побачив, що на її спині, на захисному костюмі, червоним маркером написано ім’я та прізвище — «Любов Д.». Це точно був знак.
Потім і Люба зізналася, що тоді її збиралися відправити чергувати зовсім в іншу лікарню, але щось змусило її попроситися саме в ту, де був я.
«Не щось, а хтось», — подумалося мені, і я посміхнувся. Ох, бабуся! Але все хороше, в тому числі й чарівне, колись закінчується…
Бабуся безшумно сіла поруч зі мною в кафе на стілець навпроти. Вона була такою ж молодою й прекрасною, якою я бачив її востаннє. Але до її образу додалося якесь сяйво.
«Ти й справді зараз виглядаєш як ангел, бабусю», — прошепотів я.
«І такою себе відчуваю, — посміхнулася вона. — Я, власне, прийшла попрощатися. Мені вже час. Все, що можна, я зробила».
— «Ти йдеш?» — здивувався я.
«Так. Мені тут більше нічого робити».
— «А як же я?» — мій голос затремтів.
«Ти впораєшся, — посміхнулася бабуся. — І проживеш гарне життя».
Вона підвелася, обійшла стіл і поцілувала мене в чоло. За життя вона ніколи так не робила. Це був її перший і останній поцілунок.
Я залишився сидіти, дивлячись на каву, з якої піднімався пар, з легким сумом у серці. Потім прошепотів: «Прощавай, бабусю!»
Зрештою, мені пощастило, що я знав свого ангела-охоронця в обличчя і навіть був з ним у родинних стосунках.
