Марія увійшла з мороза до передпокою свого заміського будинку й заціпеніла просто на килимку. У будинку пахло свіжою сосновою стружкою та лаком.
На місці старого стельового люка зі складаною драбиною височіли широкі дерев’яні сходи з різьбленими балясинами. Зверху долинали веселий свист і виск шуруповерта.
— О, а ось і господиня завітала! — зверху по сходах збіг дівер Геннадій, засунувши за пояс брезентові рукавиці.
— Ну як тобі парадний вхід? Добре вийшло?
Марія перевела подих і поглянула вгору. З отвору з будівельним рівнем у руках винувато визирав її чоловік Андрій.
Цей цегляний будинок у селищі Марія збудувала ще три роки тому, за рік до весілля з Андрієм.
Тоді продала бабусину дачу, додала свої заощадження й звела добротну споруду. Перший поверх оздобила одразу, а верхній залишила холодним горищем під дахом — ні рук, ні коштів ніяк не вистачало.
Останні пів року Марії тим більше не було часу на будівництво. Восени у її мами, Катерини Федорівни, стався інсульт.
Марія безперервно жила у неї в міській двокімнатній квартирі — возила по поліклініках і ставила на ноги.
Андрій залишився на господарстві й обіцяв щовихідних їздити за місто, перевіряти газовий котел. Місяць тому до Марії звертався родич сусідів, солідний чоловік на ім’я Руслан.
Він шукав просторий будинок для великої родини й залишив візитівку, яка так і лежала в кишені її бежевої дублянки.
Але за будинок із нежитловим верхнім поверхом Руслан давав замало — на гарну квартиру поруч із мамою Марії не вистачало.
— Зачекай-но, Гена, — Марія зняла рукавички й поклала їх на лавку в передпокої.
— Що це за витівки в моєму домі? Які ще сходи?
— А чим тобі сходи не сподобалися? — Геннадій задоволено поплескав долонею по сосновому стовбуру.
— Широкі, міцні, жодна сходинка не скрипить!
— Андрію, навіщо ти пустив брата на горище?! — Марія підняла голову до чоловіка.
— Маріє, ну ти чого з порога так розхвилювалася? — Андрій поспішно спустився слідом за братом, відводивши погляд і поправляючи флісову кофту.
— Ти спочатку піднімися! Подивися, яку красу Генка там влаштував!
— Яку ще красу?! — не зрозуміла Марія.
— Ми ж домовлялися до літа будівництво не чіпати!
— Та ти подивися одним оком, не кусається ж! — підморгнув дівер і широким жестом запросив її нагору.
Марія, не знімаючи дублянки, ступила на сходи, що пахли смолою, і піднялася під дах. Від колишнього запиленого горища з голими балками не залишилося й сліду.
У стіни були врізані три великі світлі вікна, а стіни обшиті гладенькою золотистою вагонкою. Під вікнами біліли нові радіатори опалення, а в глибині вже стояли дві перегородки з фільончастими дверима.
— Ну, як тобі?— Геннадій гордо засунув руки в кишені, ходячи по шпунтованій підлозі в тирсі.
— Дві спальні, світло, тепло — хоч завтра матраци занось! Навесні з родиною заселяємося!
Марія повільно повернулася до дівера.
— З якої це радості ви сюди заїжджаєте?! Гена?
— А чого ти кричиш, невістко? — Геннадій анітрохи не зніяковів і зухвало посміхнувся.
— Давай по-родинному розберемося! У тебе сто квадратів внизу, ви з Андрюхою удвох, дітей немає.
— І що з того?! — примружилася Марія.
— А те, що ми з Василиною та двома хлопцями в двокімнатній з тещею тулимося! — переконливо заявив дівер.
— Хлопці ростуть, їм потрібен простір, свіже повітря! Поживемо тут.
— Це мій дім, Геннадію! — відрізала Марія й повернулася до чоловіка.
— Андрію, ти що, оглух, чи що? Поясни своєму братику, що у мене тут не сімейний гуртожиток!
— Маріє, ну ж бо, це ж не чужі люди! — пробурмотів Андрій, притискаючись спиною до дерев’яних поручнів.
— Генка з січня тут щовихідних ґарував! Сам закуповував матеріали, домовлявся з бригадою щодо вікон, поставив нам потужніший котел…
— Цікаво, на які гроші він усе це купував?! — здивувалася Марія.
— Він же з осені без роботи сидить, у тебе позичав! Чи ти наші відкладені заощадження сюди переказав?!
— Ти мене ображаєш, господине! — Геннадій поважно випнув груди у картатій фланелевій сорочці.
— Ні копійки у брата не взяв! Ми з Василиною її машину продали.
— Машину продали?! — Марія навіть зробила крок назад.
— Навіщо?!
— Тому що за іномарку вийшла пристойна сума! — самовдоволено пояснив Геннадій.
— Якраз сюди й пішла — на сходи, утеплювач у три шари, мансардні вікна та батареї. Тож вкладено чесно, по-братськи. Вважай, другий поверх тепер наш!
— Ваш?! — Марія коротко розсміялася від такої беззаперечної нахабності.
— Тобто ви без мого дозволу залізли під мій дах, набили тут вагонку й вирішили, що стали господарями?!
— А як інакше? — пролунав знизу примхливий жіночий голос.
Новими сходами, притримуючи поли розхристаного бордового пальто, піднімалася дружина дівера Василина. Руді кучері стирчать, під пахвою два рулони шпалер, а в руці — віяло зі зразками фарби.
Василина оглянула мансарду по-господарськи, ніби приймала роботу в виконроба
— Привіт, Маріє! — ліниво промовила невістка, прилаштовуючи шпалери до кута.
— А ми тебе сьогодні й не чекали. Андрій казав, що ти до квітня просидиш у матері в місті.
— Як бачиш, приїхала раніше! — різко відповіла Марія.
— І дуже вчасно!
— Ну й добре, швидше домовимося, — анітрохи не зніяковіла Василина.
— До речі, Маріє, внизу на кухні навісні шафки треба б перевісити. Мені під мою каструлю й сковорідки місця замало!
— Чого тобі на моїй кухні замало?! — перепитала Марія.
— Місця! — примхливо повторила Василина.
— Ми ж однією кухнею користуватимемося, не на горищі ж мені суп варити! І полицю для взуття біля порога треба широку поставити, бо нашим хлопчакам кросівки ніде ставити.
Та й твою теплицю біля паркану ми навесні розберемо — Гена там альтанку з мангалом поставить!
У Марії перед очима одразу спливла історія її колеги Тоні з бухгалтерії.
Та ось так само з доброти душевної пустила племінника чоловіка з молодою дружиною на дачу «лише на липень ягідки поїсти».
А восени вони замінили замок на воротах, завели собаку й заявили, що їм у місті орендувати житло дорого.
— Василина, не став ці рулони в куток, — відрізала Марія.
— Бери їх під пахву й прямо зараз йди назад до хвіртки! Ніяких твоїх каструль, кросівок і мангалів у моєму домі не буде!
— Це ще чому?! — Василина одразу ж обурилася, і вся її удавана солодкуватість зникла в одну мить.
— Я заради цього поверху свою красуню продала! Три роки без жодної подряпини їздила, а тепер на маршрутках трясуся! Ти думаєш, я чужій тітці просто так маєтки збудувала?!
— А тебе хтось просив продавати твою машину?! — парирувала Марія.
— Та хто ж тебе питатиме, коли ти пів року у своєї матусі сидиш! — огризнулася Василина, наступаючи на Марію.
— Одного чоловіка кинула, дім занедбала! Поки ти там чай варила, ми з Генею справу зробили!
— Я маму після лікарні доглядала! — відрізала Марія.
— А ви за моєю спиною в чужий дім влізли!
— Не в чужий, а в братський! — гримнув Геннадій, витягаючи з нагрудної кишені сорочки пухку пачку товарних чеків.
— Тут моїх вкладень — цілий статок! Кожна дошка, кожен саморіз пораховані! Де ти таку купу готівки візьмеш, щоб нам за машину повернути?
— Ось саме! — підхопила Василина, переможно піднявши підборіддя.
— Усі твої копійки пішли на лікарів та процедури для матусі! А якщо віддати не можеш — поступися і живи з нами!
— Нежирно буде, Василино?! — Марія повернулася до чоловіка.
— Андрію, скажи їм негайно, щоб забирали свої шпалери, інструменти й забиралися з подвір’я!
Але Андрій раптом надувся, засунув долоні в кишені штанів і підійшов до брата пліч-о-пліч.
— Нікуди Гена з Василиною не заберуться! — випалив чоловік з викликом.
— Я їм дозволив! Я такий самий господар у цьому будинку, маю право виділити куточок рідному братові!
— Ти в своєму розумі, Андрію?! — Марія втупилася в нього, не моргаючи.
— Цей будинок я збудувала до нашого весілля! Ти сюди прийшов лише з одним рюкзаком і зимовою вудкою!
— До весілля тут була коробка з холодним горищем, а тепер — двоповерховий котедж! — зловтішно вкинув Геннадій.
— Ми вартість будинку подвоїли! Тож половина, за совістю, тепер наша!
— Генка має рацію! — підтакнув Андрій, дивлячись на дружину зверху вниз і відчуваючи за спиною підтримку брата.
— Ти пів року сиділа зі своєю матір’ю, про мене й не згадувала! А Генка мені щовихідних допомагав!
— Допомагав моє житло ділити?! — гірко посміхнулася Марія.
— Коротше, не дури, Маріє! — прикрикнув Андрій.
— Справа вирішена, назад дороги немає. Грошей у тебе, щоб розрахуватися з ними, все одно ні копійки. Лак на підлозі сохне два тижні.
Через два тижні в суботу Гена бере відгул, підганяє вантажівку з меблями, і вони заїжджають! А якщо будеш влаштовувати концерти — я сам піду, а вони тут все одно залишаться!
Марія опустилася на верхню сходинку сходів. У передпокої внизу розмірено цокав настінний годинник.
Пів року вона розривалася між роботою та маминою хворобою, вірячи, що вдома в неї надійний тил.
І як же спритно все розрахували: загнати її в кут непроханим ремонтом, за який їй прямо зараз і справді нічим розплатитися!
Геннадій із Василиною переглянулися з задоволеними посмішками — вирішили, що господиня здулася й більше сперечатися не буде.
— Ну ось і добре, — пом’якшала Василина, поправляючи комір пальто.
— Давно б так. Ми поки що в мами коробки з посудом спакуємо, а ти тут на кухні полиці звільни.
Долоня Марії ковзнула в кишеню й натрапила на щільний картонний прямокутник. Та сама візитівка Руслана.
Людини з готовими заощадженнями, якій місяць тому для купівлі бракувало лише теплого другого поверху з двома спальнями для синів.
Марія підняла голову, встала зі сходинки й поправила дублянку.
— Через два тижні, кажете, меблі привезете? — тихо перепитала вона.
— Точно в строк, господине, через суботу з самого ранку! — зрадів Геннадій, вирішивши, що брат все-таки переконав норовливу дружину.
— Якраз лак остаточно схопиться й вивітриться.
— Чудово, — підтвердила Марія й спустилася сходами до передпокою.
— Отже, так. Щоб через п’ять хвилин вашого тут не було — ні одного рулону шпалер, ні однієї викрутки!
— Тобто як це?! — здивувався Геннадій, збігаючи слідом.
— У мене ж тут перфоратор і робоча куртка!
— Все в обійми й за хвіртку! — скомандувала Марія й повернулася до чоловіка.
— І ти, Андрію, збирай свій рюкзак із вудками й йди разом із улюбленим братиком!
— Маріє, ти що?! — розгубився Андрій.
— А я ж куди піду?!
— До брата й його тещі! — відрізала Марія, знімаючи з вішалки його куртку й кидаючи йому в руки.
— Раз у нас лак сохне два тижні — ніхто в будинку сидіти не буде, щоб отрутою не дихати.
А через суботу приїжджайте всі втрьох. Біля ґанку розрахуємося!
Андрій спробував заперечити, але Василина смикнула його за рукав і шикнула — мовляв, не сперечайся, нехай перебіситься на самоті.
Ледь за машиною Андрія зачинилися хвіртка, Марія дістала візитку й набрала номер Руслана.
Через два тижні, у суботу вранці, до паркану заміського будинку з гуркотом під’їхав завантажений меблевий фургон.
Геннадій у передчутті вискочив із кабіни, Василина з Андрієм вилізли слідом із таксі, штовхнули хвіртку — і вросли в землю біля ґанку.
По двору з садовим секатором у руках по-господарськи прогулювався широкоплечий бородатий Руслан, а двоє його високих синів-підлітків якраз заносили на ґанок свої матраци та коробки.
Нагорі, у нових мансардних вікнах, повноправна господиня — дружина Руслана — вже розвішувала свіжі світлі фіранки.
— Слухай, чоловіче, ти хто такий?! — закричав Геннадій, кидаючись до ґанку.
— Ви чого чужі меблі в нашу мансарду тягнете?!
— Яку ще вашу, шановний? — добродушно розсміявся Руслан, перегородивши йому дорогу плечем.
— Я цей будинок у Марії цілком купив! Коли я дивився горище холодне було, моїм хлопцям ніде спати, а тут вона дзвонить: приїжджай, Руслане, другий поверх під ключ готовий!
Я як тільки побачив ці соснові сходи та три шари утеплювача — відразу, без торгу, доплатив зверху стільки, скільки вона просила! Зроблено на совість!
Біля хвіртки піднявся такий крик, що сусідські собаки на двох вулицях загавкали.
Сама Марія того суботнього ранку вже розставляла тарілки у просторій світлій двокімнатній квартирі біля міського парку, за п’ять хвилин ходьби від мами, та ще й із чималим залишком заощаджень після купівлі квартири.
А біля заміської огорожі Василина вихопила з кузова рулон шпалер і з вереском ганяла Геннадія навколо фургона за даремно продану іномарку, поки понурий Андрій сидів на своєму рюкзаку біля узбіччя, міркуючи, до кого з друзів тепер проситися на ночівлю.