Бігти. Тікати звідти — ось що мені треба було робити. Відразу. Не роздумуючи і без огляду. Якби мене посадили в клітку з хижими звірами, і то я б не наражалася на таку небезпеку, як у цьому будинку.
Адже все виглядало так мило. Так пристойно.
Мій чоловік був господарем цього звіринця, який він називав нашим будинком і нашою родиною. Тільки ось він забув у мене запитати: чи згодна я бути його боязким звірятком. Він і не думав, що я не збираюся покірно терпіти його окрики, його команди.
Напевно, його у дитинстві мало водили до цирку. Ось він і компенсує собі все те, чого недоотримав колись. За мій рахунок. Я була для нього і тигром, і левом, і клоуном.
Набридло. Мені все це набридло. Не хочу мати жодного відношення до цієї вистави.
Коли сталося те, що сталося, я чекала на дитину. Ми з чоловіком, як мені здавалося, про все наперед домовилися, все передбачили. Але, як з’ясувалося, із ним взагалі ні про що не можна домовитися. Наприклад, скажеш йому:
– Михайло, купи зелений горошок, добре?
Він мені щось буркне у відповідь.
– Мишко, ти мене чуєш? Зелений горошок, я хочу зробити салат.
Знову він щось буркне, піде в магазин і повернеться звідти за три години. Тому що він само собою забув, про що я там його попросила.
А дзвонити соромно — буркнув він щось у відповідь, отже, начебто уважно мене слухає. У результаті купить про всяк випадок все, що йому попадеться під руку: раптом вгадає. І бісквіти принесе, і шинку, і сметану – все, окрім зеленого горошку.
Приблизно так і було того разу. З тією різницею, що тепер йшлося не про горошок, а про дитину. Можна було б хоч трохи голову включити. У мене таке почуття, що в певний момент у мого чоловіка зламалося голова. Треба було його на ремонт здати, як телевізор. Може, й допомогло б.
Я йому все докладно пояснила, розтлумачила, переклала, розжувала. Він щось бурчав у відповідь. Треба було його змушувати вчити мої слова, як вірші. Не з пихатості, а просто для того, щоб він хоч щось запам’ятав. А то в одне вухо влітає, в інше вилітає. Він у якомусь своєму світі живе. Я для нього просто уявлення, чи ілюзія.
Він, можливо, засинаючи, повторював собі: “Її немає, її немає. Це просто жахливий сон. Ти скоро прокинешся, і все буде гаразд”.
Адже спочатку він ніби навіть радів з того, що у нас буде дитина. Він, як і більшість чоловіків, досить закрита людина. Емоцій від нього не дочекаєшся. Хіба що переможе його улюблена команда, чи до магазину привезуть кальмарів. Про все, що в нього там усередині відбувається, мені доводилося здогадуватися за таємничими знаками, які він мені подавав.
Ось, наприклад, із нами у ліфті якось їхав сусід. Величезний такий сусіда. Німецьку вівчарку вигуляв і повертався додому. І ось цей самий сусід випадково наступив Михайлу на ногу і не помітив. Мишко стоїть не ворухнеться, посміхається, ще питання якісь нашому сусідові ставить. Той йому відповідає. Я мовчу, не знаю, що сказати — все чекаю на якусь реакцію від Михайла, а йому все до лампочки.
Загалом, ви зрозуміли, з емоційним інтелектом і не тільки з емоційним ,у Михайла були певні труднощі. Як говорила його мама, він завжди був надзвичайно обдарованим хлопчиком.
І ось, коли мова зайшла про дітей, він мене палко підтримав, сказав:
– Так, так, діти – це чудово. Я вже давно про це думав. Знаєш, ночами не сплю, всю міркую про те, як було б чудово завести дітей. Вони б мені вудки на рибалку носили.
Коротше кажучи, кожен на моєму місці зрозумів би його слова як згоду. Так, мовляв, я буду з тобою, підтримаю тебе в усьому. Нічого не потребуватимеш, навіть не хвилюйся з цього приводу. Я, мовляв, розумію: діти це справа відповідальна, і я готовий взяти цю відповідальність на себе. Але, як незабаром з’ясувалося, ні до чого він не був готовий.
А я ж пояснила все, з почуттям, з толком, з розстановкою: мені доведеться на якийсь час піти з роботи. Вся фінансова відповідальність ляже на твої плечі. Не знаю, на що я розраховувала там.
Його плечі не те що фінансову відповідальність не могли витримати, вони навіть руку нашого сусіда не витримали, коли той цілком по-дружньому постукав Мишкові по плечу. Йому мало не перев’язку потім довелося робити.
І ось я пішла з роботи. Думала: “Чудово. Давно мені час було відпочити. Мені зараз не можна турбуватися. Готуватимуся до того, щоб стати мамою”.
Але не тут то було, мій чоловік зовсім не хотів, щоб я до чогось готувалася. Він хотів, щоб я готувала.
Не минуло й кількох днів після початку моєї відпустки, а він уже відчув себе повноправним та всемогутнім володарем. Це він зі мною так. Коли на нього наш сусід дивиться, він почувається пластиліном.
Але ж я інша справа. Зі мною можна будь-які трюки робити, і все йому зійде з рук. Він раптом став шалено вередливий. Йому здалося, що тепер він може командувати мною, тепер я повністю у його владі і нікуди від нього не подінуся. Тільки ось він помилявся.
І, на мою думку, це була найголовніша помилка в його житті, і знаєте чому? Бо вона йому коштувала – мене. Ось так.
Як я від нього втомлювалася, Ви навіть не уявляєте. Він мене просто руйнував.
– Тобі все одно нічого робити, посмаж мені курку, помий вікна, прибери на балконі, викинь сміття, сходи в магазин, віднеси моєму другові велосипед…
Все, що завгодно, можна було попросити в мене. Я була просто столом замовлень, програмою за вашими заявками.
Готова була виконати будь-яку пісню, будь-який танець, будь-яку забаганку.
Коли я спробувала обурюватися, він погрожував мені, що залишить без грошей. Він поводився зі мною так, ніби я була йому зовсім чужою людиною, з якою він уже давно не бажає мати нічого спільного.
Я думаю, вся справа була в тому, що він раптом злякався відповідальності, звинувачував себе за те, що погодився з моїм рішенням завести дитину, і тепер він карає мене за це моє рішення.
Втім, він був такий не один. У нього була його суперкоманда – його мама, без якої він і кроку ступити не міг. Вона була керівним центром. Мені здається, що він таємно від мене дзвонив їй перед обідом і питав:
– Мамо, мені можна поїсти? І лише отримавши дозвіл, зі спокійною совістю приступав до їжі.
І ось Любов Миколаївна, яка, треба сказати, насправді була набагато більшою за Михайла, вирішила взятися за мене, як слід. Вона теж вирішила, що я ледарю, і що це непорядок, з яким треба боротися.
Якось вона попросила мене прийти до неї у гості. Вона так і сказала “в гості”. Я добре почула, але, як тільки я прийшла, з’ясувалося, що вона мене запросила до себе в служниці.
Наскільки я пам’ятаю, коли звуть “в гості” — звуть, наприклад, пити чай з тістечками та розмовляти до душі, але ніяк не терти підлогу до блиску.
Любов Миколаївна послалася на свій стан, який, за її словами, бажав кращого, вона навіть покашляла для вигляду.
Вона б, мовляв, сама все зробила, не стала б мене смикати, розуміє моє становище, але що тут поробити? Вона ж не може ходити по брудній підлозі. Не те щоб вона дуже брудна, вона буквально напередодні мила, але не блищать. Так, а їй потрібна бездоганна чистота. Її висока натура цього вимагає.
І ось я виконала прохання свекрухи і вже сподівалася йти, але, виявилося, це був лише початок.
– Як? — Здивувалася Любов Миколаївна, — уже ти йдеш? Так швидко? А хто чиститиме клітку мого папужки? А хто акваріум митиме? Ні-ні, залишайся, ти ще мені потрібна. Все одно на роботу тобі не треба, вставати можна, коли захочеш, так що ти не поспішай, у мене тобі ще знайдуться завдання.
Вона справді протримала мене в себе до ночі. Сама Любов Миколаївна валялася на дивані та віддавала команди. Вони з моїм чоловіком справді стоять один одного.
Я б давно все покинула, але, здається, того разу вона й справді погано себе почувала. Втім, мабуть, її акторська гра вийшла на новий рівень.
Я приготувала все, що вона просила, помила вікна, поговорила з рибками та папужкою, прибралася у всій квартирі і, нарешті, коли Любов Миколаївна сказала, що я їй більше не потрібна, я пішла додому, сподіваючись забути цей день як страшний сон. .
Але свекруха дбала про мою пам’ять, вона не хотіла, щоб я так швидко забувала її уроки.
Наступного дня вона знову зателефонувала мені, знову щось пробурмотіла: їй потрібна моя допомога, одній їй не впоратися. Але тут я вже зрозуміла, що до чого, і ввічливо (я дуже намагалася) відмовила моїй коханій, моїй ненаглядній свекрусі.
Мені було дуже шкода, що я не могла її знову відвідати, почистити клітки всім її вихованцям, наготувати на тиждень вперед… Мені дуже бракуватиме всього цього.
Любов Миколаївна була дуже засмучена. Мої слова вразили її до глибини душі (якщо там є глибина).
У цьому сенсі Любов Миколаївна, на мою думку, була морем, а Мишко — так просто калюжею.
Я дуже необачно вчинила, відмовивши такій впливовій людині, як Любов Миколаївна. Це не могло мені просто так зійти з рук. Мене треба було покарати. Ще б пак, адже у моєї свекрухи був захисник, її син. Він завжди вставав на її бік. Якби його мама запропонувала йому оселитися на дачі в будці Бобика, який нещодавно втік, він і тоді погодився б. Оце я розумію — любов сина до матері.
Якось я поверталася з магазину, а Михайло повертався з роботи, він підійшов до мене з суворим виглядом, і ось яку пісню я від нього почула:
– Ти маєш щодня їздити до моєї матусі і готувати їй їжу – заявив чоловік.
– Ти хоч уявляєш, як вона до мене ставиться? Вона…
– Тільки спробуй щось сказати про мою маму. Ти зараз на шиї в мене сидиш, мовчати повинна. Тобі що важко допомогти моїй мамі? Розклеїшся ти від цього чи що?
– Ти кажеш так само, як вона. А тобі взагалі є якась справа до того, чому я зараз не працюю? Чи ти забув? Хто мені обіцяв піклуватися про мене? Адже ми все заздалегідь обговорили. І ти себе ще називаєш чоловіком? Ти просто мамин синок, ясно?
Він зібрався щось відповісти мені, але тут до нас підійшов сусід, він уже вигуляв свою собачку і теж повертався додому. Мишко так кричав, що просто не можна було не звернути на нього уваги.
– Якісь проблеми? — усміхаючись, спитав сусід.
Мені навіть здалося, що його песик теж усміхнувся.
– Проблеми? — пискнув Мишко, — ні-ні, жодних проблем.
– Якщо щось не так, то мені скажіть, — кивнув мені сусід.
– Не буде більше жодних проблем, — відповіла я, бо я йду. Досить з мене цього цирку.
Я зібрала речі та поїхала до батьків. Михайло мене і пальцем не посмів торкнутися. Відчував, що це може погано скінчитися.
А я, як сказала, так і зробила. Пішла від нього і навіть квартиру відсудила.
Мій колишній чоловік тепер мешкає з мамою. Він якось спробував мені зателефонувати, розповісти, як йому важко. Назад навіть почав проситися. Ну ще б пак — тепер він у нас підлоги драїть і клітки чистить. Так йому треба. Кожному своє.
