– Марино, ми повинні розлучитися. Не можу більше приховувати, у мене є інша жінка, ми збираємося одружитися. Я зрозумів, що ти – не моя історія.
– Максиме, це жарт? Ми ж рік разом були, і ти кохав мене, я це відчувала… Як же швидко ти розлюбив, дивно…
– Нічого дивного. Якби кохав – то не з’явилася б інша. Ти хороша, просто не підходиш мені, ось і все. Будь щаслива, Марино. Бувай.
Максим встав зі стільця і вийшов з кафе. Марина заціпеніла, настільки несподівано прозвучали його слова.
Так, останнім часом вони рідко бачилися, менше спілкувалися, але це через його роботу. Тепер зрозуміло, що це були відмовки. Яка ж вона наївна і сліпа…
Мріяла, що вийде заміж, подарує йому сина і дочку, і тепер всі її мрії розлетілися як пил… Коли запросив в кафе, зраділа, думала пропозицію робити буде, а воно ось що…
Як же боляче втрачати людину, п’ять хвилин тому вони були парою, а тепер чужі люди. Покохав він там когось…
Марина важко зітхнула і вийшла на вулицю. Сіла в машину і заплакала. Чому їй так не щастить? У подруг вже по двоє дітей, щасливі сім’ї, одна вона неприкаяна…
Завела машину і поїхала додому. Година пік, машин повно на дорозі, всі поспішають додому…
Зателефонувала мама, відповіла.
– Марино, мені потрібні гроші!
– На що тепер? Я ж недавно давала тобі п’ять тисяч!
– Та що мені ці копійки? Продукти дорогі які, ти бачила? А у мене пенсія не скоро ще!
– А роботу шукаєш? Співмешканець твій чому гроші не дає? Чому я повинна утримувати вас, не розумію?
– Ти як з матір’ю розмовляєш? Я тебе виростила, тепер ти зобов’язана мені допомагати!
– Якби ви менше вживали, і гроші були б, і робота! Більше не просіть допомоги! Ідіть працюйте!
– Ну, спасибі, донечко! Тому і одна досі, бо стерво! Максим не одружиться з тобою, ось побачиш, знайде нормальну жінку! А ти все життя одна будеш кукувати! І матері у тебе більше немає! Не потрібна мені дочка така безглузда!
Пролунали гудки. Ось і поговорили…
Батько Марини пішов з життя п’ять років тому, цукровий діабет дав ускладнення. Мати після похорону немов з глузду з’їхала. Почала вживати, водити незрозумілих чоловіків.
Рік тому зійшлася з якимось невдалим поетом, пила менше, працювала. Потім поет пішов, прийняла невдаху Гришу. Періодично просила грошей у Марини, на ліки, на їжу. Марина злилася на неї, але давала. Все чекала, коли мати за розум візьметься.
А тепер ось вона стала поганою дочкою, немає грошей – і не потрібна, значить… Може це й на краще. Поживе спокійно хоч, без вічних прохань і скарг.
У дитинстві Марину любили батьки, і ніколи б вона не подумала, що мати перетвориться на таке… Міцне перетворює людину на тварину.
Добре, що Марина вже давно жила самостійно, в квартирі, яка дісталася їй від бабусі, матері батька. Працювала в будівельній організації, зарплата була хороша, на життя вистачало.
До Максима у неї був чоловік, розумний, добрий, гарний. Але одружений. Коли дізналася правду, відразу розлучилася з ним. Хоч і кохала.
З Максимом познайомилася у друзів. Відразу якось потягнулися один до одного, почали зустрічатися. Думала, ну ось воно, щастя, а тепер знову одна…
Промайнув придорожній щит з написом – “Водій, не поспішай, тебе чекають вдома!”
Марина посміхнулася. Як же, чекають її… Наречений кинув, матері не потрібна, батько пішов з життя , бабусь – дідусів теж немає…
Від сумних думок очі знову наповнилися сльозами. Різке світло, гуркіт, скрегіт металу, і тиша…
Марина відкрила очі. Її машина вся пошкоджена, в’їхала в стовп на швидкості. Приїхала швидка допомога, поліція, і її тіло дістали з машини…
Вона бачила це все з боку. Нічого не боліло, відчувала неймовірну легкість.
Все, як у фільмах, які вона бачила… Невже вона не жива? Так легко і просто все сталося… Але її тіло завантажили і відвезли до лікарні, значить, вона жива…
За частку секунди Марина опинилася в лікарні. Як вона це робила – не розуміла. Силою думки переміщалася на будь-яку відстань. Тіла у неї не було, якась оболонка прозора. Але вона все бачить і розуміє. Дива…
Час летів з неймовірною швидкістю, ніби на перемотуванні. Марина бачила, що її тіло розмістили в реанімації, підключили апарати. Вона була в комі, а душа вільно переміщалася.
Марина наблизилася до тіла. Від нього виходили вібрації, і її ніби тягнуло до нього, але вона не розуміла, як в нього можна увійти. У фільмах це відбувається легко і просто.
Скільки часу минуло, Марина не знала. Вона переміщалася туди, куди захоче, достатньо було просто подумати про це місце.
Ось вона вдома у мами. Тій повідомили, що дочка в комі.
– Ось же зараза ця Маринка! Вляпалася! Не вмієш їздити за кермом нормально – не берися! Зараз ще гроші почнуть вимагати з лікарні за її лікування, де їх брати?
Одні проблеми створює… Краще б пішла на той світ вже і все, кажуть, там виплати від держави є на похорон, – співмешканець мами міркував, сидячи за столом. На якому стояла пляшка, відкрита банка консервів з бичками в томатному соусі.
Мама Марини щось пробурмотіла у відповідь і налила «біленької» в чарку. Їй все одно, виходить, що дочка в реанімації…
Марина повернулася до свого тіла в лікарню. Нікому вона не потрібна, і який тоді сенс жити? Нехай вже серце зупиниться, і вона припинить своє земне існування…
Вібрації від тіла були дуже слабкі. Марина відчувала, що скоро цей зв’язок перерветься. Що буде далі, вона не знала, але в даний момент їй було добре і легко.
Раптом вона почула тонкий дитячий голосок: «Тітка Марина забере мене, вона хороша, добра і не забуде про мене!»
Та це ж Варя! Сусідська дівчинка семи років. Марина часто приходила в гості до неї і її мами Ольги.
Вони приїхали з невеликого селища. Оля – сирота, виховувала її бабуся. Після школи Оля вступила до коледжу, зустрічалася з хлопцем, дізналася про дитину. Одружитися він відмовився, дитину не визнав, звинувативши її, що вона нагуляла і хоче повісити на нього.
Бабуся допомагала, чим могла. Коли Варі виповнилося п’ять років, бабуся пішла з життя. Її будинок зайняв син з родиною, Ольгу з дитиною вигнав. Вона поїхала в місто, орендувала квартиру, знайшла роботу, Варя ходила в дитячий садок.Марині подобалася Ольга. Проста, добродушна, дуже любить доньку.
Часто вони гуляли разом, Марина купувала Варі іграшки, солодощі, їй хотілося порадувати цю милу біляву дівчинку. Вона мріяла, що колись у неї теж буде така донька.
Ольга часто брала підробіток ввечері і залишала доньку у Марини. Вона була тільки рада. Максим з несхваленням ставився до цього.
– Тобі це потрібно, сидіти з чужою дитиною? Це її проблема, хіба не так? Я не збираюся сидіти тут з вами в ляльки грати, поїду з хлопцями в більярд пограю, а ти няньчись …
Часто Варя обіймала Марину своїми тонкими ручками, і Марина мліла від дитячої безпосередності. Які все-таки діти щирі.
– Тітонько Мариночко, я тебе так люблю! Після мами… Ти така добра, хороша. А дядько Максим злий… Він тебе не любить…
– Варечко, Максим хороший, ти його погано знаєш…
– Поганий, я знаю… Давай в Барбі пограємо.
І Марина гралася. І варила какао, смажила млинці, які Варя потім з’їдала зі згущеним молоком.
Марині було шкода сусідку. Вона росла з бабусею, батьків не пам’ятала, вони розбилися на машині, коли вона була маленькою. Наречений кинув, потім дядько вигнав, за що їй все це…
І ось тепер Марина бачить Варю в дитячому будинку. Вона дивиться у вікно і чекає на неї.
– Варя, відійди від вікна, я сказала! Іди лягай у ліжко вже, всі діти вляглися, одна ти бродиш! Ніхто за тобою не прийде! Ти сирота тепер, мами більше немає! І Марина не прийде твоя! Будеш жити тут тепер, це твій дім!
Варя розмазувала сльози по обличчю, не хотіла вірити в почуте. Мами немає, кажуть, що її збила машина, і її поховали. Варя в цей час була в лікарні, в спеціальній палаті. Потім її відправили в дитячий будинок.
Вона не хоче тут жити. Їй тут не подобається! Злі тітки, які кричать весь час, несмачна їжа, діти, які знущаються над нею… Тітка Марина дізнається, що вона тут і обов’язково забере.
Варя вночі гірко плакала в подушку, сильно сумувала за мамою…
Марину, побачивши і дізнавшись про все це, ніби вдарило струмом. Варя потребує її! Вона її любить і чекає! Але чим вона може допомогти, адже її тіло лежить у лікарні…
Треба щось робити! Марина перенеслася в палату. Все було стабільно. Апарати пищали, її тіло лежало під простирадлом.
Вона зрозуміла, що хоче жити далі. Заради Варі. Вона зобов’язана допомогти цій беззахисній дитині!
– Марино, допоможи доньці…
До неї підійшла «оболонка душі» Ольги. Вона її бачила і чула.
– Олю, що з тобою сталося?
– Водій збив мене ввечері, коли я йшла за Варею в садок. Мій життєвий шлях закінчився. Я поки що прив’язана до цього світу, але скоро я піду і дуже переживаю за дочку. Крім тебе, їй ніхто не допоможе…
– Олю, я люблю Вареньку і з радістю допомогла б. Але моє тіло там, а я тут. Як мені бути? Я не знаю, що робити…
– Я допоможу тобі. Дивись, тобі потрібно подумки увійти в своє тіло, але потрібно зібрати всі свої сили, це не просто увійти в фізичне тіло і навіть боляче. Але ти зможеш, у тебе все вийде!
Марина напружилася і спробувала увійти в тіло, але нічого не виходило. Десь далеко вона почула, як плаче Варя і кличе її. Це додало їй сил. Зібравшись в згусток енергії, вона влетіла в тіло. Її ніби вдарило струмом, було дуже боляче і неприємно.
Замигали лампочки на апаратах, пролунали гучні звуки. У палату вбігла медсестра.
– Вона прокинулася! Дівчата, йдіть сюди!
З дитячого будинку виходила жінка з дівчинкою, яка радісно посміхалася і міцно тримала її за руку.
– Тітонько Марино, я тебе кликала весь час, я знала, що ти прийдеш!
– Я знаю, Варюша! Я тебе почула, і ось я тут! Ти тепер будеш жити у мене, я все оформила, як належить! І до речі, я бачила твою маму… Уві сні. Вона просила передати, що дуже любить тебе, і що все буде добре!
Варя посміхнулася. Вона завжди буде пам’ятати і любити свою матусю…
Тепер, проїжджаючи повз щит з написом: «Водій, не поспішай, тебе чекають вдома!»
Марина посміхалася, а не плакала, як тоді, в той нещасливий вечір. Її чекають вдома, її люблять. І нехай це всього лише одна маленька дівчинка – але це так важливо, це так цінно… І все у них буде добре.
Спеціально для сайту Stories
