– Так, я дзвонила його вчительці! – мама ледве стримувалася, щоб не перейти на крик. – Вона сказала, що після уроків діти пішли додому… І Михайло теж. Але вже більше шести годин минуло. А його все немає…
*****
– Михайле, а ти чому не здав твір на перевірку? — нахмурилася вчителька.
–
Хлопчик відвів погляд убік. Він не знав, що йому сказати на своє виправдання.
Тема-то ніби проста: написати про свого домашнього улюбленця, але для нього це виявилося непосильним завданням. І так він пробував, і сяк, але нічого не вийшло, не писалося, тому що… вихованців у нього ніколи не було: ні кішечки, ні собачки, ні хом’ячка.
Навіть хвилястого папужки, як у Дімки, теж не було.
Ось і про що писати? А точніше: про кого?
– Михайле, чому ти мовчиш? Чому ти не здав свій твір на перевірку? – повторила вчителька своє запитання. Але вже голосніше і вимогливіше. Вона не любила чекати.
І повторювати двічі теж не любила.
Михайло про це знав… але він не знав, що відповісти. Зрештою, вирішив сказати правду.
– Зінаїдо Василівно, я не написав твір… – похмурим голосом відповів Михайло.
Однокласники почали перешіптуватися, а потім в одну мить клас раптом наповнився зловтішним сміхом.
– Тихо! – вдарила по столу вчителька.
Вона підійшла до парти, за якою сидів Михайло, і кілька хвилин стояла поруч, не зводячи очей з хлопчика.
– У тебе ж було два вихідних, щоб виконати завдання. Чому ти не написав?
– В мене не вийшло!
– Ах, не вийшло?! У комп’ютер, напевно, грав з ранку до ночі? Або гуляв на вулиці цілий день?
Михайло негативно похитав головою.
Він не грав у комп’ютер і не гуляв. Хлопчаки з його двору можуть це підтвердити.
Всі ці довгі два дні він сидів над зошитом, дивився на білий аркуш у лінійку, але не міг написати жодного слова. Жодної літери.
Що писати? Про кого? Адже у нього не було нікого…
– Невже ти не міг написати пару рядків? Хоча б про кішку? Про звичайнісіньку кішку…
Зінаїда Василівна не приховувала свого невдоволення. Вона була обурена.
Михайло нічого не відповів. А сам думав у той момент про те, що складно писати про те, чого не знаєш.
– Діставай щоденник! – гримнула вчителька. – Я думала, що на тебе можна покластися. Саме твій твір я хотіла відправити на конкурс, тому що була впевнена, що ти напишеш його добре!
Михайло зітхнув, слухняно дістав з портфеля щоденник і поклав на парту.
Він дивився, як Зінаїда Василівна ретельно виводить у щоденнику жирну двійку, вдавлюючи ручку з такою силою, ніби мала намір «надрукувати» її до самої обкладинки.
На очах хлопчика раптом навернулися сльози. Він швидко змахнув їх рукавом светра.
– Щоб твоя мама обов’язково розписалася в щоденнику! – гнівно сказала вчителька і, незадоволено цокаючи підборами, попрямувала до свого столу.
Сльози з’являлися і з’являлися, звідкись із глибини душі, і Михайло заплакав. Тихо, щоб ніхто не бачив.
Йому раптом стало так прикро, адже він же намагався написати, і водночас страшно: від того, що засмутив вчительку і…
Найбільше Михайло боявся засмутити свою маму. Адже у нього ніколи не було поганих оцінок, і він бачив, як радіє мама, гортаючи його щоденник після роботи. Як вона посміхається побачишвши дванадцять балів.
А що тепер?«Мама дуже засмутиться…» – важко зітхнув Михайло. І так погано йому стало на душі… Так погано…
Після уроків, коли однокласники, розмахуючи портфелями і радіючи довгоочікуваній свободі, розбіглися по домівках, він пішов зовсім в інший бік.
Подалі від дому.
Йому було страшно повертатися. Тому що мама неодмінно буде плакати, коли побачить двійку в його щоденнику.
Він не міг цього допустити, тому що останнього разу, коли вона плакала, її відвезли до лікарні.
Це сталося в день похорону батька. І Михайло того дня злякався, що втратить ще й матір.
А ще він пам’ятав втомлені, майже мляві очі батька, що лежав на ліжку, пам’ятав, як тато обережно торкнувся його руки кістлявими пальцями і ледь чутно прошепотів:
«Вчися добре, синку!».
Виходить, що сьогодні Михайло підвів усіх: вчительку, маму, батька… Все, що йому хотілося зараз – це піти далеко-далеко, щоб ніхто його не знайшов.
І він йшов… Куди очі дивляться. І йшов сніг, якого не було цілий грудень.
І холодно було йому, і гаряче. І соромно, і боляче. І плакати хотілося. Та тільки сліз більше не було.
Порожньо було у нього в душі.
Михайло йшов по жвавих вулицях, але відчував себе самотнім і нікому непотрібним. Люди зовсім не помічали його.
Зупинившись, він дістав телефон, щоб подивитися час, але екран був темним.
Поклавши його назад у портфель, Михайло засунув замерзлі руки в кишені куртки і почав оглядатися по сторонах.
Місце було для нього незнайомим. І безлюдним. Занурившись у свої тяжкі думи, він і не помітив, як заблукав невідомо куди.
«Може, це й на краще?» – подумав хлопчик.
Загубитися, зникнути безвісти і не знайтись – ось чого зараз хотів Михайло. На зло вчительці, ну і щоб маму не засмучувати поганою оцінкою в щоденнику.
Небо було таким же, як його настрій – похмурим і пригніченим. А в повітрі кружляли сніжинки.
Хлопчик зібрався було продовжити свою подорож в нікуди, як раптом…помітив щось руде в снігу.
Підійшовши ближче, Михайло побачив кошеня. Воно здригалося щосекунди і дивилося на нього сумними очима.
– Ти що тут робиш? – запитав хлопчик. – А-а, ти, напевно, теж додому не хочеш іти?
Але знову заглянувши в його сумні втомлені очі, Михайло раптом зрозумів, що…
– Або… тобі просто нікуди іти? У тебе немає дому, так? Ти зовсім один?
Кошеня жалібно нявкнуло, потім спробувало зробити крок назустріч, але не змогло. Впало.
Михайло відразу взяв його в руки, потім швидко розстебнув блискавку на куртці і притиснувши тремтячого малюка до теплого светру поруч із серцем, сховав його від холоду і…самотності.
Правда, легше не стало. Навпаки, йому потрібно було прийняти рішення, а він все ніяк не міг побороти свій страх.
Стояв, тремтів, відчував, як тремтить під курткою кошеня, і думав, думав, думав…
«Що робити, що робити?» – як сніжинки, що падають з неба, хаотично металися думки в його голові.
«Кошеняті зараз потрібно в тепло, додому… Інакше воно може… Як тато. Я не можу цього допустити!».
На місто опустилися сутінки.
Михайло йшов по безлюдному пустирю і не знав, як йому повернутися додому. Його сліди, залишені на снігу, давно зникли. Не знайти їх більше… Куди йти, в який бік повернути, хлопчик не мав ні найменшого уявлення.
На вулиці стало ще холодніше.
Пальці заклякли і майже не слухалися. Лише біля серця було тепло. Михайло відчув, як тліє в його грудях «вуглик надії».
Повернутися додому, повернутися додому…
Він йшов нічним містом, не боячись ні темряви, ні холоду.
Він повинен повернутися додому. У нього не було іншого виходу.
Він повинен… повинен. Заради маленького кошеняти, заради мами, заради батька і навіть заради своєї вчительки, Зінаїди Василівни.
«Ти не повинен тікати від труднощів, самі вони не пройдуть», – згадав Михайло слова батька. Це були його останні слова. Напевно, тому вони так сильно врізалися в пам’ять.
Тому він йшов, слідуючи поклику серця. Так, саме серце вказувало йому шлях.
Остаточно вибившись із сил, Михайло зупинився біля будівлі, яка здалася йому до болю знайомою.
«Та це ж моя школа!» – зрадів він.
Від школи до його будинку було хвилин десять пішки, і дорогу цю Михайло знав, як свої п’ять пальців.
Він прискорив крок.
Ось він, його під’їзд, рідні сходинки, металеві двері з номером «23». Чомусь відкриті. За ними чути голоси: мами і ще один, чоловічий. Йому зовсім незнайомий.
– Я дзвонила вчительці, вона сказала, що після школи всі діти пішли додому… І Михайло теж. Але вже більше шести годин минуло, розумієте? А його немає…
Михайло потягнув двері на себе. У коридорі стояла мама і поліцейський з папкою в руці.
– Мамо, я повернувся…
– Господи! Де ж ти був, мій хлопчик? Навіщо ти так налякав мене?
– Вибач… Просто…
– Та ти ж тремтиш весь. Нумо бігом роздягайся і в ліжко. Зараз принесу тобі чай з лимоном.
Коли поліцейський пішов, мама побігла на кухню робити чай, а Михайло роздягнувся і пішов у свою кімнату, все ще притискаючи руки до грудей, де все ще тлів той самий вуглик.
Коли мама зайшла в дитячу з чашкою в руці, то довго не могла відвести очей від ліжка, на якому, притиснувшись один до одного, лежали Михайло і маленьке руде кошеня.
Потім, посміхнувшись, вона накрила їх ковдрою, вимкнула світло і вийшла з кімнати, не в силах більше стримувати сльози. Нічого зворушливішого за все своє життя вона ніколи не бачила.
*****
Михайло відкрив очі і побачив рудого кошеня, яке уважно дивилося на нього. Ніби хотіло щось сказати, але не могло. Не знало, що говорити і як.
– Привіт! – посміхнувся хлопчик. – А я думав, що мені це все наснилося.
Кошеня нявкнуло у відповідь і його очі наповнилися радістю. Так зазвичай буває, коли збувається заповітна мрія.
А кошеня теж мріяв…
Мріяв, що колись його знайде добра людина, принесе додому і залишить у себе назавжди. А взимку вони будуть лежати з ним удвох, притиснувшись одне до одного…
– Прокинувся? – лагідно сказала мама, коли увійшла в дитячу кімнату.
– Ти куди зник вчора, синку? Чому так пізно повернувся додому? Я не знала, що й думати. Всі лікарні обдзвонила. Потім однокласникам дзвонила і Зінаїді Василівні. Вчителька так сильно за тебе переживала. Просила вибачення. Але я так і не зрозуміла, за що…
– Мамо, у мене для тебе є дві новини, – сказав Михайло, вибираючись з-під ковдри.-Одна хороша, друга погана.
– Нічого собі. Ну давай з поганої тоді починай…
– Я вчора отримав двійку, тому що не написав твір з літератури. Треба було написати про домашнього улюбленця, а у мене ніколи нікого не було, і я не знав, про що писати.
– Тому додому не хотів іти? Через двійку?
Михайло кивнув.
– Ти дурненький. Невже ти думаєш, що за оцінки я буду тебе лаяти.
– Ні, мамо. Просто не хотів тебе засмучувати. Щоб тебе знову не відвезли до лікарні.
Мама посміхнулася. «От якби ти додому не повернувся, то точно б відвезли».
– А яка тоді хороша новина?
– У мене тепер є кошеня, і я напишу цей твір. Я виправлю оцінку. Заради тебе, заради тата…
Мама підійшла до сина, міцно притиснула його до себе і тримала так, поки не перестала плакати.
– Добре, Михайле. Я впевнена, що у тебе все вийде. І твоя вчителька буде пишатися тобою. А ще ти великий молодець, що кошеня забрав додому, вчора такий сильний мороз був… Якби не ти, воно…
– Так це не я, мамо… Адже це воно мене врятувало. Воно змусило мене повернутися додому.
Після сніданку і чаю з лимоном Михайло дістав зошит і довго дивився на білий аркуш, а на колінах лежало кошеня і тихо муркотіло щось собі під ніс.
“- Невже ти не міг написати пару рядків? Хоча б про кішку? Про звичайнісіньку кішку…” – згадав Михайло слова вчительки.
Схопивши ручку, хлопчик написав всього одне речення і поклав зошит у портфель.
Він був упевнений, що не завжди потрібно писати багато слів. Досить просто написати те, що думаєш. Те, що відчуваєш серцем.
*****
Відлежавшись кілька днів вдома, Михайло знову продовжив ходити до школи, виконувати домашні завдання і радувати свою маму хорошими оцінками.
Його життя знову стало таким, як раніше, ніби й не сталося нічого. Але насправді сталося. Його життя стало іншим, і він сам став іншим.
Михайло тепер завжди повертався додому вчасно, бо там на нього чекав вірний і найкращий друг.
А на стіні в класі в дерев’яній рамці висить вирваний з зошита аркуш, на якому написано всього одне речення: “Звичайних кішок не буває”
А трохи нижче стояли заслужені дванадцять балів від вчительки Зінаїди Василівни.
Вона кожного разу, коли проходить повз цю рамку, знімає окуляри і витирає хусткою сльози.
Так, для конкурсу твір Михайла не відповідав вимогам за обсягом, але він гідний того, щоб бути на найпомітнішому місці, тому що…змушує задуматися.
Спеціально для сайту Stories
