— Вікторіє, давай міркувати логічно. Твоїй дочці набагато краще жити в інтернаті.
Станіслав поклав до рота останній шматочок сирника, запив його кавою з великої чашки й відкинувся на спинку диванного куточка.
— Це спортивний інтернат в області, — спокійно додав він. — Для нас із тобою це суцільна вигода.
Я завмерла біля плити з лопаткою в руці. Олія на сковорідці зашипіла, розбризкавшись на кахель, але я не ворухнулася. Слова чоловіка доходили до свідомості повільно, немов продиралися крізь вату.
— У якому сенсі — в інтернаті? — перепитала я.
— У прямому.
Чоловік відсунув порожню тарілку на середину кухонного столу й склав руки на животі.
— Дівчинці дванадцять років. Вона займається цією своєю гімнастикою. Їй потрібна залізна дисципліна, режим і професійний підхід. А там вона тренуватиметься з ранку до вечора. Житиме на всьому готовому. Триразове харчування за рахунок держави.
— Стас, це інтернат! Ти в своєму розумі?
— Не драматизуй! — відмахнувся він.
Станіслав поправив комір чистої блакитної сорочки.
— Яка різниця? Головне, що це безкоштовно. А на вихідні будемо її забирати. Іноді. Якщо у нас, звісно, не буде власних планів.
Ми були одружені зі Станіславом три роки. Я переїхала до нього в цю простору новобудову майже відразу після весілля. Моя дочка Кіра від першого шлюбу, звісно, переїхала разом із нами.
Спочатку Стас щосили вдавав із себе турботливого вітчима. Купував шоколадки, водив нас у кіно на вихідних. Рівно доти, доки Кіра не поринула з головою у професійний спорт. Тренування стали щоденними, збори — регулярними, а спорядження вимагало чималих грошей.
— Я взагалі не розумію, навіщо ти витрачаєш гроші на ці дурні купальники зі стразами? — продовжував тиснути чоловік, пильно дивлячись на мене. — Минулого тижня ти віддала п’ятнадцять тисяч за шматок тканини з блискітками!
— Я витрачаю свою зарплату. Не твою.
— А ми ж сім’я! Бюджет у нас має бути спільним!
Станіслав підвищив голос.
— Я хочу змінити машину. Моєму кросоверу вже п’ять років, мені соромно з’являтися перед партнерами на парковці! А ми витрачаємо гроші на булави, м’ячі та стрічки!
Вчора вона своєю скакалкою зачепила мій робочий ноутбук. А якби розбила? Хто б оплачував ремонт? Твій колишній, який платить копійчані аліменти?
— Кіра займається у своїй кімнаті. Вона нікому не заважає.
— Ця кімната могла б бути моїм особистим кабінетом! — різко вигукнув чоловік.
Він обвів рукою кухню.
— Я для нас стараюся. Іпотеку закрив ще до знайомства з тобою. Привів вас на все готове. А квартира поступово обростає її пилозбірниками. Я тут навіть розслабитися не можу.
Станіслав кивнув на відкриту полицю над телевізором. Там рівним рядом стояли нагороди Кіри: золотисті статуетки гімнасток,ю. Минулого тижня чоловік випадково змахнув одну з них, відламавши пластикову основу. Навіть не вибачився.
— Тобто ти пропонуєш віддати мою дитину до спортивного інтернату заради кабінету та нової машини? — рівним голосом запитала я.
Розгубленість перших хвилин остаточно минула.
— Я пропоную оптимізувати витрати!
Станіслав підвівся з-за столу.
— І, до речі, я вчора дзвонив у той твій літній спортивний табір. Сказав, що Кіру цього року ми не відправимо. Бронювання скасував.
Я сперлася на край столу.
— Ти скасував збори? За моєю спиною?
— Задаток вносив я! — відрізав Стас. — Це десять тисяч. А дівчинка поїде в інтернат. Там влітку абсолютно безкоштовні тренування. Ніяких внесків.
Він підійшов до дверей кухні й поблажливо подивився на мене.
— Ввечері запечи м’ясо. По-французьки. З сиром і помідорами, як я люблю. Я сьогодні втомився на нараді, мені потрібні сили. Розмова закінчена, ввечері щоб без істерик.
Двері за ним зачинилися. У передпокої клацнув замок.
Я ще кілька хвилин стояла посеред кухні. Цокав настінний годинник. На столі стояла брудна тарілка Стаса із залишками сметани та чашка з недопитою кавою.
Звичайна тарілка, яку я мила за ним три роки щодня, поки він розмірковував про «оптимізацію». Я не збиралася влаштовувати істерику, розбивати посуд чи заламувати руки. Я просто спокійно кивнула у відповідь на власні думки. Він усе вирішив за нас.
Отже, мені залишалося тільки діяти.
Я витерла руки кухонним рушником, дістала телефон і набрала номер подруги.
— Карино? Привіт. Ти ще не здала бабусину хрущовку на Парковій новим мешканцям?
— Привіт. Ні, попередні тільки вчора виїхали, — відповіла подруга. — Ще навіть клінінг не викликала. А тобі навіщо? Знайомим потрібно?
— Пустиш нас із Кірою? Гроші перекажу зараз, відразу за два місяці вперед.
— Віко, ти що? — голос Карини миттєво став напруженим. — Твій Стас все ж допік своєю економією?
— Він скасував табір і запропонував віддати її до спортивного інтернату.
— Та ну?
— Щоб звільнити кімнату під кабінет, — закінчила я. — Йому потрібен новий кросовер. Старий соромно паркувати перед партнерами.
У слухавці запала коротка пауза.
— Збирай речі, — наказала Карина. — Я зараз приїду з коробками. Давно пора було тікати від цього скнари.
Діяти швидко виявилося простіше, ніж я думала.
Коли Карина приїхала, я вже вигребла весь наш із Кірою одяг із шаф. Подруга притягла цілий стос сплющених картонних коробок і моток широкого скотчу.
— Я ж тобі казала, що він скнара, ще в перший рік, — бідкалася Карина, укладаючи зимові куртки Кіри на дно коробки. — Пам’ятаєш, як він у ресторані перераховував рахунок на калькуляторі, коли ми втрьох сиділи? Вираховував, хто скільки з’їв!
— Я думала, він просто практичний. Чоловік, який вміє рахувати гроші.
— Практичний? — подруга голосно пирхнула, з тріском відриваючи смужку скотчу. — Віко, він у тебе шампунь маркером позначає, щоб ви з Кірою зайвого не виливали! Я сама бачила цю позначку на пляшці у ванній. Це не практичність, це діагноз.
Я промовчала. Заперечити було нічого.
— А пам’ятаєш Восьме березня? — не вгамовувалася Карина. — Він подарував тобі сертифікат у магазин посуду. Щоб ти нову пательню купила, бо на старій пригорає. Подарунок мрії!
— Карино, не треба більше нічого говорити, — попросила я, складаючи светри.
Особливу увагу ми приділили полиці у вітальні.
Я дбайливо пакувала кожен кубок Кіри. Загорнула їх у м’які домашні футболки, щоб вони не подряпалися під час переїзду. Та сама статуетка з відламаною підставкою лягла в окремий пакет. Медалі дзвеніли одна об одну, зникаючи в глибині коробок.
До третьої години дня вітальня спорожніла.
З полиць зникли наші книги, з ванної — вся косметика та горезвісні шампуні. У передпокої не залишилося жодної пари взуття 36-го розміру. Простора квартира чоловіка раптом здалася величезною й гучною, наче порожній склад.
— Вантажне таксі під’їхало, — гукнула Карина з вікна. — Виносимо!
Вантажники мовчки винесли коробки й сумки. Я востаннє пройшлася по кімнатах.
На кухонному столі так і стояла брудна тарілка Стаса. Я не стала її мити. Витягла з блокнота аркуш паперу, написала коротко: «Суцільна вигода» — і підклала під край тарілки.
Свій комплект ключів я залишила на тумбочці у передпокої, поруч із його улюбленою щіткою для взуття.
О четвертій годині дня я чекала на Кіру біля будівлі спортивної школи.
Дочка вискочила на ґанок із величезним спортивним рюкзаком. Рум’яна, втомлена, з тугим пучком на потилиці.
— Мамо! А ти чого тут? — вона здивовано кліпнула очима. — Ми ж мали зустрітися вдома. Повечеряти.
— Плани змінилися, донечко, — я забрала в неї важкий рюкзак. — Додому ми більше не повернемося.
Кіра запитально підняла брови.
— А куди ми?
— До тітки Карини на Паркову. У бабусину квартиру. Тепер житимемо там. Удвох.
Дочка пішла поруч зі мною до автобусної зупинки. Вона не ставила зайвих запитань — занадто добре відчувала напружену атмосферу в домі останніми місяцями. Лише уточнила:
— А мої кубки ти забрала?
— Обов’язково. Жодної медалі не залишила.
Дзвінок пролунав рівно о дев’ятнадцятій.
Ми з Кірою якраз розпаковували останню коробку. Бабусина «хрущовка» виявилася тіснуватою, зате тут пахло старим деревом і панував повний спокій. Ніхто не ходив за нами слідом і не вимикав світло в коридорі заради економії. Медалі Кіри вже висіли на спинці старого крісла.
На екрані телефону з’явилося ім’я чоловіка.
— Вікторіє! — голос Станіслава дзвенів від обурення так, що довелося відсунути динамік від вуха. — Що це за цирк?!
— Добрий вечір, Стасе.
— Який ще добрий вечір?! Ти де?! Де ваші речі? І чому на тумбочці лежать ключі?!
— Я міркувала логічно, — рівно відповіла я.
— У якому сенсі? Про що ти взагалі говориш?
— У прямому, Стасе. Ти хотів тиші, особистого кабінету й відсутності витрат на чужу дитину. Я оптимізувала твої витрати до максимуму. Більше ніяких пилозбірників.
У слухавці чулося часте й важке дихання.
— Ти взагалі з глузду з’їхала? — випалив чоловік. — Куди ти втекла? А де вечеря? Де моє м’ясо по-французьки?! Я прийшов з наради голодний! Я купив сир по дорозі!
— М’ясо в магазині, Стасе. А на столі твоя ранкова тарілка. Можеш доїсти сметану, вона якраз настоялася.
— Ти не маєш права так зі мною поводитися! — вибухнув Станіслав, переходячи на крик. — Я для вас усе робив! Годував вас! Прихистив!
— Ось саме, Стасе. Жив із нами, а думав тільки про себе.
Кіра запитально поглянула на мене з кутка кімнати. Я коротко похитала головою — мовляв, усе гаразд, розпаковуй далі.
— Жити з егоїстом, який готовий віддати дванадцятирічну дівчинку в інтернат заради першого внеску за машину, мені невигідно, — заявила я.
— Та кому ви потрібні! — закричав чоловік, остаточно втрачаючи самовладання. — Ще приповзеш! Зі своїм причепом! Сама прибіжиш, коли гроші закінчаться!
— Ми самі собі потрібні. Приємного вечора в новому кабінеті.
Я натиснула «відхилити». Блокувати номер не стала — нехай дзвонить, якщо немає чим зайнятися.
Минув місяць.
Літо вступило у свої права. Кіра все-таки поїхала до спортивного табору: Карина позичила необхідну суму, а я взяла додаткові зміни на роботі, щоб швидко віддати борг подрузі.
Квартира на Парковій виявилася напрочуд затишною. До роботи можна було дістатися одним маршрутним автобусом, а головне — ніхто не бурчав через звук падаючих шпильок чи зайву краплю шампуню.
Станіслав зателефонував минулого вівторка.
Говорив плутано й напрочуд тихо. Скаржився, що харчується виключно магазинними пельменями, клінінгова компанія бере втридорога, а сорочки в хімчистці псують хімікатами.
Акуратно натякнув, що готовий змінити гнів на милосердя й забути це «непорозуміння».
Сказав, що Кіру віддавати в інтернат уже не обов’язково — хай живе у своїй кімнаті, раз нову машину в кредит йому все одно не схвалили.
Я слухала його рівно хвилину, дивлячись у відчинене вікно.
— Знаєш, Стасе, — м’яко перервала я його монолог.
— Що, Віко? Ви повертаєтеся? Я приїду, допоможу з речами!
— Апетит приходить під час їжі. Я так звикла до тиші без тебе, що тепер це — суцільна вигода.
І поклала слухавку.
